Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі. Страница 45

Келен помітила, що Кара, спускаючись стежкою, користується палицею як імпровізованим палицею і, як учив Річард, спочатку перевіряє підозрілі місця і тільки потім ставить ногу. Навряд чи тут можна було зламати кісточку, але Річард нічого не сказав. Він лише посміхався, коли Кара виявляла ямку палицею, а не ногою, як колись.

Прокладати нову стежку на схилі гори було справою небезпечним, такі стежки нерідко заводять у глухий кут, і тоді доводиться повертатися по своїх слідах. На менш крутих гірських схилах, пагорбах і в долинах стежки часто топтали звірі. А ось прокладати нову стежку по кам'яному кручі в тисячу футів висотою було справою важким і виснажливим. У цьому випадку, особливо якщо день наближається до кінця, небажання заново повторювати важкий підйом часто штовхає на ризик.

Річард говорив, що дуже важливо пригнічувати бажання поскopee спуститися і дістатися до будинку.

— Таке бажання веде до загибелі, — часто повторював він. — А якщо будеш думати, то швидше опинишся вдома.

Кара тицьнула ціпком в купу листя між двох гранітних каменів.

— Не наступайте сюди, — кинула вона через плече, стрибаючи на інший камінь. — Тут яма.

— Приємного вдячний, Кара, — з перебільшеною люб'язністю виголосив Річард. Можна подумати, він би туди настав!

На схилі, по якому вони спускалися, було кілька великих виступів, де росли низенькі кострубаті деревця й кущики. По виступах було зручно йти і було за що триматися.

Нижче схил був прорізаний глибокими ущелинами. На тій стороні землю покривали хвойні дерева і похмурі сірі скелети дубів, кленів та берез.

Осіннє листя було прекрасне, поки трималася на гілках, але тепер листочки, що усипали землю швидко в'янули. Зазвичай дуби зберігали листя до початку зими, а деякі — навіть до весни, але тут, високо в горах, крижаний вітер і ранні хуртовини вже зірвали з усіх дерев останнє листя.

Кара ступила на край виступу, що нависав над глибоким провалом.

— Ось, — вказала вона. — Он там, нагорі. Бачите? Річард, прикривши очі козирком долоні і мружачись проти сонця, подивився на протилежний схил і видав глухий горловий звук.

— Мерзенне містечко, щоб померти. Келен натягнула тепле вовчий хутро на вуха, захищаючись від пронизливого вітру.

— А є хороші? — Річард опустив руку.

— Думаю, немає.

Вище тієї точки, куди вказувала Кара, починався так званий кривий ліс. А над ним, де дерева рости не могли, стирчали голі камені. Ще вище лежав сніг, виблискуючи на сонці. Кривий ліс стояв на семи вітрах, і стовбури дерев були вигнуті самим немислимим чином. Ці Кривулi, служили кордоном між високогір'ям, де росли одні лише мохи та лишайники, і густим лісом.

— Не будемо гаяти часу. — Річард махнув вправо. — Мені б не хотілося, щоб нас тут застала темрява.

Келен подивилася туди, де відкривався вид на засніжені піки, долини і безкраї хвойні ліси. Долину ховав товстий килим хмар, які чіплялися за схили гір і повільно наповзали на ліс. Вдалині виднілися самотні вершини з шапочками снігу. Напевно в долинах, нижче хмар, погодка зараз огидна.

Річард з Карою чекали, що скаже Келен. Її анітрохи не приваблювала перспектива опинитися в кривому лісі, коли туди добереться цей мерзенний крижаний туман.

— Все в порядку. Пішли і закінчимо з цим. А потім спустимося нижче, відшукаємо притулок-сосну і переночуємо в затишку. Я не проти посидіти біля теплого вогнища, потягуючи гарячий чай.

Кара погріла диханням замерзлі руки.

— По мені, так звучить зовсім непогано.

У той день, більше року тому, коли Келен вперше зустріла Річарда, він привів її до притулку-сосни. Келен і не підозрювала про існування таких дерев у величезних лісах Вестланда. Притулок-сосни і раніше здавалися їй чимось таємничим, зовсім як тоді, коли вона побачила першу, що здіймалася над усіма навколишніми деревами.

