Графиня - Лис Володимир Савович. Страница 18

Вона звучала вже так голосно, що я не стримався і побіг.

Але мелодія мене наздоганяла і наздоганяла. Все ж мовби вона була весь час позаду.

Нарешті я дістався додому. На подвір’ї стояла Марія, схожа на журавлиху, що не змогла полетіти у вирій.

— Чого ти такий зляканий? — спитала вона.

— Я не зляканий… Я…

Я умовк, не в силі описати свого стану. Відчував, як легке дрижання пронизує мене всього.

— Що трапилося? — почув я Маріїн голос.

— Нічого, — сказав я.

Я справді не зміг пояснити причини моєї тривоги, хоч вона була зовсім поруч. Зовсім поруч. Ні, причина не в портреті графині, не в тому, що графиня дивовижно схожа на Інгу…

«Люба, — думаю я. — Так, Люба. Люба Смажук, моя найталановитіша учениця. Чужа жінка, яка щойно вийшла заміж».

XIX

Ми зустрілися нарешті з цим чоловіком. Чоловіком, якого я мав би ненавидіти. Ця зустріч відбулася посеред вулиці, трохи збоку від будинку, який я мав увечері пограбувати. Я мав украсти картини цього чоловіка, Платона Лемещука, вчителя малювання, з тих, що їх називають самодіяльними художниками. Я вже знав, що Мирослава, яку він зве Миросею, розповіла йому про те, що я купив у неї картину — пейзаж із старим ясеном у центрі. Художник, у свою чергу, знав про те, що Мирослава-Мирося лишилася чи не єдиною власницею його робіт. Відверто кажучи, я боявся, що цей Платон може забрати від неї ще уцілілі картини. Втім, боявся не те слово, бо я й боявся і прагнув, аби він це зробив. Якщо відверто, то в глибині душі я співчував цьому чоловікові, який став поки що найголовнішим об’єктом до кінця не зрозумілої мені гри моєї таємничої пані Володарки. До того ж, мені не вельми хотілося красти ці останні картини.

Він підійшов до мене, постояв, пильно вдивляючись, немов упізнавав, і, зрештою, задав те питання, що й мав задати і якого я чекав:

— Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?

— Вашу картину? — Я мусив удати, начебто неабияк здивований. — Що ви маєте на увазі?

— Те й маю, — відповів об’єкт мого полювання так, наче підозрював, що я причетний до великої гри з ним. — Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому й питаю.

— Ах, ясен! — Я спробував тепер удати, наче глибоко задумався і нарешті згадав: — Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. — Я зовсім прояснів. — Так-так, пригадую. — Тепер настала черга для імітації приязні, коли не більше.

— То ви її автор? Ви професійний художник? — лицемірно докінчив я.

— Вчитель малювання, — почув я у відповідь те, що й так добре знав. Але він виявився на диво допитливим, і в мене закралася думка, що щось він підозрює чи почав цієї миті підозрювати, бо він запитав далі:

— Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?

— Чимось вона мені сподобалася, — сказав я майже правду, напівправду, бо коли б моя воля, то я міг би залишити цей милий пейзажик у себе, хоч мусив віддати його теж.

Але розмовляти з ним далі не було сенсу, до того ж, це було небезпечно, бо могло породити нові небажані запитання, тому обірвав:

— Вибачте, мушу йти.

І додав, таки справді почуваючи перед тим чоловіком вину, хоч і не зовсім мою:

— Гадаю, ми ще зустрінемось. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?

— Так, — відповів він, зітхнув і поволі потюпав порожнюю, дарма, що міською, вулицею.

У мене ж, окрім відчуття, що він таки щось підозрює або просто відчув мою нещирість, лишилось, ба, відтепер збільшилося відчуття вини перед ним. Ще я боявся, що він стане розповідати мені про дивні події, які коїлися останнім часом довкола нього і які він або, як, зрештою, і я, не міг збагнути, або ж трактував по-своєму. Але художник нічого не спитав. Вже як він зник з моїх очей, я подумав, що те запитання, дарма, що я не зміг би відповісти, зняло б хоч частину тягаря з моєї грішної душі. Може, він щось передчуває і не спитав навмисне?

