Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович. Страница 28

Не пам’ятаю, як я доплентався до готелю.

Там мене вже чекали мої жахливі “друзі” дитинства...

Було дуже страшно, коли я залишався наодинці зі своїм незбагненним внутрішнім домом тіней. Тіні заходили без стуку, нахабно відчиняли двері ногами, зручно вмощувалися на канапі моєї байдужості і, як дівки на вечорницях в добрі старі часи молодого оптимізму, захоплено пряли міцнющі нитки мого ув’язнення чорним пророцтвом. Від одного їхнього сміху ставало мертво вже на мить від тепер. Вікна були наглухо забиті дошками проклятого вчора, а двері завтра зсередини загачені сміттям сьогодення та запломбовані написом “навіть не рипайся, тіні”. Був єдиний вихід – зректися себе назавжди заради хоча якоїсь надії, однак шпаринки вдома не залишалось, і домом керували тіні...

Лови тривали довго, дуже довго... Я падав, вперто піднімався, стиснувши зуби – виривався, і біг, біг, біг...

Хтось постукав.

Пані Яна просила нагадати вам, що о 11.40 ваш поїзд. Зараз 11.00. Поспішайте, – розбудила мене з роздумів симпатична свіженька жіночка в коротенькому халатику, яка аж ніяк не була схожою на працівницю готелю... А може?.. Хтозна... Світ стільки вже має життєвого досвіду, що витворити щось цікаве та, для наївних, – нереальне, для нього раз... чому б і не плюнути, якщо для людини це так легко і зручно...

У потязі я влаштував собі некерований монолог-передбачення: то закопував себе живцем, і в муках бавився у відомого Гоголя, то Прометеєм рвав усі пута та ненаситним орлом контролював усе небо...

Тільки один Бог знав, що я... Я...я...я... інколи велике і завжди ніяке вийде колись до людей, справжніх і тих, хто хоче чи має справжніми стати, і скаже: я вас люблю, я заради вас шукав щастя і знайшов... Бо ви мене знаєте, а, отже, знаєте себе, бо довго я жив вами, аби прийти до себе... і тоді я поїду до моря, ляжу на піску, і споглядатиму небо, думаючи про небо... розкіш, яку заслужив... А поруч буде Яна... а поруч буде Яна... а поруч буде... а поруч... а...

Львів! – кричала провідниця. – Львів! На вихід! Львів!

Яким болючим сьогодні було це рідне мені слово. Я приземлявся...

У пошуках місця призначення лампочки...

У Львові на пероні мене чекали Оксанині мордовороти, один з них підхопив мою дорожню сумку, інший - ледь помітним рухом дав зрозуміти: слідуй за мною, мовчи, бо буде так, як мені велено, я доставлю тебе до місця призначення, а там витворяй собі, що хочеш, далі воля твоя, ти живеш в демократичній країні...

Я ж, ледь помітним поглядом дав зрозуміти: слідую за вами, мовчу, буде так, як буде – мені все одно, місце призначення мені до лампочки, витворяйте собі, що хочете, воля й так не ваша, хоча живете ви в нібито демократичній країні...

Як завжди, у місті були затори, наш водій шизофренічно сигналив і гнав в усі боки кількаповерхові матюки, що в кінцевому результаті допомагало, як мокре горить. Хлопець справа відверто нахабно і підозріло розглядав мене, потім не витримав і ввічливо запитав:

Ви здорові?

Нє-а, - відповів я, - я втратив чуття реальності, я живу у внутрішньому світі тіней, тому мені байдуже, куди наказала Оксана вам відвезти мене і для чого, панове роботи. Ферштейн? Чи це слово у вашу програму не закладено?

Хлопці неоднозначно переглянулись. Навіть водій перервав свого шоферського монологу й уважно розглядав мене в дзеркало. У цілковитій тиші та надмірній увазі до моєї скромної персони ми під’їхали до готелю “Львів”, де мені запропонували вийти, чемно провели до номера, вручили ключі і скромно прозвітували: “Що нам сказали, те ми зробили. До побачення”.

