Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі. Страница 34

Солдати Імперського Ордена кілька тижнів святкували свою велику перемогу. Це була нескінченна оргія насильства, жорстокості і грабежів. Вони зламали і ретельно обшукали кожен будинок, розграбували все, до останньої речі, що представляла хоч якусь цінність. Крім жменьки людей, яких, подібно мені, визначили в прислугу, не залишилося жодного вільного чоловіка; жодної не згвалтованої жінки.

Джебр заплакала.

Неможливо переказати все, що творили з тими нещасними. Захоплені в полон галейські солдати і городяни — і дорослі чоловіки і зовсім хлопчаки — відмінно знали, що солдати Ордена витворяють з їх матерями, дружинами, сестрами, доньками. Кілька разів, не в силах більше виносити таке, невеликі групки полонених намагалися підняти повстання в спробі припинити насильство. Всіх їх просто вирізали.

— День у день бранців примушували рити довгі траншеї, в які скидали гниючі рештки. У нескінченних спільних могилах ховали всіх поспіль. Там же виявлялися ті, хто наважився бунтувати.

Коли мертві тіла були зібрані, солдати зігнали в одне місце всіх полонених з похоронної команди. Їм оголосили, що чоловіки старші п'ятнадцяти років будуть конче забиті. Військами Ордену були захоплені десятки тисяч людей — виконання вироку зайняло не один тиждень.

Жінок і дітей під конвоєм пригнали до місця страти і змусили дивитися, як чоловіків вбивають і скидають у величезні ями. Кати пояснювали, що така доля чекає кожного, хто не бажає визнавати справедливі і високоморальні закони Імперського Ордена.

Страти супроводжувалися нескінченною проповіддю: людям втовкмачували, що їх минуле життя була богохульством, злочином проти Творця, тому що жили вони виключно заради своїх егоїстичних цілей. Їм твердили, що людський рід необхідно очистити від подібної скверни, і тоді всім буде краще.

Частину бранців обезголовили. Частину — поставили на коліна на краю ями, і м'язисті імперці з оббитими залізом кийками рухаючись уздовж лінії, по черзі проламували їм голови. Ідучі слідом раби скидали тіла в траншею. Нерідко бранців використовували як мішені, для тренування лучників або списоносців. Коли черговий п'яний кат, недбало прицілившись, не потрапляв у свою мішень, і покалічена жертва залишалася жива, його товариші весело сміялися. Для них це була гра.

Часом здавалося, що солдати Імперського Ордена незадоволені таким величезним обсягом належної їм важкої роботи. Обтяжені настільки моторошними обов'язками, вони стали пити більше звичайного, заливаючи відразу вином. Адже одна справа — вбивати в бою, а інша — холоднокровно знищувати беззахисних людей, як це робили вони. А поки в траншею падали все нові тіла чергових жертв. І ті, кого ця доля ще очікувала, присипали землею трупи вбитих.

Мені запам'ятався один дощовий день, коли я принесла їжу офіцерам. Вони ховалися від негоди під тентом, спорудженим з полотнища, що служив колись навісом для вуличної лавочки. Замість жердин використовувалися застромлені в землю списи. Зі свого укриття офіцери спостерігали за знищенням людей, немов дивилися ретельно відрепетируваний спектакль. Тут же знаходилися перелякані жінки, багатьом з яких навіть не дали можливості повністю одягнутися. Їх теж пригнали сюди, щоб показати страту.

З натовпу засуджених час від часу лунали голоси: це чоловіки викрикували жіночі імена. Мені стало ясно, що ті жінки обрані не випадково — імперці під час допитів з'ясували, хто їх чоловіки. Пари возз'єдналися самим моторошним способом — розділені, вони могли бачити, але не мали можливості навіть доторкнутися один до одного.

Чоловіків поставили на коліна на краю ями. Їх руки були міцно зв'язані за спиною шкіряними ременями. Збиті в купу жінки могли лише безпорадно дивитися на обличчя своїх чоловіків, коли солдати, схопивши за волосся, перерізали горло черговій жертві. Я чітко пам'ятаю, як блищали мокрі від дощу і крові м'язисті тіла тих солдатів.

Зробивши свою справу, кат скидав тіло в яму і переходив до наступної жертви.

