Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович. Страница 26

А СЬОГОДНІ ДЕНЬ МОЇ “надбання” передав вечорові, а той за принципом “на тобі, небоже, що мені не гоже”, - мені. Супер!

Я вже гарний десяток днів марю нею. Розмовляю з нею без неї про життя-буття, перевтілюю її в квітку, хмарку та зірку і цілую, пещу, обнімаю... Моя бабця сказала б на таке пороблено, мати – з глузду з’їхав, колишня всевидяча сусідка – що все це від хорошого життя. А воно – і так, і таке, і ніяк. Само по собі: прийшло, прижилося, полонило, а вранці – захмарене в сльози поїде сонним потягом у спогади. Тривкі чи короткі – покажуть його величність час та його вірна подруга доля. Хтозна, яку забавку вона знайде для мене через мить.

А через мить я знову думав про... жінку, яка забирає розум...

Ми познайомились на конференції – сиділи поруч. У той час, коли я вдавано заклопотано переглядав дурнуваті папери, вона легенько торкнулася мого ліктя, впевнено усміхнулася, простягнула до мене маленьку ручку з величезною обручкою і тихо, ніби того ніхто більше не мав знати, сказала:

Я – Яна.

Сергій, - перелякано механічно випалив я, і замість відповісти традиційне “дуже приємно”, божевільно витріщився на неї. Наче побачив небачене – ангела-відьму, святість і пекло в обіймах приреченої на експерименти землі. І продовжилися думи-болячки про недоступну кохану чужу зірку з обручкою раю для якогось місяця, і пекла – для маленького примітивного мене, який був і не я, бо ніколи такого ще зі мною й не було..

Краса врятує світ, однак погубить мене, - розмірковував я і зловив себе на думці, що ні разу не задумувався: а вона красива? Вона просто жила у мені вся – і це була довго шукана мною неземна краса. Отак... майже, як у казці.

І як в трагедії – наші шляхи постійно розходились по різних залах та аудиторіях, а якщо й перехрещувались, то за обставин, коли романтика за дві ноги була підвішена на добре відгодованому та при краватці дереві абсурду.

Книжка не читалася, примітивні гумористи по телевізору – нудили, зорі з балкона не лічилися, бо бавилися в хованки з хмарами, хотілося заснути хоча б на вічність, щоб після пробудження дивуватися світом, а сон – не брав...

Я одягнув футболку і старі улюблені джинси-туристи та поплентався до готельного бару, аби перехилити склянку-другу “української з перцем”, яка інколи вміла приймати правильне рішення...

За першим столиком у кутку за кавою з коньяком і з кавою з коньяком навпроти сиділа Яна.

Сергію! – тільки я з’явився у дверях зразу ж гукнула вона і поманила до себе своєю ручкою з обручкою, що не давала мені спокою.

Коли я підійшов, вона мовила:

Все-таки я відьма. Сідайте.

А... – я хотів сказати, що тут, на мою думку, вже зайнято, але не встиг.

Тому й відьма. Сідайте-сідайте, зараз я вам усе поясню.

Я присів.

Якщо хочете знати, цю каву я замовила для вас. І я вас кликала. І я знала, що ви прийдете, бо відчувала, що ви хочете прийти. А якщо дві симпатичні душі чогось дуже-дуже захочуть, то воно й збувається. Я щось сказала не так? Чому ви так спантеличено мовчите?

Якраз через те, що все саме так, - відповів я. – Дякую. А я вже думав, що збожеволію.

Я теж.

Серйозно? Невже так було помітно?

Яна розсміялася:

Я... я теж божеволіла, бо думала, що втрачаю останній шанс хоч на якийсь час побути щасливою, Сергію. Але не втратила, слава Богу.

Підійшов офіціант і подав Яні меню. Вона замовила пляшку шампанського і шоколад.

Ось так за декілька хвилин ми стали рідними. Правда? – запитала Яна.

Так, - відповів я. – Я знаю тебе, Янусь, уже вічність.

А я тебе, – вона по-дитячому усміхнулася. - А Янусею мене кликала тільки моя найрідніша бабуся. Дякую.

Ми говорили про все і про нічого, пили шампанське, їли шоколад, мовчали і насолоджувалися щастям.

