Графиня - Лис Володимир Савович. Страница 41

Я зрозумів, що так ніколи цього й не розгадаю.

Спитати? Я відчув, що не зможу цього зробити. Не зможу. Не змо…

— До побачення, — сказав я.

— Бувайте.

Ми розійшлися. Я йшов вулицею і думав про те, що цей чоловік, як не є, а такий же нещасний, як і я. Але хто на цьому світі щасливий — той, хто задає такі питання, чи, навпаки, той, хто не замислюється, заради чого він живе? Просто живе собі і все. «Може, відповідь у самому процесі життя?» — несподівано подумав я. І тут у мене з’явилося бажання піти швидше. Швидше. Ще швидше. Майже бігом. Так, наче я хотів утекти — але від кого і від чого? Від кого і від чого — ось питання.

Я спинився вже майже біля свого будинку. Мені в спину дихала осінь. Ось і ворота, біля яких я стояв стільки разів. І лише два рази — по-особливому. Перший — коли мене покидала Люба після нашої ночі кохання. І другий — після того її останнього приходу до мене, коли Люба призналася, що то вона організувала вбивство собак в Густому Лузі.

Тепер я стою сам. Люба, як далеко моя Люба. Її світ тепер зачинений для мене, як і мій для неї. Між нами густа чорна завіса.

«Але чому?» — питаю я себе.

«Тоді задайте собі питання — а люди навіщо живуть?» — чую голос чоловіка зі стомленим сірим обличчям.

«Щоб вмирати і… божеволіти», — каже хтось третій.

— Ні, — шепочу я. — Ні.

Помічаю, як багато листя нападало в моєму саду минулої ночі. Чи відколи я ходив до своєї школи? Яка різниця. Треба буде його позгрібати, це листя.

— Платоне! — чую я знайомий голос.

Здригаюся від несподіванки. Оглядаюся і бачу, що зі своєї половини будинку виходить Марія.

— Що трапилося? — питаю спроквола.

— Там… до тебе… стара Вертуниха.

— Вертуниха?

— Любина мати, — уточнює Марія. — Вона в моїй кімнаті.

Я кинувся до будинку. Любина мати підвелася мені назустріч — незвично злякана, зніяковіла, якась зіщулена. Я привітався, вона відповіла, ми стали одне навпроти одного.

— Люба…

У мене не вийшло запитання, швидше тихий зойк.

Мати Люби злякано зиркнула на мене.

— Ні, ні, Платоне Васильовичу… Вона жива. Тилько так саме все… І надії нема.

— Ви були в неї?

— Була… Була… Ліпше не бути. Я вам… Я вам листа привезла.

— Листа?

Я справді несказанно здивувався. Невже від Люби? Але ж вона… Як це розуміти?

Мати Люби дістала з кишені старої світло-сірої (а втім, тепер доволі зачовганої) куртки конверта. Простягла мені.

— Я найшла його серед Любиних паперів, які мені передали, — сказала якось начеб винувато. — Мабуть, Люба хотіла вам його послати, та не відважилася. — Мати Люби зітхнула, витерла рукавом куртки ліве око. — Чи не встигла.

На конверті справді стояла моя густолугівська адреса. І її київська.

— Дякую, — промовив я.

— То я піду, — сказала Любина мати. — Вона так само… Ні мене… Нікого не признає.

Ми з Марією провели її до хвіртки, постарілу, згорьовану жінку. Марія сказала раптом, що має піти до крамниці.

Коли їхні постаті подаленіли, тут-таки, в саду, я розірвав конверт, і в мені знову зазвучав Любин голос.

«Доброго дня, Платоне Васильовичу, — писала Люба. — Здрастуй, Платоне! Дуже важко писати цього листа. Кілька я написала і порвала, але написати мушу. Мушу, бо те, що тепер живе у мені, проситься назовні, вибухає і не може вибухнути, розшматовує мою душу і знову складає докупи, зшиваючи її чорними нитками. Таке моє враження. Таке. Але про що це я? Про себе? Ні, про вас. Про тебе, Платоне. Про того, кого я завжди любила. Спершу — як вчителя, а потім — як мого коханого. Таємного, болісного коханого. Про кохання ти, може, й здогадувався, а от про все інше… Інше ж у тому, що я довго, надто довго, не помічала, що ти є таки талановитим художником, дуже талановитим. Хоча й із заниженою самооцінкою і високою гідністю. Може, надто заниженою і надто високою.

