Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі. Страница 35

Джебр глибоко зітхнула і заговорила знову.

— Ну… хлопчиків зібрали й розділили на групи за віком. Вони називали ці групи загонами новачків. Їх вважали не галейськими бранцями, а молодими воїнами Імперського Ордена, звільненими від людей, які пригноблювали їх і розбещували їх уми. Провину за це Орден покладав на старше покоління, а ці молоді люди, як вони говорили, були невинні в гріхах дорослих. Тепер, коли вони і фізично, і духовно були відокремлені від дорослих, можна було починати їх навчання.

Можливо, це навчання можна було б назвати грою. Але грою нещадною. З ними досить добре обходилися, використовуючи кожну хвилину для розвитку в них сили і певних навичок. Заняття не залишали дітям часу нудьгувати за своїми родинами — такі почуття вважалися проявом слабкості. Тепер їх сім'єю став Орден, подобається їм це чи ні. Ночами звідусіль лунали не лише крики жінок. Я чула ще і спів — хлопчики співали під керівництвом спеціальних інструкторів. — Джебр махнула рукою кудись убік.

Я носила їжу і цим офіцерам теж, тому могла день за днем спостерігати, що відбувалося з хлопчиками.

Після початкового навчання хлопчики починали заробляти перші ранги. Спочатку всередині своєї групи: хтось виділявся силою, був першим в іграх або краще всіх запам'ятовував основи справедливого вчення Ордена. Проходячи по справах повз них, я часто бачила, як вони стоять по стійці «струнко» перед своєю групою і розповідають те, чого їх навчали наставники. Вони говорили про те, що хочуть бути частиною Імперського Ордена, щоб нести людству його благородні ідеї. Говорили, що готові на будь-які жертви заради загального блага.

Не знаю, чому ще навчали цих хлопчиків, але пам'ятаю, що, стоячи в строю, вони як один, кричали: «Один я — ніщо! Моє життя має значення, тільки якщо присвячене іншим. Всі ми — єдині, ми — один розум, ми — одна мета». Після таких зібрань, емоційно заряджені хлопчики повинні були спостерігати за стратами «зрадників людства». Їх вчили радіти, коли помирав черговий зрадник, вчили з гордістю дивитися на кровопролиття. Кожного разу їм повторювали, що вони — сильні, молоді. «Ось, що буває з егоїстичними зрадниками людства», говорили їм. «Ви повинні бути сильними, ви — майбутні герої Ордена, майбутні рятівники людства».

Можливо, спочатку хлопчики лише робили те, чому їх навчали. Але тривала ідеологічна обробка і незмінне підбадьорення з боку наставників робили свою справу. Якщо спочатку хлопчики виявляли радість тільки тому, що їх цьому вчили, то з часом радість ставала щирою. Я бачила, як поступово хлопчики із справжнім запалом починали вірити в промовлювані дорослими істини.

Хлопчиків навчали вправлятися з ножами, використовуючи для цього тільки що убитих «зрадників». Таким способом їх привчали не проявляти зайвої чутливості при вигляді смерті. А коли хлопчики починали заробляти вищі ранги, їм дозволялося брати участь у стратах. Вони стояли і, дивлячись в порожні очі бранців, говорили про егоїзм, зраду Творцеві і своїм побратимам. Хлопчики присуджували людей до смерті, а іноді навіть самі виконували вирок. Решта вітали завзяття свого товариша, його бажання очистити людство від тих, хто чинить опір вченню Ордена, хто відвертається від Творця і забуває про священний обов'язок допомагати ближньому.

Перш ніж навчання закінчувалося, майже кожен з тих хлопчиків мав можливість попрактикуватися, вбиваючи худобу чи бранців. Їх вихваляли, як «героїв Ордена». Але були хлопчики, які відмовлялися брати участь у стратах. Вони були оголошені зрадниками. Увечері, в бараках, їх звинувачували в боягузтві, в симпатіях до старих порядків, в егоїзмі і небажанні допомагати ближньому своєму — в даному випадку таким же хлопчикам. Більшість «зрадників» були в ту ж ніч забиті на смерть своїми ж товаришами.

У моїх очах ці нещасні стали героями. Вони загинули на самоті, серед колишніх друзів. Серед таких же хлопчаків, з якими колись грали і сміялися, і які тепер стали їх ворогами. Я віддала б що завгодно, аби обійняти цих дітей з благородними душами, прошепотіти їм слова подяки за те, що не стали такими ж, як решта. Але це було неможливо. Хлопчики померли в повній самоті, оточені колишніми товаришами.

