Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий. Страница 31

Оббитi величезними мiдними цвяхами дверi були зачиненi. Вони вiдповiли на удари литого мiдного кiльця дзвiнким вiдлунням. Всерединi нiщо не порушилось.

Нiхто не вiдповiв iз помешкання. Тiльки вгорi в еркерi вiдвернулася вiконна решiтка, i звiдтiля висунулась бiлолиця, наче фарбована в гiпс, дiвка.

– Твiй хазяїн ще один перстень навiженiй приготував?! Скажи йому, що незайманицю купили капiтани. Вони їй такого перстеника зроблять…– Дiвка засмiялася хрипким високим смiхом, i її великi оголенi груди заметелялись з боку на бiк.

Алi задер голову, а очi скосив кудись на раму, не бажаючи оглядати її злої голизни.

– Жiнко! Скажи, а спiвачка Нiссо вдома?

– Жiнка?! Ти пес дурний, а сука – тобi мама! Яка я тобi жiнка?! Я дiвчина!

– Господине моя ласкава! Не гнiвайся на слова. Вибач менi, малому й недосвiдченому…– заговорив Алi мовою базарних багдадських лицедiїв. – Аллах потьмарив мiй слабкий розум, i я мовив дурницю. Вибач менi дурiсть i слабiсть голови. Але де зараз, моя господине ласкава, спiвачка Нiссо?

Хлопець враз вирiшив продати Нiссо синiй дiамант. За безцiнь, звичайно, бо хiба ж у неї знайдеться бiльше пiвсотнi прихованих десь у стiнi чи в одвiрку динарiв? Хоча повiї дуже добре заробляють – по два динари за вiдвiдини. А Нiссо ще й спiвачка. Вiн продасть їй перстень i з першим же кораблем вийде в Арабське море.

Повiя зовсiм роз'ятрилась.

– Ах ти ж дурень! Яка ж вона спiвачка?! Вона вересклива папуга i п'яниця, а не спiвачка… Подалася кудись у сади скиглити свої дурнi пiсеньки для приїжджих дурнiв… Слухай! У тебе господар – хворий чи з тобою спить, що йому не потрiбнi добрi дiвчата?! Скажи йому, якщо твiй повелитель на щось здатний, ми з подругою йому задарма покажемо наше мистецтво. Тiльки нехай вiн згодиться. Передаси йому?! Скажи: найкращi дiвчата задарма хочуть його втiшити

Вона зареготала на все горло, i з-за її спини визирнули ще двi оголенi повiї, реготали вони i кривили, наче мавпи, свої розмальованi лиця-маски, а безлiч дешевих прикрас на них брязкотiли, нiби збруя на базарному мулi.

Алi опам'ятався i прослизнув помiж тих повiй, що зразу з'юрмились, як тiльки почули, що заколочується якась пригода. За якусь хвилину хлопець був бiля сходень пристанi. I битий мiдний фалс перенiс його до iншої пристанi, вiд якої вже Алi бiг через чужi квартали й мости без зупинки до самого занедбаного палацу хворої Айшi. Вiн вiдкрив бокову хвiртку, що навпроти кварталу пересiв, i тiльки ступив на захаращене подвiр'я, як почув з будинку стукiт молоткiв i дзвiнкi удари тесла й сокири. Алi зупинився пiд засохлого пальмою, мiркуючи, чи видертися на стовбур i подивитись, що там роблять у кiмнатах Абу Амара, чи пiти в будинок i все побачити там. «Невже Абу Амар найняв майстрiв, щоб вони забили щiлини i тi красунi Рустемовi бiльше не заглядали до покою? Що ж тодi страшного i потаємного вiн, Абу Амар, замислив зробити, щоб треба було й дiрки забити?! Адже вiн тим багачкам показав усе, що тiльки можна показувати. Хiба що який злочин готується i не можна, щоб тi його побачили… Але який злочин, який грiх?!» Цi думки так збентежили хлопця, що вiн навiть уголос повторив; «Який злочин? Який грiх?» Потiм подумав, що на пальму дертися марна справа – сонце зараз шалене i високо стоїть – у кiмнату не проникають похилi променi i не освiтлюють середину. Поки вiн так думав, вискочила з дому Джарiя, зазирала йому в очi, гладила його по плечу i трiскотiла.

Тiльки ти пiшов, повернувся Абу Амар i привiв їх,– вона розмахувала руками, витрiпувала свої здоровеннi очi, плямкала варгами i клацала язиком, вишкiряла рiвненькi бiлi, блискучi зуби.– Вони зразу заходилися дверi лагодити, тi, до його покою. Такi вправнi майстри. Тiльки грюк-цюк-цюк! – i вже готовi дверi. Клинцi позабивали в щiлини, замок змастили, завiси пiдтягли, одвiрки скобами скрiпили. I зсередини дверi укрiпили залiзними штабами.

- Ти що – пiдглядала i бачила все?