Та я ж бачила це, коли брала до рук автопортрет, який підсвідомо бережу, як найдорогоціннішу реліквію, той, що висить у моїй кімнаті. А ще ваш портрет тієї жінки, жінки на фоні блискавки, здається, її звати Інга, портрет гаданого вбивці собак, ще один ваш автопортрет з букетом волошок в руці і волошкою, що стримить за вухом. Твої пейзажі з ясеном — справжні шедеври.

Я бачила, бачила це, але переконувала себе, що ти, що Платон, мій Платон (яке слово!) — бездарний. Ти спитаєш — чому? Тому, що бачила поруч себе когось достойнішого, бо художниця (знаменита!), яка вийшла із якогось там задрипаного Густого Лугу, єдина і неповторна, не може поєднати долю з примітивним (нібито!) учителем малювання.

Гординя таланту! — ось, сказати б, у чім проблема.

Але я продовжувала кохати, чуєш, кохати і страждати. Моя гординя тепер квилить якимось птахом, підбитим, обскубаним, скиглить, наче бездомне собача, котре шкребеться об твій поріг. Чи об мій власний. Але не може його переступити.

І друга колізія, Платоне, яка виходить з першої, — це моє намагання реконструювати те, що вже було колись, відчути себе спадкоємицею (по духу, стилю, поведінці і т. д., аякже!) графині Ловиги. Венцеслави (яке ім’я!). Я вибирала її, не свою долю. Через стільки літ після неї.

Та тут фальш, як виявилося, було закладено в самій основі, бо був фальшивим портрет графині, який насправді ти написав. Портрет, що мене зачарував.

Після тієї фальші, вкладеної в ціле життя, тільки й лишається що божевілля чи гра в божевілля. Дай, Боже, справді не збожеволіти…»

На цьому лист обривався. Кому вона адресувала ці слова — мені чи собі самій? І чи справді Люба божевільна тепер?

Садом біг тихий, але холодний вітер. Під ноги нечутно падало пожовкле листя. Сутеніло — в саду і в моїй душі. І ходив садом, вже майже безлистим, самотній Любин голос.

«Господи, навіщо?» — прошепотів хтось за моєю спиною.

Я не спромігся озирнутися. Звучав голос, і падало листя. Один листок дуже повільно.

Вродлива дівчинка в білому платтячку все біжить і біжить назустріч сивому втомленому чоловікові, біжить і не може ніяк зупинитися.

Старий граф Ловига вірить, що її очима в обличчя йому ось-ось загляне безсмертя. Його власне безсмертя, маленький білий янгол приніс його, так він гадає.

Через два з половиною століття я напишу лже-портрет цієї дівчинки, вже графині.

XLII

Зрештою, я добився того, чого й бажав. За допомогою матері Люби, яку я переконав, що не їй, а таки мені доведеться доглядати її дочку, я забрав Любу з психлікарні до себе.

Я завжди поспішаю з уроків додому, щоб розігріти обід для моєї дружини. Як і сьогодні. Особливо вона любить каші — манну, вівсяну, з гречки. Я підношу ложку до її рота, і Люба слухняно розтуляє губи.

— Ще одну ложечку, — кажу я.

— Ще одну ложечку, — слухняно повторює Люба.

І раптом її очі оживають, спалахують незвичним вогнем. Вона щось наче намагається пригадати.

— Я на… ма… лювала, — раптом з натугою каже вона, винувато посміхаючись. — Намалювала. Картину. Там.

Я проводжу очима за її рукою і бачу аркуш картону, який стоїть біля стіни. На ньому безформно розмазані фарби. Вперше за півроку, відколи ми вдома, Люба проявила інтерес до того, що донедавна було сенсом її й мого життя, — до фарб, які мусять лишити слід на полотні. Чи ще на чомусь. І вперше вона говорить.

— Зна… знаєш… — Любин голос тремтить. — Знаєш, як я… назва… назвала… свою картину? — чую я зненацька голос Люби.

— Як?

— Портрет… портрет графині.

Я здригаюся. Стою і не знаю, що сказати. Перед очима калейдоскоп із якихось слів — я бачу його на диво виразно. Саме бачу. Але не можу зрозуміти жодного слова.

Я отямлююся від ніжного дотику. То Люба гладить мою руку. Зустрічаюся з її очима. Щось стискає мені груди, тисне й ніяк не може відпустити.

— Не плач, — чую я Любин голос. — Я… я… Я біля… біля тебе. Я, — вона затинається, — я з тобою.

Графиня - i_001.jpg