Чарівник Земномор'я - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 43

Повірити у реальність того, що відкрилося їхнім очам, було нелегко. Проте й з оманою цей потойбічний краєвид не мав нічого спільного — ніхто не зміг би зробити так, щоби посеред Відкритого моря раптом постала земна твердь. Намагаючись дати лад своїм тривожним думкам, приголомшений Ветч пошепки повторював слова Одкровення — молодий чаклун сподівався, що завдяки древній магії полуда спаде з його очей. Та ілюзія не зникала — він таки й справді бачив перед собою невідомий острів! А втім, хтозна... Можливо, його чари у цій частині світу просто не мали жодної сили...

Гед веслував дедалі повільніше. Роззираючись навсібіч, юнак обережно знаходив шлях між протоками, заплавами й обмілинами, які бачив лише він один. Вряди-годи човен здригався, зачепивши піщане дно вузького звивистого каналу — всупереч здоровому глузду океанські глибини раптом опинилися далеко позаду! Невдовзі Гед підняв весла, тугі кочети пронизливо заскрипіли, і цей неприємний звук моторошним відлунням озвався у мертвотній тиші, яка залягла навколо. Човен зупинився. Море за бортом перетворилося на м'яку сіру персть, схожу радше на попіл, аніж на пісок. Здавалося, ніби Всесвіт затамував подих: низьке темне небо завмерло над непорушною землею, яка далеко за обрієм розчинялася у густій пітьмі.

Гед підвівся з лави, підхопив чарівну патерицю і, не вагаючись, легко переступив через борт. Ветч, котрий зовсім не сподівався від друга такої нерозважної витівки, спершу навіть подумав, що Гед кинувся у море, якого просто не могло не бути за стіною темряви. Однак Ветчеві побоювання виявилися марними: за якусь мить Гед упевнено рушив у пітьму, залишаючи виразні сліди на пустельному березі. Чорний пісок тихо рипів під його ногами.

Небавом чарівна патериця у Гедовій руці засяяла яскравим білим світлом. Хлопець продовжував іти вперед, назустріч темряві, проте визначити напрямок його руху було неможливо, адже тут не існувало ні півночі, ні півдня, ні сходу, ні заходу.

Ветч залишався у човні, і світло на вершечку Гедової патериці здавалося йому яскравою зіркою, яка повільно рухалася крізь пітьму. А тимчасом темрява навколо Геда дедалі густішала. Однак, обережно просуваючись вглиб таємничого острова, хлопець, здавалося, був готовим до всього. І, зрештою, Гед побачив те, що й сподівався побачити: піщаним узбережжям назустріч йому рухалася Тінь...

Спочатку вона не мала певної форми. Але незабаром, наблизившись до межі, за якою починалася темрява, Тінь набула людських обрисів. Напруживши зір, Гед із подивом зауважив, що потвора якось незбагненно схожа на його батька, суворого та неговіркого коваля з острова Ґонт. Утім, ця ілюзія тривала недовго — за мить бестія неймовірним чином перетворилася на іншу примару: тепер перед очима хлопця з'явився Бурштин... Неможливо було не впізнати його сірий плащ зі срібною застібкою, статечну ходу і зверхній вираз пещеного обличчя — крізь темну імлу, яка їх розділяла, за Гедом злостиво стежив саме Бурштин. Але молодий чаклун не зупинявся, а тільки трохи сповільнив крок, піднявши вгору чарівну патерицю, яка раптом засяяла ще яскравіше... Примара судомно сіпнулася, затяглася поволокою, а відтак замість бундючної подоби Бурштина у темряві з'явилася довготелеса постать човняра Печварі. Обличчя майстра було блідим і набряклим, неначе в утопленика. Крім того, примара човняра якось дивно змахувала руками, ніби підкликаючи Геда до себе. Але це не збентежило юнака — він продовжував іти далі, незважаючи на те, що тепер Тінь зупинилася за кільканадцять кроків від нього. Нараз потвора знову перемінилася: її почало шарпати в різні боки, потім, звиваючись змією, вона розпростерлася вшир, немовби розгортаючи величезні крила, а тоді з сичанням згорнулася в тісний клубок. Щоправда, перед цим із темряви на одну-єдину мить виринула сполотніла фізіономія Скіорха, потім — його затуманені вирячені очі, а насамкінець — перекошене жахом незнайоме обличчя з чорними вирвами зіниць, задивлених у порожнечу.

