Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа. Страница 26

На своїм віку я бачив понад п'ятсот повішених, але ніхто ще не теліпався на дереві так красно, як оце ти. Аби і я був такий красний, то зголосився б ціле життя отак ногами дриґати.

— Може, ви облишите (гукнув ченчик) свої пророцтва? Рятуйте мене Бога ради, як не хочете рятувати іменем когось іншого! Рясою своєю свідчуся, ви про це ще пошкодуєте tempore et loco prelibatus. [112]

Тоді Гімнаст спішився і, видершись на дерево, однією рукою підхопив ченця під пахви, а другою відчепив начілок від гілляки, і відразу ж — бебех! — чернець гепнув додолу, а за ним і Гімнаст приземлився.

Бебехнувшись, чорноризець як стій скинув із себе усю свою збрую і обладунок по обладунку порозкидав по полю, а потім, підхопивши поперечину від хреста, спав на коня, якого на бігу спинив Евдемон.

Відтак верхівці веселенько покатали далі, правлячись солейським шляхом.

Розділ XLIII

Як Пикрохолові дозорці спіткали Ґарґантюа і як ченчик убив отамана Дмухача, а потім у полон попав

Недобитки від погрому, коли було пошарпано Тріпе, донесли Пикрохолові, що на його людей напали чорти, і ця вість довела Пикрохола до сказу; цілу ніч він раду радив, Боюн і Галабурда запевняли, ніби його потуга така, що він усіх пекельників поб'є, хай-но тільки сікнуться, але Пикрохол і вірив їм і не вірив.

А все ж він послав на розвідини загін під орудою графа Дмухача, тисячу шістсот верхівців, усі святою водою скроплені і кожен для відзнаки перев'язаний патрахиллю — ану ж із чортами здибаються! — бо від григоріанської води і патрахилі всі чорти та біси пропадуть і розточаться. Так вони доскакали аж до Лавоґюйона і Маландрі, але, не спіткавши ні душі, повернули голоблі і, рушивши горішньою дорогою, поблизу Кулдре знайшли чи то в пастушому курені, чи то в хижі п'ятьох прочан, яких вони зараз же скрутили і замотузували, як вивідачів, і хоть як ті лементували, благали і просили, повезли з собою. На спуску до Сеї помітив їх Ґарґантюа і сказав їм так:

— Товариство, ось ворожа рунда, числом більша від нас удесятеро. То що, вдаримо на них?

— А що ж у біса (сказав монах) нам робити? Невже людей цінують за числом, а не за гартом і звагою? — І загорлав: — Ударимо, панове чорти, ударимо!

Почувши гомін, вороги, певно, подумали, що то правдиві чорти, і пороснули врозтіч, попустивши поводдя. Зостався тільки Дмухач, — наміривши списа, він щосили кресонув ченця у груди, але, наткнувшись на грізну ченчикову рясу, залізна його клюга притупилася: це було все одно, як би хто тонесенькою свічечкою ударив по ковадлу. Після чого каптурник так упарив його перечиною між шиєю і коміром, якраз по кості акроміон, що той обмер, зомлів і як підтятий упав до ніг коня. Аж тоді зауважив чернець, що за перев'язь йому правила патрахиль.

— Виходить, — сказав він Ґарґантюа, — вони священики: а це ж іно зачатки ченця. Святим Йоаном свідчуся, я чернець зуповний, і я вам переб'ю їх як мух.

Тут він учвал погнав за ними, настиг тих, хто пас задніх, і, гніздячи наліво і направо, змолотив їх в околіт.

Гімнаст негайно спитав Ґарґантюа, чи треба їх переслідувати. На що той відповів:

— Боже борони! За правдивою військовою наукою, ніколи не треба доводити ворога до ручки: якщо він прибитий і знесилений, то розпука додає йому сили і підбадьорює, бо забрати у людей розгублених і змучених усяке сподівання на порятунок — значить наділити їх найспасеннішим засобом. Скільки звитяг вирвали звитяжені з рук звитяжників лише тому, що ці останні, усупереч здоровому глуздові, прагнули цілковитого й остаточного винищення та заглади супротивника, забувши про те, що слід бодай когось зоставити живим, аби було кому вістити про їхні звитяги! Завжди залишайте ворогам брами і дороги відкритими, споруджуйте срібний міст, щоб полегшити відступ.

— Воно то так (сказав Гімнаст), але ж наш добрий чернець уже кинувся в погоню.

— Наш добрий (перепитав Ґарґантюа) чернець? Тоді, честю присягаю, їм не минути лиха! Про всяк випадок, однак же, заждімо трошки, побудьмо поки що тут, скраю.

