Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі. Страница 2

Келен прислухалася, чекаючи, що ось-ось пролунає дзвін його меча. Річард володів мало не безмежним терпінням, але толерантості у нього було не так багато. Кара, їх охоронець і друг, теж напевно там. А вона-то не відрізняється ні терпінням, ні толерантністю.

Однак замість того щоб дістати меч, Річард сказав:

— Я ні в кого нічого не прошу. Я лише хочу, щоб мене залишили з нею в спокої в безпечному місці, де я зможу про неї подбати. Я хотів бути ближче до Хартленда тільки на той випадок, якщо їй щось знадобиться. — Він помовчав. — Будь ласка… До тих пір, поки їй не стане краще.

Келен хотілося закричати: «Ні! Не смій благати їх, Річард! Вони не мають права змушувати тебе благати! Не мають права! Вони ніколи не зрозуміють, на які жертви ти пішов! «Але вона лише з гіркотою прошептала його ім'я.

— Не випробовуй наше терпіння… Ми підпалимо цю халупу, якщо доведеться! Ти не зумієш впоратися з усіма. Правда на нашому боці!

Шум кроків, гул, тихі прокльони. Келен подумала, що ось зараз нарешті Річард дістане меч. Але він лише щось спокійно відповів. Говорив він тихо, і Келен не розібрала слів. Повисло важке мовчання.

— Це не тому, що нам так хочеться, Річард, — нарешті плаксиво мовив хтось. — У нас немає вибору. Ми повинні дбати про власні сім'ї… І взагалі…

— До того ж ти в цих красивих ганчірках і зі своїм мечем зробився таким собі розфуфиреним, — заговорив інший, палаючи праведним гнівом, — зовсім не таким, як колись, коли був лісовим провідником.

— От-от! — Встряв третій. — Те, що ти десь там побував і побачив світ, не дає тобі права повертатися сюди з таким виглядом, ніби ти краще нас!

— Я переріс те, що ви всі вважали моїм місцем серед вас, відповів Річард. — Ви це хотіли сказати?

— Я бачу, ти відвернувся від суспільства, відкинув свої корені. Ти вважаєш, що наші дівчата недостатньо гарні для великого Річард Сайфера. Ні, куди там! Йому подавай якусь бабу-чужачку! А потім з'являєшся сюди і виставляєшся перед нами!

— Чому? Що я зробив? Одружився на жінці, яку люблю? Це, по-вашому, гординя? Це забирає в мене право на спокійне життя? І позбавляє її права на лікування, зцілення і життя?

Ці люди знають його тільки як Річарда Сайфера, простого лісового провідника, а не того, ким він став зараз. Він залишився таким же, як був, просто ці люди ніколи його не знали по-справжньому.

— Тобі слід на колінах благати Творця зцілити твою дружину, — заговорив четвертий. — Всі люди — нікчемні черв'яки. Ти повинен молитися і просити Творця, щоб він простив усі твої негідні діяння і гріхи — саме вони накликали Його гнів на тебе та твою жінку. А ти хочеш звалити свої біди на плечі чесних трудових людей. У тебе немає права нав'язувати нам свої біди і гріхи. Це не те, чого бажає Творець. Тобі варто було б подумати про нас. Творець хоче, щоб ти був покірним і допомагав іншим, — ось чому Він так з нею обійшовся. Щоб дати вам обом урок!

— Це він сам тобі сказав, Альберт? — Поцікавився Річард. — Творець прийшов до тебе, щоб повідомити про свої наміри і висловити свої побажання?

— Він говорить з кожним, у кого вистачає покірності слухати його! — Гаркнув Альберт.

— До того ж, — заговорив хтось, — у цьому Імперському Ордені, про який ти нас попереджаєш, є дещо варте. Не будь ти такий тупий, Річард, ти б і сам це зрозумів. Немає нічого поганого в бажанні, щоб з усіма обходилися гідно. Це вірна думка. І справедлива. Ти повинен визнати, що така воля Творця і того ж хоче Імперський Орден. Якщо ти не можеш хоча б в цьому визнати користь Ордена, тоді тобі краще забиратися звідси, і пошвидше.

Келен затамувала подих.

— Бути по тому, — безбарвним голосом відповів Річард. Річард знав цих людей. Він називав їх по іменах, нагадував їм про минуле, про те, що об'єднувало їх. Він був терплячий з ними. Зараз терпінню його настав кінець.

Почулися кінський храп, стукіт копит — чоловіки почали розсаджуватися по конях.

— Вранці ми повернемося і спалимо цю халупу. І краще б нам не застати тут ні тебе, ні твоїх, інакше спалимо і вас.

