Чарівник Земномор'я - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 41

— Можливо, ти даремно відкрив мені її ім'я...

Проте Ветч, котрий ніколи не робив необдуманих вчинків, відповів:

— У твоїй душі Істинному імені Тростинки нічого не загрожує. Зрештою, ти однаково дізнався його без моєї допомоги...

Невдовзі сонце зайшло за обрій. Навколо залягла в'язка непроникна темрява. Гед лежав на дні човна, загорнувшись у теплий плащ і намагаючись заснути. Ветч, міцно тримаючи стерно, тихо наспівував баладу з "Подвигів Енлада". У ній ішлося про те, як чарівник Моред на великому вітрильнику покинув острів Хавнор, щоби побачити у квітучих садах Солея прекрасну Ельфаран. Гед заснув, не дочекавшись кінця старовинної пісні. А втім, він і без того чудово пам'ятав сумний фінал цієї легендарної історії: могутній Моред загинув, Енлад було зруйновано, а квітучі сади Солея назавжди поглинуло бурхливе море...

Опівночі Гед прокинувся і змінив Ветча біля стерна. У суцільній темряві човен жваво мчав уперед, розтинаючи холодні хвилі. Снасті аж бриніли від дужого попутного вітру. Поступово небо почало прояснюватися. А вже майже перед самим світанком угорі з'явився щербатий місяць, застеливши морську гладінь м'яким срібним сяйвом.

— А місяць таки убуває, — хрипко зауважив Ветч, який у ту мить саме прокинувся.

Гед кинув ще один погляд на примарний серпик убутного місяця над обрієм, але не відповів нічого. Він знав, що після свята зимового Сонцестояння настає безмісячна пора, яку вважають лихою годиною для мандрівників і хворих. У цей час заборонено давати підліткам Істинні імена, також не можна співати героїчні пісні, гострити мечі і складати обітниці. Це лиховісна пора, коли будь-який необережний вчинок може накликати біду...

Минуло три дні відтоді, як за кормою "Світозора" залишилися береги Содерсу. І от нарешті, прямуючи за галасливими чайками, які несподівано з'явилися у небі, човен дістався до берегів невеличкого острівця Пелімер. Тут мандрівники вирішили поновити запаси води та провіанту, а заодно й відпочити від морської хитавиці. Попервах остров'яни зустріли їх доволі гостинно, хоча, може, й занадто галасливо. Розмовляли мешканці Пелімеру ґардійською мовою, проте вирізнялися таким незвичайним акцентом, що навіть Ветч не завжди міг їх зрозуміти. На острові був свій чаклун, котрий, щоправда, давно збожеволів. Він раз у раз заводив мову про велетенського змія, який буцімто живе під водою біля тутешніх берегів і поступово підгризає острів знизу... "Тож незабаром Пелімер зірветься з ретязя і попливе світ за очі, щоби навіки пропасти в океанських просторах", — похмуро пророкував несамовитий чаклун. Утім, спочатку він також зустрів гостей вельми привітно, але щойно згадав про змія, як почав дивитися на них із підозрою. А згодом і взагалі з'їхав з глузду — ходив за хлопцями по вулицях, всіляко шпетячи їх і обзиваючи "підступними пахолками морської потвори". Поступово й інші остров'яни також почали дивитися на чужинців скоса, усім своїм виглядом показуючи: ми, мовляв, хоча й не віримо у маячню божевільного чаклуна, проте... Словом, Гед і Ветч мусили рушати далі. Того ж вечора вони залишили Пелімер, тримаючи курс на південний схід...

Відколи вони подалися у мандри, Гед жодного разу навіть не згадав про Тінь і мету їхньої подорожі. А коли Ветч обережно спробував розпитати друга про те, чи впевнений він, що їм і далі належить пливти на південь, залишаючи позаду острови Земномор'я, Гед відповів запитанням:

— Чи відчуває залізо, де схований магніт?

Ветч зрозумів його натяк і більше не починав розмов на цю тему. Іноді вони бесідували про магічну майстерність і чари, до яких удавалися стародавні чаклуни, щоби дізнатись Істинні імена живих істот та речей. Принагідно хлопці згадали про те, як Нереґер Пальнський дізнався ім'я Чорного Мага, підслухавши розмову драконів, і про те, як Моред прочитав ім'я свого ворога, написане дощем на полі битви в Енладі... Вони говорили про чари, які застосовують для того, щоби знайти якийсь предмет; про запитання, відповідь на які може отримати лише Майстер-Формотворець з острова Роук. Одначе Гед майже завжди закінчував розмову, пригадуючи Оґіонові слова, сказані колись біля підніжжя гори Ґонт: "Щоби чути, потрібно мовчати". Тоді юнак затихав і поринав у роздуми, годинами вдивляючись у морську далечінь...

