Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод. Страница 29

— Справді? — усміхнулася Енн.

Деві запитливо глипнув на неї.

— Ти, здається, зовсім не розсердилася, Енн. А пані Лінд страшенно розсердилася, коли я їй це сказав.

— Ні, Деві, я не розсердилася. Я вважаю цілком природним те, що дев’ятирічному хлопчикові пригодницьку книжку читати цікавіше, ніж Біблію. Та коли ти виростеш — я сподіваюся, ти зрозумієш, яка чудова книга Біблія.

— Ну, в ній теж є різне цікаве, — згодився Деві. — Ота історія про Йосипа [24] — така ловка. Але я б на місці Йосипа братам не пробачив. Правда, Енн. Я б їм усім повідрубував голови. А пані Лінд страшно розсердилася, коли я їй теж це сказав, і закрила Біблію, і сказала, що більше нічого мені звідти не читатиме, доки я буду таке молоти. І тепер, коли вона по неділях читає Біблію, я нічого не кажу, тільки думаю, а потім усе переказую Мілті Болтеру в школі. Я розповів йому про Єлисея та ведмедиць і він так страшно налякався, що вже більше не сміється з лисини пана Гаррісона. [25] Енн, а на нашому острові є ведмеді? Скажи, я хочу знати.

— Тепер уже ні, — неуважно відказала Енн, бо саме в цю мить вітер жбурнув сніг у вікно. — Ох, коли ж нарешті вщухне ця хурделиця?

— Бог його знає, — безтурботно мовив Деві, готуючись знову поринути в книжку.

Цього разу Енн таки розсердилася.

— Деві! — докірливо вигукнула вона.

— Це пані Лінд так каже, — спробував оборонитися Деві. — Ще того тижня Марілла запитала: «Цікаво, чи Людовік Спід і Теодора Дікс одружаться бодай колись?» — а пані Лінд їй так і сказала: «Бог його знає».

— Пані Лінд негарно сказала, — відповіла Енн, квапливо міркуючи, на котрий із рогів цієї несподіваної дилеми їй краще наштрикнутися. — Не варто згадувати ім’я Господнє надаремно чи легковажити ним. І ти більше ніколи не роби так, Деві.

— Навіть якщо я казатиму повільно й урочисто, як пастор?

— Так, навіть тоді.

— Добре, не буду. Людовік Спід і Теодора Дікс живуть у Центральному Графтоні, і пані Лінд каже, що він за нею сто років упадає. Енн, а вони вже скоро не будуть занадто старі, щоб женитися? Сподіваюся, Гілберт за тобою так довго не впадатиме. Коли ви одружитеся, Енн? Пані Лінд каже, що ви напевне одружитеся.

— Пані Лінд… — палко мовила Енн, та раптом зупинилася.

— Стара пліткарка, — спокійно договорив за неї Деві. — Її так усі називають. Але ж ви з Гілбертом одружитеся, Енн? Скажи, я хочу знати.

— Ти ще дурний маленький хлопчик, Деві, — сказала Енн, гордовито виходячи з кімнати.

У кухні не було нікого; вона вмостилася при вікні у швидкоплинних зимових сутінках. Сонце сіло, вітер ущух. На заході з-за бузкових хмар виглядав блідий холодний місяць. Небо темнішало, проте над західним обрієм дедалі яскравіше паленіла жовта смуга, мовби розсипані промені світла сходилися в одному місці; на тлі її чітко вирізнялися далекі, порослі ялинами, пагорби, що їхні обриси нагадували фігури священиків. Енн поглянула вдалечінь, на білі непорушні поля, мертвотно-холодні в різкому та похмурому призахідному світлі, і зітхнула. Їй було сумно й самотньо; із тяжким серцем дівчина міркувала, чи вдасться їй наступного року повернутися до Редмонду. Це здавалося малоймовірним. Єдина стипендія, котру міг здобути другокурсник, була зовсім невеличка. Брати гроші в Марілли Енн не хотіла й не сподівалася на те, що зможе заробити потрібну суму протягом літніх канікул.

«Доведеться, мабуть, наступного року перервати навчання, — тужливо думала вона, — і знову вчителювати в якій-небудь сільській школі, доки я зароблю достатньо, щоб закінчити Редмонд. А тим часом усі мої друзі вже отримають дипломи, та й про Дім Патті навіть не йтиметься. Але я не нарікатиму. Це ж добре, що в разі потреби я зможу заробити на себе сама».

— А до нас пан Гаррісон іде стежиною, — доповів Деві, виринаючи на кухоннім порозі. — Мабуть, пошту несе. Ми її вже три дні не одержували. А я хочу знати, що поробляють ті дурні ліберали. Я консерватор, Енн. А цих лібералів пильнувати треба, так собі й затям.

