Небезпечнi мандри - Адамс Ричард. Страница 29

Вчотирьох ми брели навмання, аж поки вибрели до струмка й пішли далі понад ним. Тієї самої ночі, коли ми ще не вийшли з лісу, помер Жабрій. На якусь хвилину розум вернувся до нього. Дзвіночок саме казав, що люди ненавидять нас за наші набіги на їхні поля й городи, а Жабрій заперечив йому: «Ні, не за це зруйнували люди нашу колонію! Просто ми їм заважали. І вони вбивали нас, аби прибрати з дороги». Незабаром він заснув, а трохи згодом, коли щось нас налякало й ми хотіли його розбудити, він був уже мертвий.

Утрьох ми подалися далі понад струмком і вийшли до річки. Настав ранок, і невдовзі ми знайшли місце вашої переправи. На піску під крутим берегом було багато кролячих слідів та буруб’яшків триденної давності. Сліди нікуди не вели — ні вгору, ні вниз за течією, тож це означало, що ви перепливли річку. Я переплив на той бік і там теж побачив сліди кролів. Тоді слідом за мною перепливли й Дзвіночок із Волооком. Нелегко це було, бо річка розлилася після дощу, — вам, певне, переправа далася легше.

Поля на другому березі річки мені не сподобались. Там скрізь бродив чоловік із рушницею. Я повів товаришів через дорогу й скоро ми опинилися в поганому місці, де ріс тільки верес і земля була пухка й чорна. Тяжкий був той перехід через вересовище, але знов ми натрапили на буруб’яшки триденної давності. Нір чи якихось інших кролячих признак не було видно, то я подумав, що це, мабуть, ви тут пройшли. Дзвіночок почувався добре, а Волоока била лихоманка, і я боявся, що й він помре.

Потім нам трохи пощастило — чи то так нам тоді здалося. Тієї ночі ми здибали глессіля, старого жилавого кроля з подряпаним, пошрамованим носом (це вже було на другому краю вересовища), і він сказав, що неподалік є кроляча колонія, ще й дорогу туди показав. Знов ми вийшли на поля й переліски, але так наморилися, що не могли вже шукати тієї колонії. Залізли в якусь канаву, і я не мав духу звеліти одному чи другому повартувати. Спробував попильнувати сам, але не зміг і заснув.

— Коли це було? — спитав Ліщина.

— Позавчора, — відповів Падуб, — рано-вранці. Коли я прокинувся, було близько до ні-Фрітха. Все було тихо, пахло тільки кролями, і все ж я зразу відчув якусь небезпеку. Розбудив Дзвіночка й тільки хотів розбудити Волоока, як нас оточила юрба кролів. Це були велетні, й пахли вони якось дивно — наче…

— Ми знаємо, як вони пахли, — сказав П’ятий.

— Один із тих кролів мовив: «Я — Первоцвіт. А ви хто й що ви тут робите?» Мені не сподобалось, як він це сказав, але я не думав, що вони можуть зичити нам зла. І я розповів йому, що нас спіткала біда й що ми шукаємо кролів із нашої колонії — Ліщину, П’ятого й Кучму. Як тільки я назвав ці імена, той Первоцвіт обернувся до своїх і закричав: «Так я й знав! Бийте їх! Порвіть на шматки!» І всі накинулися на нас. Один учепився мені в вухо й розірвав його, перш ніж Дзвіночок зумів його відтягти. Ми билися двоє проти цілого гурту. Захоплений зненацька, спочатку небагато міг удіяти. Але я здивувався, що такі кровожерні велетні зовсім не вміють битись і не знають найпростіших прийомів бою. Дзвіночок збив з ніг двох, більших за нього удвічі. Зрештою нам довелося тікати, бо надто вже їх було багато. Ми з Дзвіночком уже відбігли від канави далеченько, як згадали, що залишили там Волоока. Він був такий хворий і не прокинувся вчасно. Тож після всього, що він пережив, бідолашний Волоок знайшов свою погибель від чужих кролів.

— Ганьба! — вигукнув Суниця.

— Бігли ми лугом, понад струмочком, — повів далі Падуб, — і частина цих кролів гналася за нами. Тоді я подумав: «Уб’ю хоч одного з них!» Мені було соромно, що ми залишили Волоока їм на поталу, і я не міг просто так утекти, не помстившись. Я побачив, що Первоцвіт біжить попереду. Тож я дав йому наздогнати себе, а тоді обернувся і збив його з ніг. Хотів розтерзати його, коли це він пропищав: «Не вбивай мене! Я скажу тобі, куди пішли твої друзі». — «Говори швидше», — сказав я, впершись кігтями задніх лап йому в живіт. «Вони пішли до пагорбів, — вимовив він, задихаючись. — До високих пагорбів, їх видно звідси… Пішли учора вранці!» Я удав, ніби не повірив йому і ніби таки хочу його вбити. Але він повторив те саме, тож я тільки подряпав його й відпустив. Ми подалися до пагорбів — ми їх добре бачили, бо стояла ясна година.