Я пройшовся вулицею, зайшов у бар і випив склянку соку. Навідався на квартиру, яку віднедавна наймав у цьому містечку. Це була маленька кімната у доволі запущеній двокімнатній квартирі, де жила глухувата бабця. Часом, коли я вертався вечорами, а іноді й серед білого дня зі своїх мандрівок, бабця зустрічала мене на порозі й, пильно вдивляючись, питала, хто я та чого мені треба? Доводилося терпеливо пояснювати, аж поки бабця не згадувала. Спершу я трохи сердився, та за кілька тижнів мого перебування в Густому Лузі ці наші зустрічі-впізнавання перетворилися на своєрідний ритуал. До бабці Ярини мене поселила її родичка, якій я продав рожевого закордонного фена, спитавши після вдало проведеної операції, чи не знає вона кого, хто б здавав квартиру на місяців зо три? Моя кандидатура як квартиранта, щоправда, спочатку викликала опір дочки бабці — Мілі, яка мешкала в містечку у власному будинку. Але, коли я повідомив, що не тільки не якийсь там заблукалий ошуканець, яких чимало прибилося й до Густого Лугу, а аспірант столичного університету, що тимчасово підробляє торгівлею, вона дала згоду на моє вселення до матері. До того ж, я за геть смішну ціну продав Мілі пачку імпортного прального порошку та вигадливі, у вигляді видовженого серця, кліпси. Правда, я мусив заплатити за ці три місяці наперед, але це мене аж ніяк не злякало, бо грошей на проживання моя кохана дала, та ще й немалих грошей, як на моє аспірантське безгрошів’я. Я навіть зможу дещо зекономити на майбутнє. Якщо тільки… Якщо тільки не опинюся за ґратами чи взагалі не загину.

Щодо останнього, то в мене підозра росте з кожним днем, я проганяю її геть, та вона повертається, мов собака, відвезена до далеких родичів, яка знаходить дорогу додому і, повернувшись, всідається перед порогом та починає стиха вити чи то від радості зустрічі, чи від розпуки й передчуття неминучості нової розлуки й нового повернення. Десь поряд чигає небезпека, та я не годен знайти їй ім’я. Хоч вона дедалі підступніше й чіткіше затягує у свої тенета.

Здогадуюся, ба, вже знаю з певністю, що я співучасник злочину набагато більшого, ніж викрадення картин провінційного художника, автора такої собі мазанини, що не завше й варта тієї ціни, яку я заплатив за його творіння, куплене у Миросі. Моя господарка запевнила, що все закінчиться щонайпізніше до кінця осені, але я не певен, що вона казала правду.

— Що закінчиться? — спитав я.

— Те, що потрібно, — була відповідь. — Не порушуй умови нашої гри.

Гри, гм… Чи гра, чи ще щось, досі не збагнуте мною, розпочалося десь із півроку тому, на межі зими й весни, коли я знову прийшов до нашої наукової бібліотеки. Погода стояла швидше властива для кінця березня, ніж для кінця лютого. Сидіти в прохолодному залі мені незабаром набридло, тим більше, що у вікно спокусливо заглядало явно весняне сонце. До того ж, цього разу нічого нового я не вичитав у книжці, яку замовив. Це була «Краткая история уездных и волостных городов Волынской губернии», видана наприкінці минулого століття у Києві й перевидана недавно якимось приватним видавництвом ротапринтним способом. Я став думати, чи не даремно обрав тему кандидатської дисертації «Суспільно-політичний і господарський розвиток малих міст Волині у XVI–XVIII століттях». Ні, я вже зібрав дещо, тему можна було витягнути, але явно не вистачало якоїсь живинки, родзиночки, як сказав би мій вже покійний вчитель історії.

Я виходив з бібліотеки, коли мене наздогнала бібліотекарка, з якою в нас досі було щось на зразок легкого флірту. Я поглянув на неї й подумав, що йти на каву з цією миловидною й водночас не дурною дівчиною зараз не маю бажання. Хотів лишитися на самоті, поблукати наповненими сонцем вулицями, може, спуститися в парк і там поміркувати, що ж далі робити. Міняти тему дисертації вже пізно, та й сьогодні до моєї спрямованої досі на науку голови чи не вперше завітала крамольна думка: «А чи потрібна ця дисертація мені взагалі?» Треба було або прогнати її геть, не дати пустити коріння паросткам сумнівів, або кардинально змінити долю. Мій рідний дядько Олександр, бізнесмен, правда, середньої руки, давно вже пропонував роботу у своїй посередницькій фірмі. Я мав розкрутити йому рекламу, ця ідея народилася в нього після того, як я напівжартома склав невеличкий рекламний проект, який допоміг здобути йому чималі дивіденди. Підозрюю, мій дядечко побачив у племінникові такого собі рекламного генія, але чи був я ним насправді? Проте, мене чекали кілька годин зважування на терезах двох нерівноцінних бажань, відганяння спокуси змінити долю раз і, можливо, назавше.