Чарівник Земномор'я - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 37

Почувши це, Гед ґречно вклонився чаклунові, повернувся на пристань і негайно залишив Веміш. Він не хотів лякати острів'ян і наживати собі ворога в особі тутешнього чаклуна. Мудріше було ще раз переночувати у морі, а заодно й обміркувати почуту від чаклуна новину, адже вона наводила на неабиякі роздуми.

День скінчився, а ніч минула під холодним дощем, який шепотів над морськими просторами аж до світанку. Дощ тривав до полудня, а північний вітер продовжував гнати човен уперед. Туман розвіявся, час від часу з-за хмар визирало сонце. Пополудні просто перед собою Гед побачив низькі блакитні пагорби величезного острова, над яким світило бліде зимове сонце. Дим із коминів стелився понад сірими дахами невеличкого міста, що розкинулося між горбами. Після безмежного, одноманітного моря то був доволі приємний краєвид.

Услід за рибальськими човнами Гед зайшов у гавань і пришвартувався до причалу. Піднявшись осяяними вечірнім сонцем вулицями, він навідався до таверни під назвою "Харекі", де добрий ель та смажена на вогнищі баранина зігріли йому тіло і душу. Тут було ще кілька подорожан, купців зі Східних широт. Але здебільшого у таверні розважалися міщани, котрі прийшли сюди посидіти за кухлем елю й обмінятися новинами. На відміну від боязких і неотесаних рибалок із Західного Ручища, тутешні мешканці були веселими і говіркими. Звичайно, вони відразу впізнали у Гедові чаклуна, та не обмовились про це жодним словом, хіба що шинкар, ніби між іншим, сказав (а він таки любив побалакати), що їхньому місту, Ісмаї, дуже поталанило, адже тут мешкає справжній маг, котрий здобув освіту в Роукській школі й отримав чарівну патерицю від самого Архімага. І хоч його наразі немає в місті, однак він живе саме тут, у родинному будинку. Отож, з усього сказаного виходило, що ще один майстер Високої Магії тут нікому не потрібен...

— Як то кажуть: "Дві чарівні патериці в одному місті неодмінно мають зустрітись!" Еге ж, добродію? — люб'язно усміхаючись, закінчив шинкар.

Отаким нехитрим робом він тактовно натякав Гедові на те, що мандрівному чаклунові, котрий живе з власної магії, в Ісмаї робити нічого. "Отакої!" — подумав Гед. Спочатку його ввічливо спровадили з Веміша, а тепер ще делікатніше виганяють з Ісмая! Що сталося зі знаменитою гостинністю, якою так славляться мешканці Східних широт? Адже Гед був на острові Іфіш, тут народився його друг Ветч. Однак, судячи з усього, тутешні мешканці не надто церемоняться з чужинцями...

І все ж Гед зауважив, що обличчя у людей тут справді були добрими. І раптом зрозумів, що від них його відділяє страшна прірва — її уособлювала ота потвора з пітьми, довічне прокляття, що затьмарює його душу. Він відчував себе крижаним вітром, що знадвору ввірвався в зігріту родинним вогнищем кімнату, чи зловісним чорним птахом, якого буря принесла із заморських країв. І що швидше він піде звідси геть разом зі своєю лихою долею, то краще буде для цих людей.

— Я недовго у вас гостюватиму, — сказав він шинкареві. — За день або два я виходжу в море...

Він сказав це байдужим голосом. Хазяїн таверни, поглянувши на тисову патерицю в кутку, вирішив промовчати і так щедро наповнив Гедову чашу бурштиновим елем, що аж піна полилася через вінця.

Гед розумів, що йому слід пробути в Ісмаї лише одну ніч. Ні тут, ні деінде йому не були раді. Він мусив скоритися долі. Але, нестерпно втомившись від холодної порожнечі моря, від безмежної тиші, яку не порушував жоден звук, Гед вирішив заночувати в Ісмаї, а вже вранці покинути місто. Спав він довго і прокинувся доволі пізно. За вікном падав легкий сніжок. Подавшись у місто, Гед безцільно бродив вуличками та провулками, спостерігаючи за людьми, що займалися своїми справами. Він дивився, як діти у хутряних кожушках штурмують снігові фортеці та ліплять снігових баб; дослухався до теревенів, що долинали з відчинених дверей крамниць; милувався роботою коваля, котрий махав важенним молотком, куючи бронзовий щит. Крізь вікна, в яких відбивалося червоно-золоте сонце, він бачив жінок, котрі працювали за ткацьким верстатом, вряди-годи кидаючи усміхнений погляд на дитину або чоловіка, що сиділи поруч. Але все це було таким далеким для нього, немовби з чужого світу, де люди живуть своїми радощами, а він приречений на самотність і печаль. А проте зараз Гед не міг дозволити, щоби смуток і безнадія заволоділи його єством.