Крім того, у неквапливі розмови чаклунів нерідко втручалася негода — якогось дня їхній човен пройшов між островами Корнай і Госк, але хлопці за густим туманом і докучливим дощем навіть не зауважили цього. Подорожани зрозуміли, де вони опинилися, лише тоді, коли побачили перед собою скелястий острів, над яким кружляли зграї незліченного морського птаства. Намагаючись не зважати на жалібні чаїні зойки, Ветч сказав:

— Схоже, що це Аставель. Край землі. Принаймні, якщо вірити нашій карті, то поряд нема жодного іншого острова...

— І все ж, тутешні мешканці можуть щось знати про те, що ховається за обрієм... — відповів Гед.

— Що ти маєш на увазі? — здивувався Ветч, трохи збентежений тим, що в голосі його друга відчувалися глибоко затамована тривога і дивне нетерпіння.

Але Гед продовжував говорити загадками:

— Не тут, — сказав він, пильно стежачи за узбережжям Аставелю (принаймні так здавалося Ветчеві, хоч він і не мав певності щодо цього). — Все-таки не тут. Але й не на морі! Авжеж, не на морі, а на твердій землі! Десь там, за брамою дня, за межею, де губляться витоки рік і зупиняються зорі...

Гед замовк. А коли через деякий час заговорив знову, то в його голосі вже не було нічого незвичайного — так, ніби юнак звільнився від влади чарів або несподіваної мани, що затуманила розум.

Аставельський порт розташувався у гирлі ріки, оточеної високими скелями. Будинки тут виходили вікнами на північ і захід, так би мовити, "повернувшись обличчям" до далеких островів Земномор'я. Місцеві жителі зустріли чужинців із тривогою та занепокоєнням, адже досі ще жоден корабель не наважувався дістатися берегів Аставелю такої пізньої пори, яку тут називали "сутінками року". Отож, тутешнє жіноцтво поховалося від прибульців у сплетених із верболозу хатинах. Утім, деякі молодиці, знемагаючи від цікавості, нишком визирали з-за одвірків, затуляючи полотняними подолами широких спідниць обличчя дітлахів, що горнулися до них. Проте, коли Гед і Ветч проходили повз їхні обійстя, навіть ці "одчайдухи", побоюючись пристріту, сахалися назад, у непроглядну темряву сіней...

Натомість аставельські чоловіки — струджені, худі та доволі благенько, не по-зимовому зодягнені — мовчки обступили молодих чаклунів тісним колом, міцно тримаючи в руках кам'яні сокири, ножі та гострі мушлі...

Однак незабаром, коли з'ясувалося, що чужинці не мають наміру заподіяти комусь шкоду, остров'яни зітхнули з полегшенням і почали засипати хлопців запитаннями про те, що діється у світі.

Люди на Аставелі вже давно не мали жодних новин з Архіпелагу — адже навіть кораблі з ближніх островів Содерс та Роламені нечасто навідувалися сюди. Тутешні мешканці жили дуже бідно. Вони не мали нічого такого, що можна було б обміняти на прикраси чи бронзове начиння. Ліси на скелястих урвищах Аставелю не росли, саме тому деревину остров'яни цінували, либонь, навіть вище, ніж золото. Човни тут плели з верболозу, а тоді щільно обтягували тюленячою шкірою — треба бути неабияким сміливцем, щоби наважитися вийти у відкрите море на такому суденці! На Аставелі не було ні ворожбитів, ні магів, тож чарівні патериці чужинців привертали увагу остров'ян лише тому, що були зроблені з коштовної деревини. Очолював місцеву громаду старезний дідуган, котрий пишався тим, що колись, іще підлітком, бачив людину, народжену на островах Архіпелагу. Відтак білошкірий Гед був для тутешніх мешканців справжнім дивом — подивитися на нього прийшли і старі, й молоді. А матері навіть приносили на руках немовлят, щоби малюки теж могли подивитися на чоловіка з Великих островів і запам'ятати це на все життя. Ніхто з аставельців ніколи не чув про Ґонт, натомість вони жваво цікавилися новинами з уславлених у старовинних піснях Еї та Хавнору. Між іншим, Геда остров'яни чомусь взагалі прийняли за володаря Хавнору. Тож хлопцеві хоч-не-хоч довелося відповідати на численні запитання про величне біле місто, якого він і сам ще ніколи не бачив...