Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі. Страница 81

Досить скоро кінь Кари перейшла на рись, а потім на крок. Тупотіння копит попереду чутно не було, стояла лише холодна зимова тиша. Після рубки, шуму, гамору і стовпотворіння в таборі Імперського Ордену тиша порожньої рівнини дещо придушувала. Келен здавалося, що вона лише незначна піщинка десь в пустоті.

Втомлена і замерзла, вона натягнула тугіше вовчий кожух. Ноги тремтіли. Було відчуття повної спустошеності. Келен уткнулась Карі в плече. Меч Річарда величезним тягарем висів на спині.

— Ну, — кинула через плече Кара, коли вони вже досить багато проїхали по величезним просторам, — якщо ми будемо робити те ж саме щоночі ще рік-другий то, мабуть, знищимо їх усіх.

Вперше за весь час Келен ледь не засміялася. Ледь.

33

Коли Келен з Карою в'їхали в свій табір і повільно проїжджали серед поранених, смертельно втомлених і сплячих д'харіанських солдатів, до світанку залишалося лише кілька годин. Келен вже думала, що їм, можливо, доведеться відшукати якесь безпечне містечко на рівнині, щоб поспати і дочекатися дня, але їм пощастило. Небо злегка посвітліло, і зірки, що з'явилися між хмарами, вказали їм шлях. У тьмяному мерехтінні зірок вони з Карою розгледіли на горизонті темне громаддя гір. При наявності такого орієнтира вони могли спокійно заглибитися в рівнинні землі і обігнути Імперський Орден, а потім спрямуватися на північ, до своїх.

Їх чекали. З усіх боків бігли радісно горланячі солдати. Келен навіть смутно відчула гордість: вона надала цим людям те, що їм було найбільше зараз необхідно, — відплату. Сидячи за спиною Кари, Келен махала рукою. І посміхалася виключно заради них.

Біля конов'язі їх нетерпляче чекав генерал Мейфферт. Почувши вітальні крики, він підтюпцем побіг назустріч. Біля воріт тимчасової загороди солдат прийняв поводи, а Келен з Карою зістрибнули на землю. Келен скривилась від болю. М'язи стогнали після багатоденної безперервної їзди і недавнього бою. Праве плече розламувалося від довгої роботи мечем. Вона подумки посміялася, згадавши, що після жартівливих боїв з Річардом її рука ніколи так не боліла. Заради присутніх Келен змусила себе йти так, ніби тільки що три дні відпочивала.

Генерал Мейфферт, який виглядав зовсім непогано після нічної битви, притиснув кулак до серця.

— Мати-сповідниця, навіть передати не можу, як я радий вас бачити!

— А я вас, генерале! Він нахилився:

— Мати-сповідниця, адже ви більше не повторите таку нерозсудливість?

— Це зовсім не нерозсудливість, генерал, — сказала Кара. — Я весь час охороняла її.

Мейфферт хмуро глянув на Кару, але сперечатися не став. Келен дивувалася, як можна воювати, не здійснюючи нерозважливих вчинків. Та війна взагалі — суцільне безглуздя.

— Які наші втрати? — Запитала вона. Особа генерала Мейфферта розпливлося в широченной посмішці.

— Немає, Мати-сповідниця. Можете повірити? За допомогою Творця повернулися всі.

— Щось я не пригадую, щоб Творець працював разом з нами мечем, — зауважила Кара. Келен була вражена.

— Це найкраща новина, яку я могла почути, генерал.

— Мати-сповідниця, передати не можу, як це підбадьорило людей! Тільки, будь ласка, не викидайте більше таких номерів, добре?

— Я тут не для того, щоб мило посміхатися, махаючи ручкою, і тішити своєю красою чоловічі погляди, генерал. Я тут для того, щоб допомогти вам відправити цих жорстоких покидьків в вічні обійми Володаря. Він покірно зітхнув:

— Ми підготували для вас палатку. Упевнений, ви дуже втомилися.

Келен кивнула і дозволила генералу провести їх з Карою по вітаючому їх табору. Ті солдати, що не спали, вставали і мовчки вітали їх, притиснувши кулак до серця. Келен намагалася їм посміхатися. Вона бачила по їхніх очах, як вони задоволені. Напевно, вони думають, що вона це зробила заради них. Це так, звичайно, але лише частково.

Підійшовши до групи з півдюжини наметів, які добре охоронялися, генерал Мейфферт вказав на центральний.