Справді, пан Гаррісон приніс пошту; невдовзі веселі листи від Прісцилли, Філ та Стелли розвіяли журбу Енн. Був там лист і від тітоньки Джеймсіни: вона писала, що регулярно розпалює камін, що всі коти здорові, а кімнатні рослини зелені й міцні.

«У нас дуже холодно, — розповідала тітонька Джеймсіна, — тож я пустила котів спати в будинку: Смалька й Джозефа на дивані у вітальні, а кицьку Сару — у ногах мого ліжка. Така втіха чути її муркотіння, коли я прокидаюся вночі й думаю про свою доню в далеких чужих краях. Хай де б вона була, я не хвилювалася б, аби тільки не в Індії. Кажуть, там страшні отруйні змії. І лише муркотіння кицьки Сари допомагає відігнати думки про тих змій. Мені не бракує віри, щоб примиритися будь із чим, тільки не зі зміями. Не розумію, нащо Господь узагалі їх створив. А часом думаю, що то й не Він. Мабуть, до створення змій неминуче доклав руку диявол».

Тоненький конверт із надрукованою на машинці адресою Енн лишила наостанок, припустивши, що то незначна, порожня дрібничка. Та прочитавши листа, завмерла на стільці непорушно, зі слізьми в очах.

— Що сталося, Енн? — запитала Марілла.

— Панна Джозефіна Баррі померла, — неголосно відповіла Енн.

— Померла все-таки, — мовила Марілла. — Вона вже понад рік була хвора, і Баррі щодня чекали звістки про її смерть. Добре, що нарешті вона спочила, бо мучилася страшенно. Вона завжди любила тебе, Енн.

— Так — до самого кінця, Марілло. Це лист від її адвоката. Вона заповіла мені тисячу доларів.

— Ого, скільки грошви, — озвався Деві. — Це та жінка, на яку ви з Діаною впали, коли стрибнули на ліжко в кімнаті для гостей? Мені Діана розповідала. Тому вона тобі стільки залишила?

— Цить, Деві, — тихенько мовила Енн. Із тяжким серцем вона вислизнула з кухні й пішла до своєї кімнати, лишивши змогу Маріллі та пані Лінд удосталь обговорити несподівану звістку.

— А Енн тепер вийде заміж? — занепокоївся Деві. — Доркас Слоун виходила заміж того літа й сказала, що якби мала достатню грошей, то нізащо не морочилася б із чоловіком, але навіть удівець із вісьмома дітьми — це краще, ніж жити із братовою.

— Помовч, Деві Кіт, — суворо урвала його пані Лінд. — Такі слова з вуст маленького хлопчика — це просто неподобство, будьте певні.

Розділ 19

ІНТЕРЛЮДІЯ

— Подумати лише — сьогодні мій двадцятий день народження, і другий десяток навіки лишається позаду, — звернулася Енн, сидячи на килимку перед каміном зі Смальком на колінах, до тітоньки Джеймсіни, котра читала в кріслі-гойдалці. У вітальні вони були самі. Стелла й Прісцилла пішли на збори якогось комітету, а Філ нагорі чепурилася, збираючись на вечірку.

— Здається, тобі сумно, — відповіла тітонька Джеймсіна. — Авжеж, другий десяток — це дуже приємна пора. Я тішуся, що так і не вийшла із цього віку.

Енн засміялася:

— І ніколи не вийдете, тітонько. Вам буде вісімнадцять років і тоді, коли матимете сто. Так, мені сумно, і я трішки розчарована. Колись давно панна Стейсі сказала мені, що до двадцяти років мій характер уже сформується назавжди. Але я не відчуваю, що сталося так, як повинно було статися. У моєму характері ще повно прогалин.

— Як і в кожному іншому, — підбадьорливо мовила тітонька Джеймсіна. — У моєму їх близько сотні. Твоя панна Стейсі вочевидь мала на думці, що до двадцяти років твій характер набуде того чи іншого напряму, у якому й розвиватиметься далі. Не журися, Енн. Виконуй свій обов’язок перед Богом, ближніми та собою, і тішся життю. Це моя філософія — і мені вона завжди помагала. А куди це збирається Філ?

— На танці. І в неї страшенно гарна сукня — шовкова, кремово-жовта, із мереживом павутинкою. Так пасує до її каштанових кіс.

— Є якісь чари в цих словах — «шовк» і «мереживо», правда? — мовила тітонька Джеймсіна. — Саме їхнє звучання викликає в мене відчуття танцю. Та ще й жовтий шовк. Така сукня мовби виткана із сонячного сяйва. Я завжди хотіла й собі жовту шовкову сукню, та спершу моя мати, а потім чоловік і чути про це не бажали. Найперше, що я зроблю, коли потраплю на Небеса — це пошию жовту шовкову сукню.