Графиня - Лис Володимир Савович. Страница 16

XVII

Звісно ж, удома я оглянув рушницю. І пересвідчився, що зовсім недавно я таки стріляв з неї. Не вистачало одного патрона, та й всередині дула лишилися сліди пороху. Для слідства то були б неспростовні докази, а для мене? Я мусив знайти ще один такий доказ і тому не полінувався сходити на місце засідки. При останніх зблисках сонця побачив прим’яті кущі й траву, й огризок олівця, що теж належав мені — він, певно, випав з кишені. Я став оглядати куща, далі розгрібати пальцями траву довкола й, зрештою, знайшов те, що шукав. Гільза від патрона лежала на моїй долоні — реальна, як я сам, як решта подій цього дня.

«Може, отець Віталій приховував од мене, що трагедія таки скоїлася? — подумав я. — Але навіщо б то йому? Не міг же він знати, що стріляв саме я. А коли б і здогадався, то який сенс ховати подію, про яку завтра б знало все місто?»

З цілим роєм думок я приплентався до своєї оселі, щоб утрапити в самісінький епіцентр Маріїного переляку. Довелося пояснювати, що гроші належать таки їй. Хоч тепер вони мені самому згодилися б. Звільнений від картин, від свого єства, випотрошений, наче старий обскубаний гусак, я впав на ліжко й подумав, що відтепер моє життя стає автоматичним, немов рух щойно заведеної машинки, пружина якої рано чи пізно дасть збій.

Досі мій світ був схожий на реальний, я намагався відтворити те, що мене оточувало, на полотні. Та ось уже кілька днів я не годен збагнути того, що є довкола мене. «І це мене чомусь вчить, це надає мені якоїсь нової якості, тільки от якої?» — несподівано подумалось мені.

Нічого не вирішивши, я заснув.

Ранок не приніс жодних змін. Був понеділок, та я дозволив скільки завгодно лежати в постелі. Сьогодні, пригадав я, так званий пробний прихід до школи.

Відтепер я просто вчитель. Просто вчитель малювання. І все ж у глибині душі я сподівався, що з часом таки зможу щось ще написати. Хоча б того ж останнього ясена. «А ще ж місяць чи два тому я найбільше міг малювати саме його», — подумалось мені й раптом я відчув: ця думка, як вкотре за останні дні інші думки, до чогось мене підштовхує. Але я не зміг знову дотямити, який зв’язок між останніми, більш ніж дивними, подіями довкола мене і моєю давньою пристрастю до змальовування ясена?

Хід моїх думок перебив голос Марії.

— Платоне, ти вже не спиш? — спитала вона чомусь злякано.

— Сплю, — відгукнувся я, намагаючись надати голосу хоч якогось відтінку грайливості, що колись допомагала нам зближуватися. — Сплю та бачу сто десятий сон.

— То до тебе можна? — спитала Марія відчинивши вже двері.

— Колись ти не питала, — відказав я і звівся на лікті.

— Колись…

Марія чомусь зашарілася. Та так мило й невимушено, що солодкий шум спогаду, який прошумів навально перед очима (вона вбігає майже гола, у самому лише фартушку, і кидається мені на шию) змусив аж заплющити очі й подумки дорікнути собі, що те вже лишилося в назавжди втраченому минулому.

— Ну тебе, ти так дивишся, наче вкрасти хочеш, — сказала Марія.

Була вона в новій, недавно купленій бежевій кофтині й святковій спідниці. Наче зібралася до церкви. Тільки вигляд — чи то наляканий, чи збентежений. «Можу і вкрасти», — хотів сказати я, але не сказав.

— То що там трапилося? З’явився ще один покупець на мої картини? — спробував усе ж пожартувати.

— Якби ж то… Я корову на пашу вигнала, бачу: Мирося до мене біжить. І вся така нахарапуджена. Вона тільки-но перед тим з весілля прийшла.

— На світанку?

— А чому б і ні? А може, хто й проводив додому.

— І знайшла біля будинку трупа?

— Трупа? — зойкнула Марія. — Чого ти так вирішив? Та ти смієшся, ну тебе з твоїм чорним гумором.

Я, проте, зовсім не жартував. Чомусь, коли Марія стала говорити про Миросю, у мене раптом справді майнула така думка. Я подумав про чоловіка, який першим цього літа купив у Миросі мою картину з ясеном і якого я бачив учора біля Миросиної оселі, й наступна думка, що спалахнула швидкою блискавкою, була саме про те, що його вбито.