Останній відтинок дороги дався нам найтяжче. Коли б не Дзвіночкові жарти й щебетання, ми б таки перестали бігати навіки.

— Буруб’яшки — туди, жарти — сюди, — вставив Дзвіночок. — Я котив який-небудь жарт попереду, мов клубочок, і ми йшли за ним.

— Що ще я можу сказати про решту подорожі? — мовив Падуб. — Мені жахливо боліло вухо, і я безперестанку думав, що Волоок загинув через мене. Раз ми спробували поспати, але мої сни були зовсім нестерпні. Тільки одна думка штовхала мене вперед: знайти Кучму й сказати йому, як він правильно вчинив, що втік із колонії.

Нарешті ми добулися до пагорбів, надвечір наступного дня. Ми забули про всяку обачність — ішли по відкритій місцевості в совину пору. Не знаю, на що я сподівався. Отак, буває, думаєш: прийдеш кудись чи зробиш там щось — і все буде гаразд. А коли прийдеш, з’ясовується, що все не так просто. Мабуть, мені уявлялося, що Кучма сидить тут, виглядає нас. Ми побачили, що пагорби височезні, таких ми ніколи не бачили. Ні лісу, ні укриття, ні будь-яких кролів, і вже сутеніє. І тоді все наче розлетілося на друзки. Я побачив Скабіозу перед себе — як живого, почув його крик, а ще побачив Треару, і Жабрія, і Волоока. Я говорив до них. Гукав Кучму, хоч і не сподівався вже, що він почує, бо упевнився, що його тут немає. Пам’ятаю, як вийшов з-під живоплоту на видноту, щиро сподіваючись, що прийде хтось із елілів і доконає мене. Та коли я отямився, переді мною сидів Кучма. Спершу подумав, що це я вже на тому світі. Ну, решту ви знаєте. Я жалкую, що так вас налякав. Авжеж, я не був Чорним Кролем, але хто ще був ближче до нього, ніж я? — І, помовчавши, додав: — Тепер ви розумієте, які ми з Дзвіночком щасливі, що сидимо в затишній норі серед друзів. Знай, Кучмо, що то не я хотів арештувати тебе тієї далекої-далекої ночі, — то був інший кріль!

22. СУД НАД ЕЛЬ-АГРАЙРОЮ

Кролі багато чим схожі на людей. От хоч би взяти їхню здатність переносити стійко лихо, пливти рікою життя, попри жахи і втрати. Є в них ще одна риса, яку неправильно було б називати черствістю чи байдужістю. Це швидше інтуїтивне відчуття того, що Життя — це Тепер. Така тваринка, у якої все підпорядковано найбільшій меті — вижити, незнищенна, мов трава.

Ледве чи й день минув відтоді, як Падуб, марячи, приблукав до підніжжя Вотершипського пагорба, а він уже був майже зовсім здоровий. Що ж до легковажнішого Дзвіночка, так той після всіх тяжких потрясінь узагалі почувався чудово. А Ліщина і його товариші, слухаючи Падубову розповідь, переживали жах і горе, мовби самі стали жертвами тієї страшної трагедії. Але сама сила і яскравість їхніх переживань несла їм справжнє полегшення, як це буває з емоційними людьми. Почуття їхні аж ніяк не були нещирі чи награні. Навіть найдобріші з цивілізованих людей читають стримано про найстрашніші лиха в газеті, бо вони від тих подій відсторонені. А кролі, слухаючи ту розповідь, задихалися разом із нещасними в отруєних норах, вони палали люттю, чуючи про долю Волоока, що загинув у канаві, — так вони оплакували, вшановували пам’ять загиблих. Але ось закінчилась оповідь, і потреби їхнього повного небезпек життя почали брати своє. Коли б то загиблі та були не загинули! Але треба скубти траву, рити нори, спати…

Як тільки Падуб замовк, Ліщина став обнюхувати його поранене вухо. Воно було подерте на клапті, в ньому було багато бруду. Коли кролі, приваблені теплою червневою ніччю і повним місяцем, один по одному подалися на сильфлай, він попросив Ожину зачекати. Срібний і собі лишився з ними.

Ліщина заходився вилизувати зранене вухо, потім його змінив Срібний. Довгі рвані рани, очистившись, знов закровоточили. Хоч як Падуб старався не сіпатись, але гарчав від болю й гріб землю лапами, тож Срібний став подумувати, чим би відвернути його увагу.