Величезні лапи притулок-сосни звисали по колу до самої землі, утворюючи свого роду шатер. Хвоя росла в основному на зовнішніх гілках, а внутрішні залишалися голими. Під такою зеленою спідницею добре ховатися від негоди. Притулок-сосни стійкі до вогню, і, дотримуючись деяку обережність, там можна розвести невелике багаття і сидіти в теплі і сухості, поки зовні бушує негода.

Річард, Келен і Кара частенько зупинялися під покровом притулок-сосни, коли бродили по горах. Ці посиденьки під хвойним шатром зближували їх. Вони міркували, розмовляли, розповідали історії — то смішні, то сумні.

Почувши, що Келен готова йти, Річард з Карою рушили вниз по скелі. Келен вже оговталася після хвороби, але вони як і раніше турбувалися за неї. Зараз доведеться спочатку здолати крутий спуск, потім підйом, потім ще один спуск, а потім — якщо пощастить — вони знайдуть сховище під притулок-сосною.

Келен видужувала довго. Звичайно, вона розуміла, що такі травми заживають нескоро, але, поки вона лежала, м'язи зовсім атрофувалися. Крім того, майже весь цей час вона не могла багато їсти і перетворилася майже в скелет. Келен стала такою слабкою і безпорадною, що впала в глибоку депресію.

Вона навіть не уявляла собі, які доведеться докласти зусилля, щоб знову стати собою. Річард з Карою намагалися її розважити, але безуспішно. Вони просто не розуміли, як їй. Ноги потоншали і перетворилися на обтягнуті шкірою кістки з шишками колінних суглобів. Келен відчувала себе не тільки безпорадною, але і потворною. Річард вирізав для неї всяких звіряток: соколів, лисичок, видр, качок, навіть бурундучка. Келен не реагувала. У найважчі дні вона шкодувала, що не померла зі своєю дитиною.

Життя перетворилося на безглузде існування. День за днем, тиждень за тижнем Келен бачила одне і те ж: чотири стіни своєї лікарняної палати. Біль виснажувала, одноманітність отупляла. Вона почала ненавидіти гіркий відвар деревію, який її примушували пити. Коли вона стала відмовлятися від цього відвару, Річард замінив деревій липою. Від головного болю частенько допомагав полин, хоча після нього в роті довго стояв терпкий присмак. Іноді як знеболююче їй давали піретрум. Келен вже ненавиділа всі ці трави і часто говорила, що у неї нічого не болить, лише б не пити мерзенне вариво.

Річард не став прорубувати в спальні велике вікно, щоб кімната не нагрівалася від жаркого літнього сонця, і Келен бачила лише клаптик неба, верхівки кількох дерев да синьо-сірі обриси скелястих гір вдалині.

Річард хотів винести її назовні, але Келен благала не чіпати її, говорила, що так буде ще болючіше. Дні йшли за днями, ясні і похмурі, сонячні і дощові. Час ішов. Лежачи в крихітній кімнатці і повільно видужуючи, Келен думала про те, що це літо для неї втрачене.

Якось раз їй захотілося пити, а Річард забув налити чашку і поставити на столик поруч з ліжком. Коли вона попросила води, Річард увійшов з чашкою і бурдюком, поставив все на підвіконня, і тут його покликала Кара. Він побіг назовні, на ходу кинувши Келен, що їм з Карою потрібно сходити перевірити вудки, і вони повернуться, як тільки зможуть. Не встигла Келен попросити його поставити воду ближче, як він уже зник.

Кален лежала, мовчки киплячо від злості, насилу вірячи, що Річард виявився настільки неуважний, і безпорадно дивилася на дерев'яну чашку на підвіконні.

Готова розплакатися, вона застогнала від жалю до себе, стукнувши кулаком по ліжку, а потім відвернула голову від вікна, закрила очі і вирішила подрімати, щоб не думати про спрагу, що мучила її. Коли вона прокинеться, Річард з Карою вже повернуться і подадуть їй води. А Річард отримає прочуханку.

По шиї стікав піт. За вікном співала пташка. Її повторюваний клич нагадував голосок маленької дівчинки, яка кричала «прийди». Це «прийди» затягнулося надовго. Келен думала тільки про воду.

Вона не могла змусити себе заснути. Набридлива птаха продовжувала настирливо когось кликати. Не раз Келен ловила себе на тому, що пошепки відповідає «йду-йду». Вона вголос оберігали Річарда. Закривши очі, Келен спробувала забути про спрагу, що мучила її, про крикливу пташку й заснути. Але очі наполегливо розкривалися.