Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий. Страница 30

– Менi так хотiлося пошвидше потрапити в країну чудес Iндiю.

– Потерпи трохи, i мрiя твоя здiйсниться. Як сказав премудрий цар Соломон: «Вiдсунута надiя – мука серця, а здiйснення бажання – дерево життя», їди i поспiшай позбутися небезпеки! Поспiшай же!

Алi, призвавши мир i благословення на Бен Сахла та його дiм, пiдiйшов до дверей. Визирнув iз крамницi на всi боки. Пересвiдчився – нiкого нема. Вискочив назовнi.

Попiд стiнами пробiг пiвкварталу, а тодi перейшов на самий край вулицi просто над каналом. Пострибав по палях, нiби випробовуючи i долю, i свою вправнiсть – чи прискаче по верхах паль до кiнця кварталу.

Не зiрвався, навiть не похитнувся i не перечепився. Коли повертав за рiг, зирнув назад. Бен Сахл стояв у дверях крамницi. Вiн пiднiс руку до обличчя – чи то пейси собi закручує, чи то напучує Алi, мовляв: «Поспiшай, поспiшай! Все буде гаразд…»

Коли хлопчик зник за рогом, Бен Сахл вiдчув велику втому i тремтiння в колiнах. Прочвалав у куток лавки i витяг iз схованки невеликий глечик, запечатаний зеленим воском. Тихо покликав:

– Мадхi! Заходь!

Вiдчинилися дверi, i зайшов той самий садiвник у бiлому тюрбанi i бiлому запиналi на стегнах.

– Ти все чув? – спитав Бен Сахл виснаженим голосом.

– Все.

– Як мiркуєш – пощастить малому виплутатись? – Бен Сахл налив у малесенькi чашi бурштинову запашну рiдину.

Iндус встромив палець у чашу, бризнув напоєм на пiдлогу.

– Не пий анi краплi вина! Бо в нiй усе зло, як сказав колись пророк Всевишнього й милосердного! Хай буде славне його iм'я i хай буде з ним Аллах! – I малесенькими ковтками почав смакувати вино. Десь на половинi чашi проговорив: – Хотiлося б, щоб бiда i смерть цього разу схибили… Але все буде, як хоче Аллах! Все в його руцi!

– Ти, Мадхi, кажеш, що все в руцi Аллаха. I я вважаю, що все вiд Бога. Але для чого ж тодi людинi її бажання, її воля?

Бен Сахл заплющив очi, понюхав вино, кiнчиком язика покуштував, а потiм, цiдячи крiзь зуби, висмоктав чашечку, вiддихнув i виголосив:

– Ай-ай!

Тодi старий iндус чемно спитав:

– Ти покликав мене, щоб про щось запитати?

– Я й сам знаю, але в мене є сумнiви. Не може бути, щоб усе було так просто! Тому я хотiв би знати твою думку.

– Бен Сахл! Ти правильно подумав. Я добре роздивився камiнь, коли його пiд сонцем ти крутив на всi боки. Той камiнь. Один iз трьох. Ти знаєш – на моїй батькiвщинi ще й сьогоднi ходять казки про три синi дiаманти. Занадто велика цiна йому, щоб люди не спокушались ним! Тому навколо нього стiльки жаху розвели люди базiканням i своєю пожадливiстю.

– Ти правильно думаєш, мiй старий друже. Тiльки i маю тобi сказати, що я вiрю в каббалу 7. Вiрю в силу цифр i лiтер. Треба буде вирахувати найближчим часом, чи є справдi в цьому каменi воля сатани?

– Не вважаю цю спокусу дiєю сатани. Спокуса дорогоцiнностi в тому, що через її тiлесну малiсть нею легко заволодiти. Навiть дитина може її взяти й сховати. Та як же неймовiрно важко її втримати! Менi здається, що понад сили пересiчної людини зберегти подiбний скарб. Я геть вражений, що камiнь опинився в руках хлопчиська!

– Чого ти хочеш? Кадарiя ображена i обпльована навiки-вiкiв. Вона краща музика та й, думаю, поетеса в сьогоднiшнiй Басрi. А її, султанської кровi особу, он як упослiджують! I раптом їй вдалося майже вбити володарку батькiвського будинку! Лал повертається до неї – i вона з легкiстю позбувається фатального дарунка! Можливо, вона думає, що, вiддаючи в руки безвинного хлопця перстень, вона знешкодить чорнi сили i таким чином змiнить свою долю i своєї родини. Можливо, що вона, проживаючи вже не один рiк серед повiй, ворожок, звiдниць i всякої портової нечистi, навчилася чаклувати. Закляла хлопця, щоб його душею та тiлом викупити не тiльки себе i батька, а й знищити намiсника?!