— Це колишній намет генерала Райбаха, Мати-сповідниця. Я наказав скласти ваші речі туди. Подумав, що у вас повинен бути кращий намет. Однак, якщо вам ніяково спати в його наметі, я накажу перенести ваші речі туди, куди ви побажаєте.

— Зійде й цей, генерал. — Келен помітила промайнулий на обличчі молодого генерала сум. — Нам усім його бракує.

Його обличчя видавало лише дещицю того болю, що він напевно відчував.

— Я не можу замінити такої людини, як він, Мати-сповідниця. Він був не тільки великим полководцем, але й великою людиною. Він багато чого мене навчив і зробив мені честь своїм довір'ям. Він був кращим командиром, з яким мені коли-небудь доводилося і доведеться служити. Я не хочу, щоб ви живили ілюзії, ніби я стану йому рівноцінною заміною. Я просто не можу.

— А цього ніхто від вас і не вимагає. Все, що від вас вимагається, це проявити максимум ваших можливостей, і цього цілком вистачить, я упевнена.

Він посміхнувся.

— Це-то ви отримаєте, Мати-сповідниця. Клянуся. — Повернувшись до Кари, Мейфферт змінив тему. — Ваші речі я наказав покласти ось в цей намет, пані Кара, — він вказав на палатку поруч.

Кара уважно озирнулась, відзначаючи патрулі. Коли Келен сказала, що прямо зараз відправляється спати і що Карі теж не завадило б відпочити, Морд-Сіт кивнула і, побажавши Келен і генералу на добраніч, зникла в наметі.

— Дякую за сприяння, генерал. Вам теж слід піти поспати.

Він, схиливши голову, повернувся, але тут же зупинився.

— Знаєте, я завжди сподівався коли-небудь стати генералом. Ще з дитинства про це мріяв. Я уявляв собі… — Мейфферт відвів очі. — Ну, я думав, що буду щасливий і гордий. — Він засунув великі пальці в кишені і спрямував погляд на темний табір, чи то згадуючи мрії, чи то міркуючи про нові обов'язки. — Тільки от я зовсім не відчуваю щастя, — промовив він нарешті.

— Знаю, — із щирим співчуттям відповіла Келен. — Жодна нормальна людина не може побажати отримати звання такою ціною, але іноді доля кидає нам виклик, і ми змушені його приймати. — Вона тихенько зітхнула, намагаючись уявити, що він зараз відчуває. — В один прекрасний день, генерал, прийдуть і гордість, і задоволення. Їх принесуть успішні дії і розуміння, що свій обов'язок ви виконуєте добре.

Молодий генерал кивнув.

— Знаєте, я так зрадів, коли побачив, що ви благополучно повернулися в табір на коні з Карою, Мати-сповідниця. І чекаю не дочекаюся дня, коли побачу так само в'їжджаючого в табір Магістра Рала. — Він втупився кудись у простір. — Бажаю вам добрих снів. До світанку ще пара годин. А потім ми дізнаємося, що нам готує новий день.

У наметі її на самоті чекав Зедд. Келен подумки загарчала. Вона втомилася до смерті і зовсім не жадала піддаватися допиту з боку старого чарівника. Іноді, особливо коли ти втомився, його гострі питання шалено дратують. Келен розуміла, що у старого виключно благі наміри, але у неї було не той настрій. Вона сумнівалася, що зможе навіть зберігати ввічливість, якщо Зедд прийметься засипати її градом запитань. Вже так пізно, а вона так втомилася. Залишив би він її в спокої!

Вона мовчки стояла, дивлячись, як Зедд піднімається. Його хвилясте біле волосся було скуйовджене сильніше звичайного, балахон жахливо брудний і заляпаний кривавими плямами.

Зедд подивився на неї довгим поглядом, а потім пригорнув до себе. А їй просто хотілося спати. Він мовчки притиснув її голову до грудей. Може бути, він думав, що Келен ось-ось розплачеться, але сльози, схоже, у неї всі скінчилися. Вона відчувала лише спустошеність. Можливо, це через те, що вона весь час перебуває в стані сказу, але вона вже давно не може плакати. Здавалося, єдине, що вона здатна відчувати, це лють.

Нарешті Зедд відсторонив Келен від себе і стиснув їй плечі.

— Я просто хотів дочекатися твого повернення і переконатися, що ти жива і неушкоджена, перш ніж піти спати. Хотів на тебе подивитися. — Він сумно посміхнувся. — Я такий радий, що ти жива і здорова! На добраніч, Келен.