Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич. Страница 37

— Тут ми просто зібралися відпочити й поспілкуватися, — вже вкотре попередив мене Рахманов. — Це не конспіративне зібрання, май на увазі.

— Маю, маю, — відповіла я. — Скільки можна повторювати! Якщо ти вважаєш мене такою тупою, то нічого було взагалі сюди запрошувати.

— Гаразд, вибач.

Ми вибралися з флаєра і підійшли до хлопців, зайнятих приготуванням шашликів. Олег познайомив мене з ними, а заразом і з дівчатами в шезлонгах. Тим часом до нас приєдналася решта компанії, серед них була й Естер Леві. Між іншим зазначу, що без одягу (цебто в одних лише трусиках і ліфчику) вона справляла просто запаморочливе враження, і всі присутні хлопці, включно з Олегом, знай позирали на неї з ледь прихованим захопленням. А я, зненацька закомплексувавши, вирішила сьогодні не купатися, щоб не давати приводу новим знайомим порівнювати мою фіґуру (загалом теж непогану) з ідеальними формами цієї рудоволосої богині.

На Новоросії Естер, як і я, була леґалізована під своїм справжнім ім’ям, а її прізвище лише трохи було переінакшене на відповідніший для уродженців Землі Вершиніна штиб — Левінсон. За леґендою у себе на батьківщині вона була сиротою і виховувалася громадою у високогірному кібуці, всі мешканці якого встигли поховатися від альвійської облави в лісі, і лише Естер не пощастило — вона якраз вирушила до найближчого міста за покупками й потрапила до лап альвів. Тут її влаштували в школу-інтернат, де у випускному класі навчалася Аня Корейко — один із учасників місцевого молодіжного підпілля. Слід зазначити, вкрай загадкового підпілля. Нас, власне, і відправили сюди, щоб ми з цим розібралися.

Всього на пікніку, якщо не рахувати нас з Олегом та Естер, було одинадцять осіб — шестеро хлопців і п’ятеро дівчат. Найстаршою з них була Аня Корейко — худорлява вісімнадцятирічна дівчина середнього зросту, з коротко стриженим чорним волоссям. Обличчя решти присутніх були знайомі мені за численними знімками з досьє, зібраного нашою розвідкою. Декого я навіть пам’ятала на ім’я — всі вони фіґурували в довгому списку Олегових друзів і знайомих, хоча щодо їхньої участі в підпільній діяльності у нас досі не було цілковитої певності. В усьому Ніколайбурзі нашим аґентам вдалося точно вирахувати лише чотирьох членів цієї орґанізації — Рахманова, Корейко, а також відсутніх на цьому пікніку Сергія Іванова й Олександра Кисельова. Перший з них був кібером, і саме Валькові належало встановити з ним контакт. Вони вже познайомилися в мережі й кілька останніх днів інтенсивно спілкувалися — у них знайшлося багато спільних професійних інтересів. А втім, інакше й бути не могло — всю нашу команду, за винятком мене, добирали дуже ретельно, і одним з критеріїв цього відбору була психолоґічна сумісність з об’єктом майбутнього контакту. До речі, з Олегом Рахмановим мала працювати Божена Малкович, але вона була відрахована з ґрупи (зазначу, за моєї ініціативи), і в результаті мені довелося зайняти її місце. Паралельно зі мною до Рахманова підбирався Вася Миронов — не через школу, а через юнацьку футбольну команду, за яку вони обидва грали, і його шанси вважалися перспективнішими. Але треба ж таке — я виявилася вправнішою. Чи то мені просто поталанило…

Як і попереджав Олег, це зібрання не мало ділового характеру, а було лише дружнім пікніком і нічим більшим. Ми їли шашлики з маринованого у вині м’яса (вони справді виявилися смачнішими за звичайне барбекю), запивали їх усілякими напоями — від томатного соку до пива, кому як хотілося, і розмовляли на найрізноманітніші теми — починаючи зі звичайного базікання про спорт, музику, фільми та нові віртуальні ігри й закінчуючи не дуже лояльними анекдотами про життя та побут царської сім’ї, а також обговоренням свіжих новин із зовнішнього світу, що реґулярно потрапляли у планетарну мережу від людських розвідувальних кораблів — і вже з цим чужинці нічого вдіяти не могли.

Серед останніх новин була також інформація про те, що альви почали виведення своїх військ з локального простору Землі Вершиніна, поступаючись контролем над планетою людям. Однак Олегові друзі намагалися оминати цю тему, щоб зайвий раз не нагадувати Естер, що якби обставини склалися трохи інакше, то зараз вона б була на рідній планеті й разом з рештою мешканців свого кібуцу святкувала звільнення.