Чоловіки, які очікують своєї черги, плакали, тремтіли, вигукували імена своїх коханих, в останній раз повторювали слова любові. Жінки відповідали тим же, з жахом спостерігаючи, як падає в яму чергове тіло — з перерізаним горлом, б'ючись в передсмертній агонії. Це було саме гірке і жахливе видовище з тих, що мені довелося побачити.

Багато жінок, при вигляді страшної смерті чоловіків, без свідомості падали на землю в мокрий бруд, змішаний з блювотою. Рівний шум дощу змішувався з повними жаху жіночими голосами, які викрикували ім'я чергової жертви. Полонянки билися, намагаючись вирватися з сталевої хватки охоронців. А ті, сміючись, виштовхували вперед то одну то іншу, і голосно розповідали чоловікові про свої наміри щодо його дружини. Це була особлива, збочена жорстокість, що заподіює такі страждання, розміри яких неможливо передати.

Вони ж не просто назавжди розлучали сім'ї, вони знищували зв'язку між людьми. Кожен хоч раз задавався древнім, як світ питанням: як виглядав би кінець світу? Так от, думаю, кінець світу виглядав би точно так. Якщо кожна людина — це окремий маленький світ, значить, в той день настав кінець багатьох світів. Передсмертна агонія безлічі людей зливалася в одну нескінченну агонію цілого світу.

Річард з силою стиснув пальцями скроні, немов хотів розчавити власний череп. Нарешті, важко зітхнувши, він змусив себе заговорити.

— Хіба нікому не вдалося втекти? — Пролунав у дзвінкій тиші його голос. — Невже за весь час, поки тривали ці насильства і вбивства, ніхто не зумів втекти?

Джебр кивнула.

— Упевнена, що дехто намагався. Але напевно я нічого не знаю.

— Втечі було цілком достатньо, — тихим голосом промовила Ніккі.

— Достатньо? — У люті закричав Річард, обертаючись до неї. Він постарався взяти під контроль спалах гніву, щоб голос звучав тихіше. — Достатньо для чого?

— Достатньо для їх цілей, — похмуро відповіла Ніккі, заглянувши в його очі. Те, що вона там побачила, змусило її нахмуритись ще більше.

— Ордену відмінно відомо, що іноді бранці тікають. Час від часу, в самий розпал звірств, охоронці навмисно розслабляються, щоб дехто міг втекти.

Річард відчув, що безнадійно губиться серед обривків безрадісних думок і припущень.

— Але чому?

Ніккі довго і розуміюче дивилася в його очі, і, нарешті, відповіла.

— Щоб страшні чутки поширилися якнайдалі. Щоб наступне місто, яке вони вирішать захопити, здалося без бою, а не чинило опір. Така попередня чутка дозволяє Ордену домогтися перемоги без необхідності битися за кожен пройдений крок. Жах, який вселяють поширювані чутки — потужна зброя, вона позбавляє хоробрості тих, хто ще не зазнав нападу.

Серце Річарда важко забилося, ледь він спробував уявити, що відчувають люди, чекаючи неминучого нападу, і жах який вони відчувають. Запустивши пальці у волосся, Річард відкинув їх назад і знову повернувся до Джебр.

— Вони вбили всіх полонених?

— З різних причин деяких чоловіків вони не вважали загрозою для себе. Таких збирали в бригади і відправляли працювати в село. Не знаю, що трапилося з ними потім, але, думаю, вони все ще там, у рабстві, виробляють їжу для Ордену.

Джебр опустила погляд, і деякий час прибирала з обличчя пасма волосся.

— Більшість жінок, що вижили, стали власністю армії. Наймолодшим і привабливим просмикнули в губу мідне кільце — вони були призначені для офіцерів високого рангу. Табір весь час об'їжджали вози, які збирали тіла жінок, які не витримали знущання. Ніхто з офіцерів жодного разу не заперечив проти звірячого поводження з цими жінками. Трупи нещасних просто скидали в загальну яму. Тіла солдатів, втім, теж ховали в загальних могилах. Жодному солдату Ордена не поставили навіть таблички, щоб відзначити місце, де він похований. Орден не вірить в цінність окремої особистості, і не вважає за необхідне виділяти кожну окрему людину, щоб навіть написати його ім'я на могильній плиті.

— А діти? — Запитав Річард. — Ти казала, що маленьких хлопчиків вони не вбивали.