Графиня - Лис Володимир Савович. Страница 37

І тут я пригадав. Найпершого собачку задушили саме в Степаниди. Збіг? Чи ні? А якщо ні — то що? Щось знову закрутилося в моїй бідолашній голові.

Я подумав, що цієї ночі я довго не зможу заснути. Хотів попросити Миросю лишитися, але відчував, що вона боїться. Я провів її до вулиці, потім ще далі. Вона тулилася до мого плеча, наче злякане пташа. Була незвично стишена, без своєї нестримної балаканини.

Містечко блимало вогнями, гавкали пси, над якими не висіло жодної небезпеки, ледь-ледь шелестіло листя в густолугівських садах, яке ще не встигло відірватися від гілля. Але цей вечірній спокій лагідної середини осені несе мені ще більшу загрозу, ніж осінь минула, раптом збагнув я. Саме одному мені. І Мирося це добре відчула й не захотіла розділити зі мною небезпеку. А небезпека була, це я відчував своїм нутром і своєю шкірою.

Все ж я лагідно попрощався з Миросею неподалік від її домівки.

— Ти не боїшся сам лишатися? — спитала вона, обережно торкаючись кінчиками пальців моєї щоки.

Вона не вимовила те, що стояло в підтексті, — лишатися сам з портретом. Я посміхнувся підбадьорливо. Торкнувся губами її пальців.

— Чому б я мав боятися?

— Авжеж, чому б? Це я дурне й налякане теля.

Коли Мирося зникла за своєю хвірткою, я вже знав, куди маю йти. До Степаниди, дружини колишнього шкільного сторожа і самодіяльного скрипаля Лукаша, скрипка якого, стара і потріскана, зроблена колись майстром-кріпаком, висіла тепер в нашому міському музеї. До Степаниди, в якої першої вбили собаку.

«Твоє серце і твоя душа плачуть від підозри», — іронічно подумав я дорогою.

Шурхотіла посипана дрібним щебенем вулиця, по якій повільно ступали мої ноги. Я не квапив їх, бо знав, що мене чекає несподіванка, досконала настільки, щоб перевернути моє життя.

Я трохи повагався перед тим, як зайти до будинку Степаниди. Міг би й не заходити. Стара жінка, котра відчинила мені двері, сказала те, що я й так вже знав: пана проповідника нема, він пішов до вас.

— Пішов до мене? — здивувався я швидше роблено, ніж насправді.

— Так, до вас, — відповіла Степанида. — Він ще попередив — як ви-те прийдете, то сказати вам про те.

— Хіба він знає мене? — тепер вже щиро здивувався я.

— Цього я не знаю, — збентежилася господиня дому. — Він ще запитав, як до вас дістатися? Так і сказав — до вашого вчителя малювання Платона. Я пояснила, що ви-те живете в домі Марії зі станції, та на якій вулиці і як туди втрапити. А вже як пішов, то одразу вернувся й каже: він, той вчитель, має сюди прийти, то скажете, що я до його пішов. Я ще спитала — якщо він, тобто ви-те, маєте сюди прийти, то чи не ліпше вашого приходу й почекати?

Вона затнулася, бо щось, певно, видалося їй дивним у самій розповіді. Подивилася на мене дивовижно широко, як для старої людини, розкритими очима. Я почув, як десь у будинку щось підгоряє та ще й на старому смальцеві.

— То що він вам відповів? — спитав я.

— Що? — Степанида спитала так, наче щойно прокинулася зі сну. — Бачите, він сказав, він сказав, сказав він…

— Ну? — поквапив я.

— Та він сказав, що справа надто нагальна, щоб вас чекати… Вибачте, у мене сковорода на плиті…

Вона зникла в будинку, а я повернувся, щоб розчинитися серед темного осіннього вечора. Все це виглядало дивно, але не для мене. Я навіть здогадався, хто телефонував до проповідника, але мав упевнитися, чи не посланий він, щоб знищити мою картину? Останню з моїх картин.

Ні, він її не знищив. Він стояв перед своїм портретом, як дві краплі води схожий на того, кого я зобразив. От тільки його зображення на портреті не було.

— Навіщо ви його знищили? — спитав я, навіть не обурено, а швидше стомлено.

— Знищив — кого?

— Своє зображення.

— Моє зображення? Значить, ви і є той вчитель малювання?

— Я справді вчитель малювання, але хто дав право вам заходити до мого дому і втручатися у мою картину, псувати її?

