Графиня - Лис Володимир Савович. Страница 32

— Ходімо, — сказав я покірно.

Коли через якийсь десяток метрів я озирнувся, то вже не побачив також нічого. Дорогою ми, звісно, не могли обійти нічні густолугівські пристрасті. Жінка, як і я, не вірила, що це підступи диявола, але раптом висловила припущення, що, може, то вночі якось проявляється той давній рік, з вісімнадцятого століття?

— Ви гадаєте, час вигинається? — сумовито пожартував я.

— Час? Не знаю, — сказала Ольга Миронівна. — Але мусить же бути якесь пояснення всьому цьому страхіттю…

— Так, мусить.

Я ж намагався, і коли йшов з цією жінкою, що була колись економістом на консервному заводі, а тепер, здається, також приторговувала на базарі, і коли лишився сам посеред вулиці, на яку вже впали перші сутінки, збагнути, що ж то було? Видіння? Галюцинації? Всього лиш продукт витвору мого збудженого мозку? Чи я таки бачив чийсь портрет, може, спроектований Сонцем? Дарма я переконував себе, що мені треба відпочити, що портрет — лише витвір моєї уяви. Позбутися думок про побачене було годі й коли я вечеряв разом з Марією смаженою картоплею, і коли дивився по телевізору черговий американський бойовик (я не люблю цих фільмів, що взяли в облогу наші екрани і душі моїх учнів, але цього разу мусив чимось забити собі голову), і коли ліг у ліжко й зрозумів, що заснути швидко не зможу.

З’явилася й наростала думка, наче купа листя перед моїм вікном (його я згрібав ранками замість зарядки), що портрет таки був, що це ключ до розгадки. Але якої? Наступна думка кинула мене в жах — а що, як то був портрет справжнього убивці собак? Запахло містикою, а в містику я не вірив, хоч це, може, й дивно для людини, хоч трохи причетної до мистецтва. Не вірив, хоч ти убий, хай і мав би вже повірити, бо події останнього часу довкола мене годі таки було збагнути та реально пояснити.

XXXIII

Я так нічого й не вирішив, та, проте, й не повірив у глибині душі, що бачив реальні обриси реальної людини. Чи й взагалі щось бачив? З тим нарешті й заснув. Та, коли пробудився посеред ночі, я вже знав, що зроблю вранці. Піду знову на майдан, і не просто піду, а цього разу — із мольбертом і фарбами, і спробую перенести на полотно риси того дивовижного портрета на ясені, якщо він з’явиться ще раз.

Заснути я не зміг, навіть не заплющив очей, і ледве дочекався ознак світанку.

Я так і вчинив, як задумав. Тихенько вийшов з дому, ледве-ледве почало сіріти. Дивна річ, але, як би там не було, та ні вночі, коли я виходив у сад і вслухався у тишу на диво безвітряної осінньої ночі, ні зараз, опинившись сам-один посеред порожньої холодної вулиці, я не відчував ні найменшого страху. Тоді, вночі, мені лише здавалося, що тиша всотується у моє єство, що я вбираю в себе і цей мовчазний, темний, майже безлистий вже осінній сад, і простір за ним, наповнений такими ж садами і людськими оселями, в яких гніздилися сонмища причаєних страхів і тривог. Я наче ставав більшим і за цей сад, і за ціле місто, готовий був дати їм прихисток, навіть не в своїй душі, а начеб реальний прихисток, мовби місто зробилося єдиною маленькою істотою. «Звідки це відчуття?» — думав я тоді й не знаходив більш-менш підходящої відповіді. Тепер же я йшов, наче не ще сонним містом, яке й не швидко проснеться, бо була якраз неділя, а посеред світу, де нікого не має — ні будинків, ні парканів, що їх намагаються від чогось уберегти, ні садів, ні навіть самої вулиці. Лише я під чистим бездонним небом, чорний колір якого поступово перетворювався у темно-синій, потім дедалі більше змінювався, стаючи на моїх очах яскраво-блакитним.

Того ранку хмар на стелі небесного шатра було небагато — і я сповна міг спостерігати народження чистого неба, його дивне вмивання та все ж з нетерпінням чекав того, заради чого й прийшов. Цього разу я перетнув площу і зайшов до ясена із західного боку. Там, біля житлового будинку, починався невеликий сквер, і мене добре приховували від надто допитливих очей, якби такі знайшлися, дерева й кущі. Збоку бовванів край будинку міської ради, за ним починалася центральна вулиця, названа тепер ім’ям Незалежності, видно було й шмат самого майдану, отаке, місце я собі обрав доволі вдало.