- Нiчого я не бачила! Я все чула. Потiм вони перестукали всi стiни. I один iз них казав Абу Амаровi через кожних два-три лiктi простуканої стiни: «Тут нiчого не вийде… Нiчого не може бути…» I так поки вони не дiсталися до кута кiмнати. Тодi їхнiй раїс3 сказав їм: «Тут щось, може, й вийде» I почали вони обережно довбати дерево теслами… А потiм, а потiм! –Джарiя наблизила до Алi спiтнiле лице i гаряче дихала у вухо хлопцевi: –Вони нiчого не говорили бiльше, тiльки все довбали й довбали, Потiм щось впало. Загуркотiло. I їхнiй раїс скрикнув: «О Аллах! « А Абу Амар затулив йому рота, i вiн далi нi слова не говорив. Тiльки всi вони повзали по пiдлозi i щось шкрябали… Потiм вони довбали стiну в кутку, забивали гвiздки в дерево, обшкрябували i збивали тиньк…

- Абу Амар з ними? – перебив Алi. Йому вже хотiлося пошвидше вiддати свiй синiй камiнь, хоч би й Абу Амаровi! Тiльки щоб по швидше позбутись його. Бо йому вiд митi, коли вiн вислизнув iз лавки Бен Сахала, здавалось, що за ним увесь час хтось стежить i намагається його схопити й вiдiбрати дорогоцiнну прикрасу. Те, що камiнь над дорогий, надкоштовний, Алi зрозумiв хоча б з того, як Бен Сахал ним милувався i як тремтячими руками вiддавав назад. Що навколо цього каменя бродить бiда та небезпека, i дуже велика, свiдчило найбiльше те, що Бен Сахал не схотiв, а по правдi – побоявся його взяти. Ще й видобув з хлопця клятву Аллахом, щоб той мовчав про свою розмову з ним, з Бен Сахалом. Заклятий, виходить, цей синiй дiамант! Треба його продати чи вiддати навiть, поки перстень не видерли в нього, а його самого не вдавили та не кинули в болото.

Абу Амар, як трохи минуло часу, спустився вниз, спитав мене, чи не казав ти менi, куди пiшов… Потiм сам розбудив цю,– Джарiя показала великим пальцем через плече на будинок,– говорив їй якiсь слова, тiльки я їх недобрала – жодного слова не второпала. Вiн сам напоїв її лiками. Тепер ця спить… Ти їсти хочеш?

- Я натовкла проса цiлу чашку! – Джарiя закотила очi пiд лоба.– Пiшли, посмакуємо млинцями.– Вона вивернула голову до плеча, заглядала в очi Алi.

- Тобi вiн що-небудь говорив?

- Нi, тiльки щоб я доглядала цю… Давай поїмо млинцiв i потiм ти менi заграєш, а я потанцюю. Я знайшла маленький барабан серед мотлоху, що ця брала в заставу… От яка радiсть! Пiшли. Побенкетуємо уволю. Показимося досхочу!

- Не базiкай. Абу Амар повернеться – душу видере.

- Вiн що – тебе бив?

- Нi. Але знаєш, який у нього погляд!..

- Пусте! Абу Амара три днi не буде.

- Ти звiдки знаєш?

- Вiн їм,– вона розчепiрила всi пальцi i показала великим пальцем за плече на будинок,– сказав, щоб вправились iз роботою за три днi, бо вiн на три днi вiдправляється на полювання… Я думаю, що його туди запросили або шейхи бедуїнiв, або кадiб « емiра Басри.

- Це правда?!

- Присягаюсь усiма могилами предкiв та їхнiми духами– вiн сказав: «Три днi! Повернусь i зразу ж бенкет. Зробiть усе, закликаю вас iм'ям Отверзаючого Браму». Ось якi слова вiн сказав. Джарiя схопила хлопця за руку i потягла в темний отвiр дверей.

- Слухай, Алi! Давай побенкетуємо. Я тобi танець такий потанцюю, який нашi жiнки для своїх коханцiв танцюють. Мене старi жiнки вчили в лiсi. Це вже потiм мене спотворили вашi м'ясники, Тепер я покалiчена…

- Нiякого я калiцтва в тобi не бачу,– здивувався Алi.

- Моє єство покалiчили5. Так пiдло й недбало втяли ножем, що я вже вмирала… Якби не моя матiнка, викинули б мене на смiтник… Тепер я всього позбавлена! – Алi вiдчув переляк i водночас наче вiдразу до дiвчини.

- Добре! – збрехав вiн.– Пiду до купця-нiсранi 6 й куплю солодкого вина. А ти зготуй оладки i добре розiгрiй барабан, щоб шкiра напнулась. Та гляди не перегрiй, бо шкiра трiсне.

- Ти дуриш мене…– засмутилася Джарiя.– Ти не хочеш зо мною бенкетувати… Звичайно, я рабиня… А ти вiльно бiгаєш по мiсту, там i знайшов собi якусь бiлу сучку.,,

- Я хiба щось таке?! То дорослi всяке таке роблять… То старшi весь час тiльки про всяке таке товкмачать i пiснi спiвають, i вiршi складають…