– I таке може бути, – ствердив сумнiви Бен Сахла старий садiвник-iндус. – Починаю думати, як i ти, що все ж у цьому перснi є злi духи. Перший камiнь розбили майже сто рокiв тому. А бачиш, один з його уламкiв явив нам своє лице. Та ми, слава Всевишньому, утримались вiд спокуси…

– Дiйсно, сьогоднi ми виявилися сильнiшi за диявола! Давай з цього випадку вип'ємо ще по однiй нашого найкращого вина! Нехай нашiй головi буде радiсть i тiлу втiха, а нашiй калитi збиток!

– О мiй хазяїне! Збитку сьогоднi не буде. Вiтер усе ще крутить. Кораблi стоять не тiльки бiля причалiв, а й у головному каналi. Комори ханiв заваленi паками попiд самi стелi. Нiхто не хоче ризикувати своїми кораблями й товарами… Зовсiм не схоже на минулий рiк!

– Ну що ж – чим гiрша погода для мореплавства, тям краще для нашого старого вина.

– I час хороший для молодого невистояного – додав iндус i усмiхнувся: – Й для пальмового дурманного теж.

Вони випили втрете. Зразу ж iндус зник, безшумно ступаючи в плетених з пальмового волокна сандалях.

А в ту ж мить на порозi лавки стали двоє покупцiв – майже чорнi йєменцi в довгих строкатих спiдницях….

У Бен Сахла почалася хороша торгiвля.

12. СХОВАНКА ДЛЯ СКАРБУ

З дрiбних грошей у малого було iде кiлька фалсiв та половина дирхема. I вiн стрибнув у човен, щоб поспiшити на Зелений ринок.

А там спинився перед лавкою з фiнiками i подав прикажчиковi половину дирхема. Попрохав дати йому фiнiкiв два ратлi. Зневажливо кривлячи соковитi вуста, стрункий прикажчик iз рухами скорiше дiвки, нiж юнака, недбало вiдрахував хлопцевi мiдяки i накидав у шапку в'ялених фiнiкiв.

Алi присiв тут просто пiд стiною давки i з'їв половину фiнiкiв, а решту сховав у рукав.

Отож iз дрiбною монетою в поясi, iз наїдком у рукавi пiшов вiн роздивлятися по базару, все думаючи, як би його швидше добутись до кварталу повiй.

Йому пощастило – кiлька пiдпилих морякiв купували у християнина вино i голосно гомонiли проте, що краще на базарi вино купувати, нiж у лупанарiю – там i дорожче воно, i з усякими домiшками.

Коли вони спустилися до човнярiв i винайняли одного, щоб вiн їх вiдвiз до дiвчат. Алi теж пiдскочив до човна ї попрохав перевiзника, щоб i його взяв.

Моряки пiдняли Алi на кпини з усякими соромiцькими примовками. А човняревi жартома почали погрожувати, що вони донесуть на нього мухтасiбу – вiн-бо возить маленьких хлопчикiв для втiхи старих шльондр.

Та човняр не вiдгукнувся на їхнi п'янi жарти, а суворо спитав Алi:

– Ти чого туди їдеш? Чого тобi там треба?

– Мене послали до Нiссо.

– Аж он воно як! – з повабою виголосив човняр, а тодi до матросiв, уже добре пiдпилих серед бiлого дня: – Вiн, знаєте, до кого? Їде до Нiссо – наша славна спiвачка, хоча й персiянка. Якщо не слухали –послухайте. День чи два тому такi спiви влаштувала на каналi… Сторожа навiть розганяла людей, її, Нiссо, хотiли схопити i кинути до в'язницi. Та люди захистили вiд чортових тюркiв-стражникiв. Так що ви не дуже насмiхайтеся над хлопцем…

Бiльше вiн нiчого не питав i нiчого не пояснював пiдпилим оманцям. Всi вони були темнiшi шкiрою за басрiйцiв, товстогубiшi. Носили короткi чорнi шаровари i пiдперезували їх яскравими широкими поясами, з-за яких стирчали роговi колодки широченних гнутих ножiв. На головах у них були якiсь хустки, а в декого лише маленька шапочка…

Отож вiн iз цими моряками прибув до кварталу повiй. Вiд ранку в кварталi все змiнилося. На вулицi виходили дiвчата iз закутаними обличчями. Та в розрiзах їхнiх сорочок i суконь свiтилися голi груди. Деякi – навпаки, це, певно, були християнки чи ще якоїсь iншої вiри, простоволосi, без усякого покривала на головi. Зате тонкi сорочки й халати-мали туго пiдв'язанi пiд самим горлом, за звичаєм далеких хiн, i туго пiдперезанi поясами, так ще шовк облипав тiло, мов намочений водою. I вiд того повiї були не менш привабливi, нiж тi, хто безсоромно висунув у розрiз своєї сорочки бiлi, незасмаглi груди з пiдфарбованими сосцями.

Алi проскакував повз повiй, напахчених i розфарбованих наче дешевi християнськi ляльки, збурених одна проти одної, прослизав мiж ними, як дрiбна рибка крiзь сiтки.