— То що ж тобі сказала Мирося? — отямився я, бо помітив, як налякав своїми словами Марію.

— Хтось украв у Миросі твої картини. Мирося хотіла вже до тебе бігти, та я відрадила.

— Ч-чому відрадила?

— Таж тільки п’ята година ранку була. Та й тебе не порадувала б така звістка.

Отож, я лишився геть без картин. Добре, якщо вони зберігаються десь у Люби чи деінде. А якщо їх справді знищено? Тут я знову засумнівався у своїй теорії, що афера з картинами — справа рук Люби та її коханого, а тепер вже й чоловіка. «Чому я так досі думав?» — спитав я себе й відповів: «Бо мені так хотілося. Я наче прив’язав Любу до себе. Я наділив її тими рисами, яких у неї, може, й не було. Я наділив її почуттями до себе, у глибині душі на щось сподіваючись? На що? Чи я мимоволі протиставляв Любу Інзі?»

Я відчував, як у моїй голові наростає, робиться всебічним великий, вкрай безформенний і заплутаний хаос. Він складався з думок, відчуттів, страху, що перемішувалися з болісним передчуттям чогось дивного і страшного, що от-от мало статися зі мною, із намаганням осягнути останні події й роздратуванням від того, що ніяк не вдається цього зробити.

Зрештою, я збагнув, що треба втікати геть з цього дому, острівка моєї самотності, і став гарячкою збиратися. Коли я вже виходив з кімнати, мій погляд упав на картину, останню, єдиного свідка того, що я таки був художником. Я подивився на портрет жінки на фоні блискавки, обличчя якої хоч і ледь-ледь, штрихами намічене, нагадувало конкретну Інгу. Щось воно мені ще нагадувало, це обличчя, когось мовби добре знаного, але я не міг пригадати — кого. Я явно зустрічав жінку, схожу на неї саме тут, в Густому Лузі, але хто це?

У моїй уяві, доки йшов до школи, промайнули всі знайомі мешканці Густого Лугу жіночого роду, але жодна з них не була схожа на Інгу. У школі зустрівся з кількома вчителями, котрі після того, як розпустили учнів, що прийшли на пробну «лінійку», ходили ще порожнім шкільним подвір’ям, заходили в класи, щоб вдихнути запах свіжої фарби. Зрештою, я знайшов собі роботу і ще з двома вчителями заносив парти до класу, де ще не зовсім висохла підлога, пофарбована у коричневий колір.

Весь час з голови не виходило побачене дорогою на одному з подвір’їв. Там зібрався невеличкий натовп — господарі, батьки двох моїх учнів, чоловік зо п’ять моїх сусідів. Вони бурхливо обговорювали подію, що трапилася цієї ночі. Якийсь негідник задушив собаку. Здоровенний, з темно-сірою шерстю, дворняга лежав посеред утвореного збудженими людьми кола, висолопивши язика, і, здавалося, у його широко розплющених очах, які ніхто не здогадався закрити, застигло німе запитання, звернуте до людей — за що? Господар, тракторист місцевого лісгоспу, показав на явно перетиснуту чимось залізним шию собаки й дивувався, як Рекс міг підпустити до себе когось чужого.

— А може, то був зовсім і не чужий? — висловив припущення його сусід.

Я пригадав розповідь Степаниди Луцишихи про те, як хтось задушив маленького песика, купленого для внука, і мимоволі здригнувся. Люди, що стояли на подвір’ї, стали висувати версії, хто б міг взяти на себе такий гріх, питали, чи нічого не вкрали у хазяїна собаки?

— Ні, нічогісінько не взяли, — здивовано визнав хазяїн. — Я цеї ночі й не замикав навіть хліва, коли по правді, то пізно з весілля вернувся та й забув. А міг би, холєра, й шлею з хомутом винести, новісіньку, минулої неділі купив на базарі, й плужка, і двигунець до січкорізки там стояв. Нє, нічого не забрано.

Я сказав їм про Степанидиного песика. Після моєї оповіді й почув уперше: невже ж то в Густому Лузі завівся якийсь душитель собак? Але нащо?

— Та ж наш Рекс чужого й близько не підпускав, — сказала дружина господаря, жінка, вкрита ледь помітним ряботинням. — Такий ґвалт зніме, що ми, бувало, й серед ночі виходили подивитися, чого він так валує? Раз вискочила я, а він ледь з цепу не зірветься. Оглядаюся — нікого ніде нема, тилько туман садком пливе. А він усе не перестає вигавкувати. Коли ж придивилася, а то в сусідів на дереві кіт сидить. То як би він до рук дався?