Це було божевілля. Здавалося, весь світ зійшов з розуму. Ніщо не мало значення. Життя більше не мало мети, наповнившись лише болем і стражданням. У ньому більше не було місця ні для чого. Спогади про щось радісне стали тільки невиразним сном, далеким від усякої реальності. Проходив день за днем, змінювали одна одну пори року. Життя тривало, але воно було так тісно переплетене зі смертю, що само нагадувало смерть.

В результаті, єдиними живими галейцями залишилися хлопчики і жінки, які не померли після солдатських розваг. Тепер в насильствах брали участь і старші хлопчики — так їх нагороджували за завзяття в вченні та ентузіазм при участі у стратах.

Багатьом жінкам вдалося покінчити з собою. Щоранку на брукованих мостових біля високих будівель знаходили зламані жіночі тіла. Не очікуючи в майбутньому нічого крім страждання й приниження, вони викидалися з вікон або прямо з дахів. Вже не знаю, скільки разів мені траплялися в темних кутах жінки з порізаними зап'ястями. Разом з кров'ю з вен, розкритих власними руками, з них витікала їх життєва сила, любов і надія. Не можу сказати, що я засуджувала таке рішення.

Річард заклав руки за спину і, не відриваючись, дивився на воду в фонтані. Джебр продовжувала розповідати про життя після падіння Галеї. Вона додавала все нові й нові подробиці подій, що відбувалися після перемоги орди Імперського Ордена. Безглуздість того, що відбувалося, була настільки грандіозна, що осягнути її було ще важче, ніж винести.

Косі смуги сонячного світла, проникаючого через дах, повільно повзли по мармуровій лаві навколо басейну, по простору підлоги і гранітних східцях, виблискували, відбиваючись у криваво-червоному камені колон. А Джебр все говорила і говорила. Вона намагалася розповісти все, що могла згадати про події того часу, коли була полонянкою Ордена.

Весь цей час Шота нерухомо стояла, склавши руки. Її витончене тіло завмерло в напруженій позі, немов готове до стрибка. Очі уважно дивилися то на Джебр, то на Річарда, ніби вона бажала упевнитися, що він уважно слухає.

— У Галеї було припасено досить багато продовольства, — говорила Джебр. — Але для такої кількості солдатів, яке зараз знаходилося в місті, цього було явно недостатньо. Тим більше, що армія Ордена не мала своїх запасів. Війська розоряли кожен продовольчий склад, який їм попадався, кожну комору, кожну крамницю. Уся домашня скотина на багато миль навколо міста, була забита на м'ясо. Не залишилося ні однієї вівці, яких вирощували заради вовни, ні однієї корови, яку тримали б заради молока. Замість того, щоб утримувати курей, які могли б нести яйця, вся свійська птиця була вбита і з'їдена.

Оскільки продовольство добігало кінця, офіцери розсилали гінців з проханнями поповнити їх запаси. Поставок вже не було кілька місяців, а потім, з приходом зими зв'язок з іншими арміями і зовсім припинився.

Перш ніж продовжити розповідь, Джебр проковтнула, і, повагавшись, заговорила.

Одного разу, в той день розігралася страшна завірюха, солдати Ордена доставили на кухню свіже м'ясо, яке нам наказали приготувати. Це були недавно убиті, обезголовлені і оброблені людські тіла.

Річард різко повернувся і втупився на Джебр. Вона дивилася на нього, як божевільна, побоюючись, що її засудять за те, що вона перейшла всі межі. Її сині очі наповнилися слізьми, вона немов благала про пощаду, неначе побоювалася, що він зараз уб'є її на місці за те, в чому вона збиралася зізнатися.

Вам доводилося коли-небудь обробляти людське тіло, щоб приготувати з нього їжу? А нам довелося. Ми смажили м'ясо, ми відокремлювали його від кісток, щоб приготувати печеню. Ми в'ялили його на підставках, шматок за шматком, щоб нагодувати війська. Якщо іншої їжі немає, а солдати голодні, значить, на кухні будуть поставлятися людські тіла. Ми йшли на найнеймовірніші хитрощі, щоб розтягнути запаси, які у нас були, як можна довше. Ми навіть відшукували під снігом бур'яни, з яких варили суп. Але все одно їжі, щоб нагодувати таку кількість чоловіків, не вистачало.