Настала ніч, а чаклун продовжував блукати вулицями, не маючи бажання повертатися до таверни. Несподівано він почув жваву розмову чоловіка і дівчини, що пройшли повз нього бруківкою міської площі. Гед озирнувся, бо впізнав цей голос. У сутінках, які де-не-де кидалися врозтіч від тьмяного світла газових ліхтарів, він наздогнав цих людей. Дівчина відсахнулась, а чоловік поглянув на нього і підняв чарівну патерицю, щоби відвернути можливу загрозу. Це було вже занадто! Голос Геда тремтів, коли він ображено промовив:

— Я гадав, що ти впізнаєш мене, Ветче.

Та все ж Ветч якусь мить вагався.

— Так, я впізнав тебе, — сказав він зрештою, опускаючи патерицю, і обійняв його за плечі. — Я справді тебе знаю! Ласкаво прошу, друже мій, ласкаво прошу! Як кепсько я тебе привітав — неначе примару, що виринула з-за рогу. А я ж чекав на тебе, я давно виглядав тебе...

— То це ти той славетний чаклун, яким не нахваляться в Ісмаї? Я думав...

— Звичайно, я тутешній чаклун. Але послухай, я розкажу тобі, чому не впізнав тебе, друже. Можливо, я надто завзято розшукував тебе. Три дні тому... А ти не був три дні тому на Іфіші?

— Я приплив сюди вчора.

— Три дні тому на вулиці сусіднього села Куора я бачив тебе. Тобто я був свідком твоєї появи... Або появи твоєї подоби... А, може, просто бачив чоловіка, схожого на тебе. Він з'явився переді мною, виходячи з міста. Але коли побачив мене, відразу ж зник за рогом. Я покликав його, та не почув відповіді, я пішов за ним, але він кудись зник. Жодного сліду! Тільки земля край дороги вкрилася памороззю. Мене це дуже здивувало... І тепер, коли я знову зустрів тебе, то спершу подумав, що то примара. Вибач, Геде...

Ветч тихо, щоби не почула дівчина, промовив істинне ім'я друга.

Гед і собі тихо назвав істинне ім'я Ветча:

— Пусте, Естаріоле. Я також радий тебе бачити...

Можливо, у його відповіді Ветч відчув щось більше, ніж звичайну радість. Ще тримаючи Геда в обіймах, він заговорив до нього Істинною Мовою:

— Ти вийшов із пітьми, але знову потрапив у біду, Геде. Але так чи інак, — ти для мене завжди радість.

А тоді ґардійською мовою з кумедним акцентом, характерним для жителів Східних широт, додав:

— Ходімо, ходімо з нами додому! Вже пізно і час сховатися під дах! До речі, познайомся: це моя сестра, наймолодша і найгарніша, але ти й сам це бачиш. Щоправда, вона ще не дуже мудра, але менше з тим! Звати її Тростинка. Тростинко, а це Яструб, мій найкращий друг!

— О, Великий Маг, — привітала його дівчина і ввічливо вклонилася на знак поваги, затуливши очі руками, як це зазвичай заведено серед жінок у Східних широтах. Втім, від Геда не сховався її зацікавлений погляд. Дівчині було приблизно років чотирнадцять, вона була смаглявою, як і брат, і тендітною та стрункою. На рукаві її накидки сторожко блимав очима справжній дракон, щоправда, ще дуже маленький, завбільшки з долоню.

Вони пішли разом по темній вулиці. Через деякий час Гед зауважив:

— У нас на Ґонті вважають, що ґонтійки — найхоробріші жінки у світі, але я ще ніколи не бачив дівчини, яка б замість браслета носила дракона.

Тростинку це розсмішило і вона відповіла йому просто:

— Це ж тільки харекі! Невже у вас на Ґонті не водяться харекі?

— Ні, не водяться, та й драконів у нас теж немає. То що, ця істота — не справжній дракон?

— Та ні! Цей малюк живе у дубовому листі і живиться осами, хробаками та яйцями горобців. Брат часто розповідав мені про звірка, з яким ви не розлучалися. Отек, здається? А що, він і досі з вами?