— Послухайте, — сказав він також стомлено, навіть стомлено-приречено. — Я зайшов тому, що у вас горіло світло, а двері були незамкнені. Коли я постукав — ніхто не відгукнувся. Але я подумав — може, з вами щось трапилося, і я мав підстави так думати, оскільки події сьогоднішнього дня виглядають досить дивно.

— Он як? — сказав я. — І що ж дивного з вами трапилося? Вам подзвонили і сказали, щоб ви йшли до мене?

— Так, мені справді зателефонували і це сказали. Річ у тім, що мені сказали, аби я поспішав, бо ви готуєтеся знищити мого портрета.

— Вашого портрета? Значить, ви знали про його існування?

— Так, мені сказала одна з вірних моєї церкви саме сьогодні. Вона й розповіла про дивну історію появи цього портрета. Гадаю, ви на моєму місці також були б заінтриговані. Я жодного разу не був у Густому Лузі, донедавна навіть не підозрював про його існування і раптом дізнаюся, що хтось зобразив мій портрет на дереві та ще й вважає, що то портрет убивці собак, винного у масовій загибелі псів, яка була в цьому містечку рік тому. Звісно, я був доволі таки вражений і заінтригований. Я… я хотів до вас прийти, так, хотів прийти, але не сьогодні. І тут раптом цей дзвінок і повідомлення, що портрета буде знищено…

В міру того, як я слухав його схвильовану розповідь, то все більше переконувався, що говорить він щиро. Щось за всім цим стояло, а що — я міг тільки здогадуватися.

— Хто дзвонив? Ви впізнали голос?

— Ні, я вперше його чув, — відповів мій непроханий гість. — Голос досить приємний, хоча… хоча якийсь незвичний, мовби… мовби наляканий чи що. Ні, я не чув цього голосу, це точно. У мене добра пам’ять на голоси.

— Продовжуйте, — звелів я, ледве він зупинився.

— Та я, власне, майже все сказав, — проповідник знизав плечима. — Вона ще сказала, що ви можете прийти до мене, щоб запросити на акт знищення. Так і сказала — на акт знищення. Ну, я й подумав, що, можливо, зумію вас випередити, тому й поспішив до вас. І ось, як бачите, стою перед вами і вашою картиною… Якщо це розіграш, якщо ви вирішили навіщось покепкувати наді мною, то ви досягли своєї мети. Але навіщо ви це зробили, хотів би я знати? Щоб посміятися над проповідником якоїсь там секти, як ви, певне, вважаєте?

Я не відповів, зате швидко підійшов до картини, провів по ній рукою. Фарби на полотні були не свіжі, сухі. Якби він чимось стер своє зображення, водою чи якоюсь емульсією чи ще чимось, що змогло б швидко змити або розчинити фарби, все одно б якийсь слід лишився. Хай не волога, але пляма на місці, де був портрет посеред ясена, порожнє місце, бо ж замалювати його так швидко неможливо. Стоп. А якщо…

Я відступив від картини крок, другий і мало не розреготався. Це була зовсім інша картина, написана десь років два тому, ранньої осені. Одна з картин, які у мене начебто купили невідомі «покупці».

— Це зовсім не та картина, — сказав я.

— Не та? — здивувався проповідник. — Що ви хочете цим сказати?

— Те й хочу, — відповів я. — Це справді моя картина, але дворічної давності. Ясен, але без вашого портрета.

— А де ж та — з портретом? — він дивився на мене так, як дивляться на божевільного, — з острахом і осторогою.

— Поки я ходив до вас, а ви йшли до мене, хтось підмінив картину.

— І хто ж? — він явно мені не вірив.

— Я можу лише про це здогадуватися і спробую зараз вияснити. Але перше, ніж я це зроблю, хотів би знати, як ви опинилися в нашому місті, про існування якого ви навіть не підозрювали, якщо вам вірити?

— Мене послали, — сказав він дуже просто.

— Послали? Хто?

— Керівництво нашої церкви.

І він розповів, що до Церкви Природного Євангелія вступив десь років чотири тому, оскільки його зацікавило те, як пастор цієї церкви трактував події, зображені у Святому Письмі. Було це в Києві, він повірив цим людям, став своїм серед них, а рік тому отримав право сам проповідувати. Його й послали на Волинь, і саме в наше місто. Завдання є завдання, його не прийнято обговорювати, от він сюди й приїхав.

«Що це? Збіг? Знак для мене чи когось іншого? Хитро задумана пастка? Для кого?» — думки одна за одною промчалися через мою збаламучену голову.