Я таки дочекався того, за чим прийшов. Коли перші несміливі відблиски сонячних променів, що от-от мали народитися, перетнули майдан і впали на ясена, я знову побачив на ньому обличчя. То було те саме обличчя, що я бачив учора, тільки цього разу не таке чітке, начеб розмите. Я подумав, що треба почекати, доки воно проявиться чіткіше, але швидко помітив, що чим більше ясен освітлює сонце, тим розмитішими стають риси обличчя посеред крони. І тоді я став гарячково накладати фарби на полотно (мольберта я передбачливо захопив із собою і встановив, ледве прийшов на майдан), бо раптом відчув давню, вже майже забуту пристрасть писати картини. Працював я швидко й самозабутньо, щось відтворював з того, що зникало на моїх очах, щось осіло наміцно в моїй пам’яті з учорашнього вечора. І коли сонце геть освітило старезне дерево і в його променях розтали останні риси обличчя на ясені, я вже мав його на полотні таким, як бачив, — бородатим, обрамленим поріділим багряним і зеленим листям, немовби вінком, таким, що виростало десь наче з глибини ясеневої крони.

Та, як виявилося, я був не сам того ранку на майдані. За моєю роботою спостерігала Божевільна Марта. Коли я почув за спиною чиїсь скрадливі кроки, й озирнувшись, уздрів божевільну, я раптом, не знати чого, перелякався, начеб вона могла сполохати те обличчя, що тепер майже не виднілося. Більше того, скажу відверто, — в якусь мить я злякався, бо майнула геть божевільна думка, що портрет може зникнути так само, як і обличчя на ясені. Я закричав, щоб вона забиралася геть, не заважала мені працювати, що це не її діло, чого я тут і що пишу.

Марта злякано подивилася на мене, позадкувала і без жодних слів таки пішла геть. Вже потім я подумав, що треба було запитати, чи бачила вона, як і я, те обличчя? Але я не запитав — ні тоді, ні пізніше. Щось мене стримувало. А втім, я знав, що — я боявся, що Марта його не бачила, так само, як і Ольга Миронівна, як і охоронець із міськради, який помітив, як виявилося, що я йшов через майдан і встановлював мольберта.

Ми зустрілися з ним, коли я вже повертався назад. Я боявся, що він попросить мене показати картину, але він тільки спитав ввічливо:

— Малювали ясена?

— Так, ясена, — підтвердив я.

— Та, певно, дуже гарно, коли його освітлює сонце? — висловив припущення охоронець.

— Авжеж, гарно.

— Добре бути художником, — він легко зітхнув і потис мені руку на прощання.

З тим і розсталися. Я йшов уже цілком світлим містом, вітався з перехожими, котрі прямували на базар, звернув у бокову кривулясту вулицю, потім у другу, щоб зустріти якомога менше людей. На мої плечі навалювалася втома, здавалося, от-от впаду і засну посеред вулиці.

Та я дійшов до свого помешкання, перетерпів захоплення Марії («знову ходив малювати? Боже, я так рада, а то ти вже геть закис») й, опинившись нарешті у своїй кімнаті, поставив картину на стола, притуленого до стіни. На мене зиркнули, аж пропекли, темні, кольору переспілої сливи, очі. Цей погляд годі було витримати. Я відвернувся, намагаючись вгамувати дрижання, що охопило все моє тіло.

Все ж за хвилину чи дві я знову подивився на портрета. Цього разу я витримав цей погляд, створений чи відтворений моєю ж рукою. Майнула думка — може, знищити його, порвати раз і назавжди, щоб позбутися видива, страху і непояснимої тривоги, що дедалі більше огортала мене? Але я відчув, що не зроблю цього, як і не покладу більше на портрета жодного мазка, хоч і розумів, що він надто сирий, якщо дивитися на портрет як усе-таки з біса пристойний (навіть не для мене, а взагалі) твір мистецтва. Я переставив портрета до стіни і подумав, що, мабуть, так і не зможу збагнути, що ж трапилося? Несподіваний приплив натхнення, що вилився у цей незвичний портрет чи щось інше, непоясниме? Так нічого й не вирішивши, я пішов умиватися.