Графиня - Лис Володимир Савович. Страница 34

Того вечора я таки добряче напився. А прийшовши на свою половину будинку ледве стримався, щоб не порізати обидві картини, які в мене лишилися, — і «Жінку на фоні блискавки», і «Портрет убивці собак». І все ж я не зробив цього, тільки довго після того, як викинув за вікно пощербленого кухонного ножа, сидів перед картинами, вдивлявся то в обличчя Інги, то в обличчя не знати кого і поступово тверезів.

Вранці я ледве зміг знайти ножа, бо вночі сад за вікном засипало снігом. А ще за кілька днів густий снігопад завалив геть усе місто. Попід тинами лежали високі кучугури. Дерева в саду стояли обважнілі, схожі на білі примарні статуї, особливо вночі, коли на них падало світло з мого вікна.

За стіною чувся веселий сміх — то сміялася Марія. До сміху додавався впевнений Петрів бас. Я сидів і маленькими ковтками зігрівав горло горілкою. Життя нестерпно тривало і я не підозрював, що воно ось-ось вибухне, зірветься ще однією подією, яка остаточно круто змінить моє життя. Я вже був доволі п’яненький, бо перед тим ми з Марком побували в барі, де пропустили тричі по сто грамів.

XXXV

Повернувшись одного дня — то таки була п’ятниця — я застав у своєму помешканні гостю. Та ще й яку! Ще вставляючи ключа в замок, я здивувався — двері виявилися відімкненими. Я навіть зрадів, бо подумав, що то порядкує в моєму домі, за старою звичкою, Марія. Останні тижні після свого несподіваного заміжжя вона не навідувалася, як раніше, до моєї половини дому в мою відсутність, щоб узяти крупи чи м’яса для супу, який раніше варила й для мене, чи прихопити сорочки для прання. Я відчував: причина не лише в тому, що в її оселі з’явився чоловік. Вдень Петро йшов на роботу, тож могла б навідатися. Марія відсторонювалася, рішуче відокремлювала мене від себе, бо я не спинив її, не розрадив, зрештою, знехтував, а жінки, як відомо, дуже гостро на те реагують. З мого боку ж, якщо й була вина, то сиділа вона дуже глибоко й навряд чи могла вишкрябатися назовні.

Коли я відчинив двері до кімнати, то побачив не Марію, а високу струнку жінку в дорогій норковій шубі, яка роздивлялася притулені до стіни картини — я так і не спромігся їх повісити на стіну (чи, швидше, не захотів), хоч і зодягнув у рамки. Моя гостя ще не повернула голови, як серце у мене голосно забухало — то була Люба. Люба Смажук, моя найкраща учениця, моя гордість, мій біль й загнане кудись углиб єства таємне кохання.

Безумовно, вона чула, як відчинялися двері, я помітив, як ледь-ледь рухнулися її плечі, але повернула голову з розкиданим по шубі, аж майже до ліктів, розкішним пшеничним волоссям, не відразу.

— Доброго дня, Платоне Васильовичу, — сказала вона, просто й невимушено, мовби ми розлучилися лише вчора, коли вона пішла зі школи додому, як то було колись.

— Здрастуй, — привітався я, і хоч намагався вимовити спокійно, голос мене зрадив.

— Колись ви казали — здрастуй, Любцю, — посміхнулася вона.

— Ти ж виросла, — спробував посміхнутися і я.

— Виросла… авжеж, виросла… А ви…

Вона ступила до мене крок, другий, спинилася. Я почув запах дорогих духів. І нараз — дивне миттєве запаморочення. Захотілося пошукати рукою опори, та я стримався.

— А ви, Платоне Васильовичу… Ви не образитеся, коли я скажу…

— Чому б я мав на тебе ображатися?

— Ви не знаєте, що я хочу сказати…

Вона подивилася мені у вічі. Я побачив погляд маленької беззахисної дівчинки. Той давній погляд, який я бачив колись на уроках і в школі, і тих уроках, що давав я їй на лузі, на міській площі, в багатьох місцях, де вчив її писати вже фарбами. Нарешті, коли віз її до художньої школи, і тоді ще з кісками, Люба раптом притулилася до мого плеча, а коли я погладив її по голові, підвела до мене вдячні, зволожені очі. Тепер у тих очах я побачив себе — маленького і далекого. Чи це згадався той давній погляд?

— Ви, Платоне Васильовичу, написали дві гарні картини, — сказала тим часом Люба.

— Ти так вважаєш?