Потім Яна сказала:

Я завтра їду.

І я. Вранці.

Але у нас ще є ціла ніч, правда? – втішала себе Яна.

Так. І це дуже багато. Дуже. Тому що вона, ніч, буде справжньою.

Яна мовчки піднялася зі стільця, підійшла до мене і поцілувала. Я себе боляче вщипнув за руку, бо запереживав, що вже в раю...

Пішли, - мовила Яна.

Зупинився час. Зупинився на стіні годинник, перенервував, напевно, не змирився, що його не помічають. І заплющив очі. Так часто буває з тими, хто звик до надмірної уваги та кому заздрощі влаштовують жаб’ячий стриптиз.

А ми сиділи по-турецькому на звіданому безлічі доль готельному килимкові, розпивали “Українську з перцем”, закусували морозивом, смакуючи кожну мить перебування разом. Повтікали, зникли, випарувалися будні зі всіма своїми блудами-переблудами реальних та надуманих проблем, світ перетворився у щастя двох, яке просто є і варте того, щоб його провідчувати душею, тілом і всім-превсім, дарованим Богом людині.

Якусь мить Яна порпала у своїй сумочці. Потім вийняла з неї маленьку іконку, усамітнилася в кутку кімнати, стала на коліна і прошепотіла:

Господи, я мушу пройти через гріх і зцілитися казкою, аби не натворити гріхів багато – непрощених для мене і згубних для рідних мені людей.

Потім сказала:

Цілуй мене.

Мені було дуже добре. Їй було дуже добре, я відчував. Нам було супер!!! Її цілющі губи, руки і все витягли мене з чорно-білої буденності, перенесли у край вічних раїв, що тривають миті... Вічні миті, і нехай заперечить той, хто пережив щастя...

А щастя треба заслужити, і бути мудрим, щоб опісля його прийняти... Заслужене, своє, рідне, більше нічиє... Щастя ненавидить тих, хто вагається, у щастя нема часу на впрошування прийняти його, щастя – великий господарник землі; воно користає момент, зупиняє вічність, а потім реактивно мчить здоганяти її... Ось так...

Ти щаслива? – запитав я, коли треті півні вже починали хрипнути.

Тепер так. Я маю казку, про яку не розповім нікому і яка зробить мене сильною. Шкода, що вона тільки на півсторінки.

Я відчув тебе зразу. Ще в поїзді, - сказав я.

Я знаю. Бо кликала тебе дуже довго. І вірила. Не по-школярськи сподівалася, а ві-ри-ла. Розумієш?

Як такого елементарно простого можна не розуміти?..

Яна вляглася мені на груди, я бавився її волоссям, слухав її прозоре дитяче дихання і відганяв від вікна світанок...

31

Хочеш казки – стань казкарем...

Ми замовили в номер каву.

Коли твій поїзд? – запитала Яна.

Я глянув на годинника:

Через сорок хвилин, - відповів знервовано.

Я тебе проведу, - запропонувала вона.

Не треба.

Чому? – Яна зосереджено вивчала якусь цятку на стелі.

Бо я не поїду.

І я, - зраділа Януся.

А що буде? Вдома? На роботі? – поцікавився я.

Гірше, ніж залишати тебе тут, не наситившись щастям, - не буде...

Ураз задзвонив Янин мобільний телефон.

Ні, зустрічати мене не треба. Дуже багато справ. Продовжено відрядження на тиждень. Спішу. До зустрічі, - випалила вона. Потім звернулася до мене: - Правда, я не дуже збрехала, а те, що збрехала – заслужила... щоб збрехати? Правда?

Правда, - заспокоїв я її. І задзвонив тепер уже мій мобільний телефон. На злодіях загорялися шапки.

Ні, зустрічати мене не треба, - скористався я Яниними словами. – Я не здурів. Я ще тиждень хочу побути в Києві. Дай мені відпустку за власний рахунок. Остаточне. Бувай, - я першим вимкнув телефон, поступивши таким чином досить сміливо та необачно, і саме так, як давно вже мені й хотілося…

Ми перелякано дивились одне одному у вічі і мовчки запитували у Бога: чому так буває, і скільки це кожному коштуватиме?