Обсипавши його наостанок прокльонами, непрохані гості поскакали. Тупіт копит струсонув землю, і навіть ці легкі поштовхи віддавалися Кален болем у спині.

Вона слабо посміхнулася Річарду, хоча він і не міг цього бачити, і гірко пошкодувала, що йому довелося просити цих людей заради неї. Заради себе самого — Келен знала твердо — він не став би просити нічого.

Фіранка на дверях розчинилися, кімнату залило сонячне світло. Келен зрозуміла, що зараз близько полудня. Поруч із постіллю виник Річард.

Він був в одній чорній безрукавці, без сорочки, без прекрасною чорної із золотом туніки, з оголеними мускулистими руками. Біля лівого стегна висів магічний меч. Сонячні відблиски грали на руків'ї. Річард був такий високий і широкоплечий, що з його появою кімнатка здалася ще менше. Чисто виголене обличчя, різко окреслені вилиці, жорстка лінія рота, потужна статура, темно-русяве волосся майже до самих плечей. Так, він був дуже хороший собою, але колись Келен в першу чергу привернув неабиякий розум, що світився в пронизливих сірих очах.

— Річард, — ледве чутно прошепотіла Келен, — я не хочу, щоб ти заради мене когось просив. Його губи сіпнулися в подобі посмішки.

— Якщо захочу прохати, то стану. — Він поправив ковдру, ретельно вкривши Келен, незважаючи на те що вона обливалася потом. — Не знав, що ти прокинулася.

— Скільки я проспала?

— Деякий час.

Келен зміркувала, що, мабуть, спала довго. Вона не пам'ятала ні як вони приїхали сюди, ні як Річард будував цей будиночок.

Вона відчувала себе вісімдесятирічною бабою, а не молодою жінкою на третьому десятку. Ніколи ще їй не завдавали ран, у всякому разі серйозних. Ну принаймні не настільки серйозних, щоб вона опинилася на порозі смерті І настільки надовго виявилася абсолютно безпорадною. Це дратувало і просто виводило з себе. Відчуття безпорадності заподіювало куди більше страждань, ніж біль.

Вона була вражена несподівано обрушеному на неї розумінню, наскільки насправді тендітне життя. Наскільки крихка вона сама, Келен, і вразлива. У минулому їй не раз доводилося ризикувати життям, але, згадуючи ці епізоди, вона сумнівалася, що вірила тоді, ніби з нею може статися щось подібне. І усвідомлення реальності зажурило її.

В ту ніч в ній щось зламалося — якесь уявлення про себе саму, впевненість в собі. Вона могла загинути. Їх дитина могла загинути, ще навіть не отримавши шанс на життя.

— Ти одужуєш, — вимовив Річард, немов у відповідь на її думки. — І це не порожні слова. Я бачу, що тобі набагато краще.

Келен подивилася йому в очі, набираючись хоробрості, і нарешті запитала:

— Звідки вони в цій глушині знають про Орден?

— Тут проходили біженці. І адепти Ордена вже добралися сюди, до моєї батьківщини. А ти знаєш, що їх слова можуть звучати дуже заманливо, якщо керуватися не розумом, а емоціями. Істина нікому не цікава. — Помовчавши, він додав:

— Представники Ордена поїхали. Ці йолопи, що приходили сюди, тільки повторювали, що чули, не більше.

— Але вони примушують нас виїхати. І по-моєму, вони з тих, хто слів на вітер не кидає. Річард кивнув і посміхнувся:

— А знаєш, ми зовсім неподалік від того місця, де я зустрів тебе вперше, минулої осені. Пам'ятаєш?

— Як я можу забути?

— Тоді нам загрожувала смертельна небезпека, і ми були змушені покинути ці краї. Я ніколи не шкодував про це. З тих пір ми разом. І поки ми разом, ніщо інше не має значення.

В кімнату прослизнула Кара і встала поруч з Річардом. Її тінь лягла поруч з його тінню на блакитну бавовняну ковдру. Затягнута в вузьке червоне облачення, Кара грацією нагадувала хижого птаха: рішучу, швидку, смертельно небезпечну. Довге світле волосся було заплетене в косу — символ Морд-Сіт, елітної охорони самого лорда Рала.

Річард успадкував Морд-Сіт разом з Д'харою, країною, про яку він колись і знати не знав. Він зовсім не шукав влади, влада сама відшукала його. І тепер від Річарда залежали долі дуже багатьох людей. Весь Новий світ — Вестланд, Серединні Землі, Д'хара.