Поведенція наших ворогів мені добре відома — вони звіряються не на здоровий глузд, а на долю.

Загін іще й досі стояв у ліщанику, а ченчик тим часом тіснив ворога, валячи всіх, кого на шляху здибав, і нікого не милуючи, аж поки наскочив на верхівця, який узяв на забедри одного з горопашних прочан. І той прочанин, як брат Жан замахнувся, гукнув:

— Пане пріоре, коханий! Пане пріоре! Порятуйте мене, благаю вас!

На цей гук вороги обернулись і, побачивши, що тут лютує лише один чернець, заходилися гамселити його як попадя; але тому аж ніяк це не дошкуляло, навіть як удари влучали по рясі, такий він був твердошкурий. Потому як його зайняли у бран двоє лучників, вороги повернули коней, але не побачили більше нікого, очевидно, Ґарґантюа зі своїми людьми дав драла. От вони й погнали коні скоком на ліщаник наздогін тим, кого так боялися зустріти, покинувши ченчика під охороною двох лучників.

Почувши кінський тупіт і ржання, Ґарґантюа сказав своїм так:

— Товариство! Я чую, як скачуть наші вороги, і вже розрізняю окремих верхівців із тої потуги, що суне. Зімкнімо наші лави, станьмо на шляху щільною заслоною. Так ми зробимо все їм на погибель, а собі на славу.

Розділ XLIV

Як чернець позбувся охоронців і як поліг Пикрохолів дозір

Чернець, побачивши, як покуріли галопом вороги, зрозумів, що вони за Ґарґантюа та його людьми погналися, і тяжко зажурився від своєї незмоги чимось їм допомогти. З того, як поводилися лучники, він переконався, що їм так і свербить кинутися за товаришами, аби й собі щось урвати, вони все позирали в бік долини, куди спускався їхній загін. Він міркував так:

«Видно, що ці люди у військовій справі не биті, навіть слова з мене не взяли, що я не втечу, і самосіка не відібрали».

Отож він раптово вихопив цей самосік і, вдаривши правого лучника, перетнув йому під'яремні жили і сфенітидні артерії, а заодно і язичок, аж до двох мигдалин, а другим ударом відкрив між другим і третім хребцями спинний мозок: лучник брязнув мертвий додолу.

Тоді чорноризець, повернувши коня ліворуч, наїхав на другого лучника, який, бачивши, що його кумпан убитий, а чернець насідає, зіпнув з усієї сили:

— Ге, пане пріоре, я здаюся! Пане пріоре, лебеденьку мій, пане пріоре!

А ченчик за своє:

— Пане апріоре, соколику мій, пане апріоре, не просіть так апріорі!

— Ге! (зойкнув лучник). Пане пріоре, коханий мій, пане пріоре, дай вам Боже стати абатом!

— Рясою моєю свідчуся (сказав монах), я вас висвячу на кардинала. Ви з кліриків берете викуп? Ну то нате ось вам червону шапку!

А лучник своє:

— Пане пріоре, пане пріоре, пане майбутній абате, пане кардинале, пане всього чого хочете! Ге! Ге! Ге! Не треба, пане пріоре! Лебеденько мій, пане пріоре, я здаюся!

— А тебе здам (одвітував ченчик) усім дідькам!

І одним ударом розчерепив йому голову — проламав над самою скроневою кісточкою черепний чепчик, розплющив обидві тім'яні кісточки, а з ними і стрілкуватий міст та більшу частину лобової кісточки, до того ж просадив обидві мозкові оболонки і глибоко вгруз у бічні шлуночки, так що карк, на самій тільки шкірці черепного окістя тримаючись, повис іззаду не кажи ти таким собі докторським ковпаком з чорним верхом і червоним підбоєм. Після чого лучник простятся недвигою на землі.

Уклавши сторожів, чернець підострожив коня і покатав утропі за ворогами, а вороги вже зійшлися з Ґарґантюа та його людьми на гостинці, і лави їхні порідшали, — а все тому, що їх купами клав Ґарґантюа, своїм величезним деревом махаючи, у супрязі з Гімнастом, Понократом, Евдемоном та іншими, і вони почали відступати, нажахані і геть-то розгублені, немовби перед ними стала у своїй власній подобі й образі сама смерть.

Як ото бува віслюк, що його вжалить у зад Юнонин ґедзь чи бурчимуха, імкне, шляху не розбираючи, додолу кладь скидаючи, оброть і повід рвучи, ні разу не відсапнувши і не зупинившись, і збоку невгадно, з якого це дива він так ізґедзився, бо не видно, що ж йому дошкуляє, — так само тікали знавіснілі люди, самі не тямлячи, чого тікають; їх гнав панічний страх, що їхні душі ошанув.