На столі, на яскравому великому підносі, на яскравому великому конверті, великими яскравими літерами було написано: Сергієві Шукайлу. Зважаючи на таку поштарську пишність, було очевидним – Оксана хоче, щоб першим ділом, тільки опинившись у кімнаті, я заглянув у конверта. І я пішов у ванну. Таким чином хоч якимсь чином я засвідчив свою вірність Яні...

Абсурди ніколи не покидають стежок людських... Абсурди зачинають цікаві долі і долі віддячують їм абсурдністю. В такому вінегреті народжуються генії і плекається мистецтво. З такого вінегрету, по неотесаних скелях якоїсь мішанини, фруктоовочегородини, стараюся й викараскатися до світлого майбутнього я...

Коли я вийшов з ванни, конверт, в оточенні своєї розкішної свити рішуче вимагав узяти його. І я взяв і вийняв з нього акуратно складеного вдвоє аркуша формату А-4, на якому каліграфічним почерком було виставлено мені діагноз великим лікарем-благодійником і просто сильною та нещасною жінкою, до частки нещастя якої, на превеликий жаль, був причетний і я, Оксаною Першій.

Сергію,

Ти мене не зрадив – ти мене обдурив. З брехунами я не маю ніяких справ. Ні особистих, ні ділових.

Тебе звільнено. Не тому, що я ображена, а тому що ти без поважних причин прогуляв тиждень роботи. З непрофесіоналами я не працюю.

Твої всі речі і все, що ти заробив – тут. За готель заплачено (на місяць).

Прощавай, негіднику.

Оксана.

Суцільні заперечення, - подумав я. – “Не” через “без” поганяє “ні”. З таким настроєм на життя не буде ніякого добра. Маючи за плечима такий скарб, як тиждень, проведений з Яною, я на багато багатший за всі Оксанині статки і хватки, бо не вміє вона елементарного – любити себе...

І я, великий філософ-себелюб, зламаний фізичною втомою, заникався у царство Морфея, щоб продовжити життя у жахливих снах прощання з Яною...

Не хочу снів!

Хоч трішечки несну...

Сьогодні вона прийшла, схожа на летючу мишу. Чорний хвіст хижо волочився по землі і залишав помітний червоний слід. За хвостом, як солдати, марширували перевертні. Тінь оберталася, дивилася на дивні ієрогліфи плаща і реготала. Вона, наче вихор, кружляла по страшних темних вулицях, заглядала у всі вікна, де не було світла, вискаляла білі (де вони в неї взялися?) зуби і насвистувала якусь ідіотську пісеньку про таємну любов. Перевертні вискаляли зуби і по черзі ставали моїми рідними, друзями, знайомими, колегами, та з помітним садистським задоволенням городили мені всяку гидоту, встромляючи в серце колючого від моїх гріхів ножа. Я покірно зі всім погоджувався і з кожним гріхом ставав все меншим і меншим. Коли змалів до росту комашини, підійшла тінь і без всіляких ритуалів смачно мене розчавила.

Потім тінь обійшла найбільш цікаві готельні підвіконники, вишукуючи потенційних клієнтів на розчавлення. Зробивши якісь помітки у записнику, зістрибнула вниз і, втомлена, міжбудинковими стежками поповзла назад, в царство вічних Тіней. Йшла тими ж слідами, забираючи з собою моїх друзів-перевертнів. Ніби й не було.

Я прокидаюся від того, що мене, розчавленого, хоче позбирати до свого дзьоба безцеремонний крук. Я кричу “Геть!” і бачу себе спітнілого на ліжку в готелі.

Дивні мурахи починають скребти у мене в грудях. Біла, сонячна реальність з мріями про Яну провалюється, і оживає цілий зловісний мурашник сумнівів. Кольоровий світ перетворюється у світ тіней. І вони починають жити ще яскравішим життям, аніж у сні, аніж живуть поруч здорові нормальні розмальовані люди, як мені здається.

Спати! – командую я. - Треба заснути! Вранці тіні мене недолюблюють.

І я усвідомлюю, що тільки-но прокинувся, і вмикаю телевізора. На мене наївно дивиться пампушкове личко депутата, найкращого, якраз того, за якого я голосував.

Ну, чим ти мені допоможеш? - звертаюся я до телевізора.

І депутат, на штамповане запитання ведучої, що ви порадите своїм виборцям, дотепно мовив: