Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич. Страница 36

— Що вдієш, вади раннього дорослішання. Така доля всіх вундеркіндів… Ох і ненавиджу я це слово! У мені все змішалося — і дитина, і підліток, і дорослий. Боюся, це залишиться зі мною назавжди. Мені наперед шкода мою майбутню дружину. Між іншим, і твоєму майбутньому чоловікові я не заздрю.

— Чому?

— Бо ти дуже діяльна, честолюбна, цілком зосереджена на своїй кар’єрі. Для тебе головне — космічні польоти, битви, а все інше, зокрема й сім’я, на другому плані. Інакше кажучи, — тут Валько несподівано проспівав:

Передовсім, передовсім зорельоти,

Ну а хлопці, ну а хлопці хай заждуть.

Дурні слова, — стенувши плечима, сказала я. — Але мелодія нічого. Сам вигадав?

— Ні, це наша давня народна пісня. Щоправда, в канонічному тексті співається не „хлопці“, а „дівчата“, але я перефразував її спеціально під тебе. Погодься, досить влучно.

— Гаразд, погоджуюсь. Не можна сказати, що сексуальні питання зовсім не цікавлять мене, проте я ніколи не втрачала голову через хлопців. Бувало, захоплювалася… так, несерйозно. Та вже за тиждень-другий усе минало без сліду, і залишався тільки легкий подив: що я в ньому знайшла?

— Ще б пак! — бовкнув Валько. — З таким батьком, як у тебе…

Він осікся і прудко відскочив, ухиляючись від мого ляпаса. Кінчики моїх пальців лише ледь ковзнули по його підборіддю. Я хотіла була накинутися на Валька й подряпати його нахабну пику, але потім передумала й залишилася сидіти, спопеляючи його лютим поглядом.

— Та як ти смієш?! Ти…

— Стривай, Рашель, не гарячкуй. Ти неправильно зрозуміла. Я не те хотів сказати.

— А що?

Трохи боязко Валько знову сів поруч, ладен будь-якої миті чкурнути геть.

— Я просто мав на увазі, що в тебе чудовий батько. Ти захоплюєшся ним, адже так?

— Ну, припустімо.

— Ти вважаєш його ідеалом чоловіка й несвідомо порівнюєш з ним усіх знайомих хлопців. А вони, природно, не витримують конкуренції, хоча б через свою молодість. У них немає цілісності натури твого батька, його мужності й рішучості, вони не здаються тобі надійними й упевненими в собі, ну й, нарешті, ніхто з них не носить у петлицях адміральські зірки.

— Батько лише недавно став коммодором, — заперечила я. — Раніше він був капітаном.

Валько посміхнувся.

— Яка різниця, капітан чи коммодор, орли чи зірки. Я про інше. Тільки не вдавай, що не розумієш.

— Ні, я зрозуміла твою думку. — Я трохи помовчала в задумі. — Мабуть, ти маєш рацію. І навіть не мабуть, а точно. Я справді шукаю в усіх хлопцях батькові риси. А свого обранця уявляю схожим на батька з його юнацьких фото… але неодмінно в білому парадному мундирі з капітанськими погонами.

Кілька секунд Валько героїчно стримував сміх, та, зрештою, не витримав і голосно розреготався.

— Ой, не можу!.. Білий мундир… з погонами… капітанськими… — Він витер з обличчя сльози й уже спокійніше, але все ще посміюючись, заявив: — Ти просто чудо, Рашель! Хрестоматійний приклад таткової донечки. У чистому вигляді. Не думав, що такі ідеальні зразки зустрічаються в реальному житті.

Я хотіла відповісти щось уїдливе, але мені завадила мелодійна трель виклику. Я дістала із задньої кишені телефон і глянула на диплей. Зображення на ньому не було, а номер абонента ні про що мені не говорив.

— Напевно, це він, — сказала я з досадою. — Більше нікому. Дзвонить з якогось таксокому.

— Олег? — про всяк випадок уточнив Валько, миттю урвавши сміх.

— Він.

— Відповідай негайно.

— Ти думаєш, що…

— Я кажу: відповідай!

— Ну, гаразд. — Я натисла кнопку й мовила: — Так, слухаю.

— Будь ласка, Рейчел, не відключайся, — відповів телефон Олеговим голосом. — Це я.

Тим часом Валько безцеремонно присунувся до мене впритул, нахилив голову й почав слухати разом зі мною.

— Так, я впізнала тебе, — вдавано сухо відповіла я. — Чого тобі?

— Маю одну пропозицію… Тільки не відмовляйся відразу, спершу вислухай.

— Гаразд, вислухаю, — великодушно погодилася я. — Отже?

— Що ти робиш сьогодні в другій половині дня?

— Ще не вирішила, але точно можу сказати, що зустріч з тобою не входить до моїх планів.

— Ой, які ми катеґоричні! — здогадавшись за моїм тоном, що я більше не злюся на нього, Олег знову став самим собою — іронічним, самовпевненим і трохи зухвалим. — Мушу тебе засмутити: про побачення не йдеться. Тут у нас намічається невеликий пікнік за містом. Кілька хлопців і дівчат, прогулянка в лісі, купання в озері, гарячі шашлики — це щось на зразок вашого барбекю, тільки смачніше, а ще соки, пиво, навіть вино, якщо схочеш… Ну і так далі.

Мені перехопило подих. Ще вчора ввечері Валько повідомив, що Аня Корейко запросила Естер на якийсь пікнік. Також у лісі біля озера і з шашликами. Невже…

Валько трохи відсторонився від мене й енерґійно закивав, активно жестикулюючи: мовляв, погоджуйся, погоджуйся, тільки не відразу, а спочатку повагайся для вигляду, набий собі ціну.

— Гм, цікава пропозиція, — сказала я. — Особливо багатообіцяюче звучить „і так далі“.

— Запевняю, нічого такого, про що ти подумала.

— А звідки ти знаєш, про що я подумала?

— Не знаю, але здогадуюся. Ні наркоти, ні ґруповухи, ні інших екстримів проґрамою не передбачено. Буде просто зустріч друзів. Моїх добрих друзів, з якими я хочу тебе познайомити.

— Вони з нашої школи?

— Ні, це… особливі друзі. Не шкільні приятелі, а саме друзі — найкращі, найнадійніші.

— О-о! — протягла я, ніби до мене лише зараз дійшло. — Здається, розумію.

— То ти згодна?

— Олеже, я… чесне слово, не знаю. Не впевнена, що хочу цього.

— Боїшся?

— Ну, швидше остерігаюсь. Ми ще недостатньо знайомі, і взагалі… — Я помовчала.

— І взагалі, ти не повністю довіряєш мені, — закінчив він мою думку. — Тоді не варто було заводити зі мною вчорашню розмову.

— Так, не варто. Я шкодую про це.

— Уже пізно шкодувати, Рейчел. Що було, те було. У всякому випадку, нам треба зустрітися й поговорити. Давай я заїду до тебе о пів на першу.

Я помовчала, вдаючи, що роздумую.

— Гаразд, заїжджай. Але не о пів на першу, а о першій. Я познайомлю тебе з батьками й скажу, що вирушаю гуляти з тобою містом. А ти постарайся справити на них гарне враження. Вони вважають мене вже дорослою і не втручаються в моє особисте життя, але не хочуть, щоб я сплуталася з… гм… як висловлюється мій тато, з не гідним мене юнаком.

Я мало не фізично відчула, як Олег осміхнувся.

— Не турбуйся, люба. Я справлю на твоїх батьків враження дуже гідного юнака.

Коли я закінчила розмову, Валько задоволено ляснув себе по коліну.

— Є! Друге попадання!

Я уважно подивилася на нього.

— А тобі не здається, що зі мною й Естер все пройшло аж надто гладко?

— Ні, не здається. Якраз у вашому випадку це нормально. Ви з інших планет, тож вас безглуздо підозрювати у співпраці з царською охранкою. Ви з демократичних планет, тому можна не побоюватися, що ви симпатизуєте тутешньому політичному устрою. А от тим із нас, що вдають із себе тубільців, доведеться терпляче чекати, поки нас ґрунтовно „промацають“ і переконаються в нашій надійності. — Валько подивився на годинника. — Уже одинадцята двадцять, тобі час повертатися додому, щоб устигнути поговорити з батьком і підготуватися до пікніка. А ще, — тут він, хитро примружившись, глянув на мене, — я б порадив тобі взяти протизаплідні таблетки. Так, про всяк випадок, якщо раптом втратиш над собою контроль.

— Та ну тебе!.. — образилася я.

— І все ж візьми, — наполягав Валько. — Усяке може трапитись.

18

Олег посадовив флаєр на краю широкої галявини біля озера, де вже стояло п’ять інших машин. Оддалік, біля димлячої жаровні клопотало троє хлопців, які нанизували на довгі шампури шматки м’яса. Поруч у шезлонгах напівлежали двоє дівчат у купальниках. На протилежному боці галявини прогулювалася під руку одна парочка. Ще кілька хлопців і дівчат купалися в озері, весело перегукуючись і бризкаючи один на одного водою. Словом, усе було схоже на звичайний пікнік найзвичайнісіньких підлітків.