Сама ж Естер грала свою роль блискуче. Коли один із хлопців необачно бовкнув про Землю Вершиніна, її вродливе обличчя на коротку мить спотворила гримаса болю, а у великих зелених очах промайнула невимовна туга. Все це виглядало так природно й невимушено, що я подумки зааплодувала їй. Естер була справжньою акторкою, вона мала природжений хист до гри, а не просто професійну виучку, як Анн-Марі. Ну а про мене й говорити не варто — я лише вправна лицемірка…

Загалом день минув чудово. Спочатку хлопці й дівчата з певною насторогою придивлялися до мене (до Естер вони вже встигли придивитися до моєї появи), але зрештою вирішили, що я їх влаштовую, і беззастережно прийняли в своє товариство. Зі свого боку я намагалася справити на них якнайкраще враження — і не лише для успішного виконання мого завдання. Я щиро симпатизувала Олеговим друзям, мені дуже подобалася їхня компанія, дарма що всі вони були молодші від мене. У нашому віці різниця в два-три роки зазвичай відіграє значну роль, проте зараз я її фактично не відчувала — почасти тому, що за півтора тижні ґрунтовно вжилася в образ сімнадцятирічної школярки, але в основному через те, що мої нові знайомі здавалися старшими за свій вік, майже моїми однолітками. Всі вони явно належали до так званої „золотої молоді“ — у тому сенсі, який вкладають у ці слова на Террі-Ґаллії, — тобто не діти відомих і впливових батьків, а обдаровані й непересічні хлопці та дівчата, яким пророкують блискуче майбутнє у котрійсь із царин людської діяльності — від науки й мистецтва до бізнесу, політики або військової кар’єри.

Час для мене промайнув непомітно, і я неабияк здивувалася, коли раптом помітила, що сонце вже сховалося за обрієм і потроху почало сутеніти. Хлопці й дівчата почали збиратися додому, а Олег випустив з баґажника свого флаєра робота-прибиральника, який діловито заходився наводити лад на місці нашого пікніка. Скориставшись моментом, коли поруч нікого не було, він (Олег, певна річ, а не робот) тихо шепнув мені:

— Не поспішай, Рейчел. Ми трохи затримаємося. Відлетимо останніми.

Я зрозуміла, що це недаремно, і кивнула на знак згоди.

Аня Корейко з Естер також не квапились повертатися до свого інтернату. Коли один із хлопців, Шаміль Абдулов, який, мабуть, і привіз дівчат сюди, покликав їх до своєї машини, Аня відповіла, що назад вони поїдуть зі мною й Олегом. У відповідь Шаміль лише знизав плечима й сказав: „Баба з воза, кобилі легше“. Раніше я цю приказку не чула, але її значення було очевидне. Абдулов просто мав на увазі, що йому не доведеться робити по дорозі зайвий гак.

Коли всі флаєри, крім нашого, злетіли й зникли за верхівками дерев, Олег звернувся до мене й Естер:

— З вами хоче зустрітися один наш з Анею добрий знайомий. Незабаром він буде тут.

Я відразу зметикувала, що це за „добрий знайомий“, і відчула, як у мене легенько запаморочилось у голові. Аж надто гладко все йшло. І дуже стрімко розвивалися події, а це насторожувало…

Естер же, наче нічого не сталося, поцікавилася:

— Він ваш лідер?

— Гм, я не впевнений, що його можна так назвати. Він один із нас, із керівництва, але займає… е-е, особливе становище. Через це йому доводиться бути обережним, ми рідко бачимося навіч, зазвичай наші зустрічі відбуваються у кіберпросторі, під надійним прикриттям. Проте з вами він вирішив познайомитися особисто — гадаю, просто з цікавості. Здається, це не дуже вдала ідея. — Олег зам’явся. — Тільки не подумайте, що я вважаю вас негідними довіри. Просто він перебуває під постійним наглядом, і йому не варто зайвий раз ризикувати.

— Тоді, може, не треба? — невпевнено сказала я. — Коли так, то краще вже вдовольнимося віртуальною зустріччю.

— Не переймайтеся, — озвалась Аня. — Вейдер про все подбає. Скрізь буде зареєстровано, що Паша просто літав на флаєрі, без посадок. Він любить такі прогулянки. А Вейдер свою справу знає.