Я мав би образитися, але не образився. Для мене справді багато важила її думка. Тільки щось здригнулося всередині, обірвалося, покотилося вниз, щось маленьке і невловиме. І ще затерпло піднебіння.

— Так. Я кажу цілком щиро. Це справжній живопис.

— Ти вже й не сподівалася на це? — я намагався вимовити ці слова якомога іронічніше, а вийшло… Голос мій ще більше здригнувся, захрип, наче я випив годину-дві тому цілу кварту холодної води.

— Я просто рада… Але… але я прийшла до вас не за цим… Я прийшла покаятися, Платоне Васильовичу.

Я дивився на неї здивовано, навіть ошелешено. Передчуття, терпке, аж млосне, стисло мені груди.

— Покаятися — за що?

— За все. За багато що. У вас не знайдеться випити?

— Хіба горілки.

— Давайте й горілку.

За кілька хвилин ми сиділи за столом із чарками в руках. Горілку пили з Любою вперше. Колись пили вино — за її успіх на виставці, її успішний вступ до інституту, який потім став академією, коньяк пили, коли вона отримала диплома. Люба тоді сміялася, пригадуючи свої дивні винні коктейлі.

— За вас, Платоне Васильовичу, — Люба трохи смішно поморщила носика. — Щоб ви мене простили і зрозуміли. Чи навпаки — зрозуміли й простили. Зрозуміли і простили, — повторила наче з жалем.

Ми випили, закусили салом і огірком, наче два п’янички. І тоді Люба спитала:

— Чому ви назвали цю картину «Портрет убивці собак»?

— Не знаю, — щиро сказав я і розповів їй про своє видіння, про те, як я створив цю картину, названу мною спершу просто «Портрет на ясені», а потім — «Портретом убивці собак». Але чи був то насправді портрет того дивного убивці нещасних тварин, чи мені просто привидівся образ невідомо кого, я теж не знав.

— Тримайтеся міцніше, Платоне Васильовичу, — сказала Люба, коли я закінчив розповідь. — Це я організувала убивство собак у Густому Лузі.

Мабуть, у мене був надто спантеличений вигляд, бо вона не стрималася і засміялася.

— Навіщо? — видихнув я.

Відповіді я не дочекався. «Чи ж є вона, ця відповідь?» — подумав я. Люба мовчала. «Ця проклята відповідь», — подумав далі я. Мусив би щось говорити, чимось розрядити атмосферу, чимось зарадити мовчанню, що поглинало нас обох, але слів у мене не було. Не знаходилося цих необхідних слів. Наче заморозилося в мене піднебіння і кудись подівся мій щойно пересохлий язик.

Моя спантеличеність, ошелешеність росла, і це, напевно, відбивав до краю розгублений вираз обличчя (наче в ідіота, який раптом дізнався, що він геній, вже потім з іронією подумав я), бо Люба поглянула досить занепокоєно.

Потім вона все ж почала говорити. Спочатку зміст всього того, що вилітало з її чудових, ледь примхливих вуст, не діставався моєї свідомості. Графиня? Яка графиня? При чому тут графиня?

Маленька Люба сиділа переді мною і щось зосереджено малювала. Вона знала, що від того малюнка залежить її подальша доля. Завдання, щойно дане Любі, називалося «Етюд по пам’яті». Я дивлюся крадькома, як моя учениця мружить лоба, як виростають на картоні обриси якогось чудернацького дерева. Пізніше виявиться, що така розкарячкувата сосна справді росте на схилі кар’єру, де колись добували щебінь. Я тоді не повірив, що така сосна існує десь у природі, кричав, що Люба її собі нафантазувала. Насправді (це я зрозумів пізніше) я ревнував свою ученицю до вміння, саме її вміння фантазувати. Чи вірю я їй тепер?

Я мусив їй вірити. Хоч те, що розповіла Люба, було й незвичне, і гірке для мене. А розповідала вона про своє захоплення графинею Венцеславою Ловигою. Воно почалося колись із портрета графині, який висить в нашому міському музеї. Як це захоплення переросло в пристрасть, стало манією її життя. Дещо про її пошуки я вже знав із матеріалів, які дав мені Дмитро Харитонович, директор музею. Про її листування з нащадками роду Ловиг. Про її реконструкцію подій, які були в нашому містечку у вісімнадцятому столітті, десь із року 1739-го, коли старий граф Роман Ловига незадовго до своєї смерті призначив управителем маєтку Зигмунта Корвінського, того самого, який став першим чоловіком Венцеслави, і до року 1778, коли графиня Ловига померла, нібито вбивши перед тим свого чоловіка, який зник невідомо куди.