Гед високо підняв чарівну патерицю, і її сліпучо-біле сяйво стало просто нестерпним, легко розпоровши одвічну пітьму. У цьому сяйві тінь втратила будь-яку людську подобу. Спершу вона впала навколішки, а тоді, зібгавшись у драглистий чорний клубок, поповзла назустріч юнакові, хижо порпаючи пісок жахливими пазурами, якими були озброєні її чотири лапи. Навпомацки плазуючи вперед, бестія задирала вгору сліпу морду — тепер у неї не було ні губ, ні вух, ні очей. Зрештою, зупинившись навпроти Геда, якого оточувало коло яскравого чарівного світла, потвора підвелася на повний зріст, судомно випроставши своє чорне, як сажа, тіло. Людина і Тінь зійшлися віч-на-віч і завмерли...

А тоді Гед, порушуючи споконвічну тишу, голосно й чітко промовив істинне ім'я Тіні. І тієї ж миті примара, що не мала ні язика, ні губ, луною повторила за ним те саме слово: "Гед". Два голоси пролунали одночасно, злившись в єдиний звук. Відкинувши чарівну патерицю, Гед простяг руки вперед і обійняв свою Тінь, темну частину власного "я", що поривалася йому назустріч. Світло і пітьма нарешті стали єдиним цілим...

Однак Ветчеві, котрий спостерігав за двобоєм, сидячи у човні, попервах здалося, що Гед зазнав поразки. Коли яскраве світло чарівної патериці раптом почало тьмяніти, він у несамовитому відчаї кинувся за борт "Світозора" з твердим наміром допомогти другові або ж загинути разом із ним. Грузнучи у м'якому чорному піску, Ветч намагався дістатися до світлого вогника, що згасав у похмурих сутінках. Та щойно він рушив уперед, як сипучий пісок почав осідати під ногами — Ветч мало не зомлів, силкуючись вибратися з піщаного виру на потойбічний берег... Але то була марна праця: коли юнак уже майже зневірився у своїх силах, до нього повернулося відчуття реальності, обпікаючи крижаними океанськими хвилями і засліплюючи холодним промінням зимового сонця. Щоправда, перш ніж Ветч зрозумів, що його знову оточує звичний світ, йому довелося добряче наковтатися гіркої морської води...

Неподалік на хвилях погойдувався порожній човен. Ветч плавав доволі кепсько, а тому насилу добрався до "Світозора" і з неабиякими труднощами видерся на борт. Перевівши подих і нашвидкуруч втерши мокре від води обличчя, молодий чаклун безпорадно вгледівся навколо, навіть не уявляючи, де тепер шукати друга. І раптом серед хвиль, там, де ще годину тому стелився берег потойбічного світу, Ветч побачив темну пляму. Щосили налягаючи на весла, він поплив туди і нагодився саме вчасно: ще трохи — і непритомний Гед пішов би на дно...

Либонь, зустріч із Тінню стала занадто сильним потрясінням для юного чаклуна. Широко розплющивши очі, Гед із безтямною відчуженістю дивився на світ. Ні ран, ні інших слідів боротьби на його тілі не було. Хлопець міцно стискав у руці тисову патерицю, яка тепер уже не світилася. Він так нічого й не сказав другові. Просто лежав на дні човна, обхопивши щоглу і не звертаючи уваги на Ветча, котрий підняв вітрило, намагаючись упіймати північно-східний вітер.

Невдовзі стемніло, а відтак небо осяяла місячна повня. Гед підвів очі, втупивши погляд у світило, і знову завмер. Він довго дивився на небо, а тоді звівся на ноги, тримаючи свою чарівну патерицю так, як воїн тримає бойового меча. Дивлячись другові прямо у вічі, Гед широко посміхнувся і сказав:

— Естаріоле, нарешті з Тінню покінчено! Тепер я зцілився й отримав свободу!

До цієї миті Ветч стежив за другом із тривогою та жахом, не знаючи до пуття, як завершилася сутичка на потойбічному острові. Він не мав певності у тому, що Гед залишився людиною, а тому тримав напоготові якір, налаштувавшись пробити дно і потопити човен, щоби не привезти у земноморські гавані зло, котре, як він побоювався, заволоділо тілом друга. Але тепер, коли Ветч почув голос Геда, його сумніви розвіялися — він зрозумів, що йдеться не про поразку і не про перемогу. Гед назвав Тінь своїм Істинним ім'ям, пізнавши таким чином своє неподільне і єдине "я". Він повернув собі цілісність, став повноцінною людиною. Тепер Гед був самим собою і міг жити власним життям, не наражаючись на небезпеку стати рабом чужої волі. Відтак він уже ніколи не буде знаряддям руйнування, болю, ненависті та пітьми...