Острів КРК та інші історії - Іздрик Юрій Романович. Страница 5

Кохалися ми невміло і через те, мабуть, дуже багато. Одне коло одного ми були майже невичерпні, нам не бракувало жаги. Мені достатньо було чути твій голос, як з мене вже виростала, згідно із Патріаршими метафорами [24], хрипуча і грішна сурма, і вологе бажання розтікалось…

Ти зачиняла мене в тій хаті і надовго залишала самого. Це могло тривати днями, тижнями, місяцями. Я вештався з кімнати в кімнату, порпався в шафах, креденсах — ти любила залишати там якусь поживу для мене. Зголоднілий, я клював на будь-яку річ — мисочку фасолі, мішечок домашньої, дрібно посіченої вермішелі, напіввиїджену банку старого зацукреного варення, коробочку з дрібкою пахучого зеленого чаю на дні. Одного разу я знайшов майже зовсім порожню пляшку старого гаванського рому і впився тим ромом вщент і вщерть, іншого разу наткнувся на слоїки з пахучою олією. То були старовинні, ще довоєнні прянощі, ґумові корки геть розклалися від їдких випарів, а на пожовклих етикетках ледве можна було відчитати SCHERING KAHLBAUM A.G.BERLIN. В одній пляшечці знаходилась Оіі anise (Acetite esencial de anis, Essence d'Anis, Olio essenzia'e di anise, Essencia de anis), а в іншій — Oil cinnamon (Aceite essencial de canela, Essence de Cassia, Olio essenziale di cannella, Essencia de canella). Я читав ті слова, як вірші, і, голодний, не знав, як маю спожити подібні смаколики, адже то були самі приправи, до них бракувало їжі. Дні мого ув'язнення ставали нестерпними, перетворювались на манію, — то я годинами стояв, припадаючи до дверного вічка, то перевертав усе в кімнатах, шукаючи хоч якоїсь поживи. Ти трактувала мене як щура, бо я таки натикався час від часу на тарелі з засушеними фруктами, чи шкоринками хліба, і те й інше вже було поїджене справжніми щурами і мишами, та я, зголоднілий, не перебирав їжею і накидався на те, ковтаючи майже незжованим. Ти залишала мене так надовго, люба, що годі було вціліти хоч якомусь неотруйному вазонку, чи в'язці висушеного кропу. Щоправда, багатства твої були невичерпні.

Дехто напевно вже відчув, що я забрехався. Забрехався — так. В пошуках синонімів я вічно збиваюся на манівці. Не було ніяких об'їджених вазонків. Твій будинок був повен дивовижних речей, але, безперечно, не було в ньому взагалі вазонків. І щурам нічого було там робити. Більше того, часами мені видається, що ти утримувала цілу зграю котів. Вони виникали і зникали, невідомо звідки, невідомо як і куди. Твоє котяче царство брало мене в облогу, це для нього ти залишала поживу в мисочках, і я мусив боротися з котами за право жити. Вони викрадали мої припаси. Вони були підступнішими за уявних щурів, і я воював з ними, ганяв їх кімнатами, вбивав, здирав шкури і, можливо, — поїдав. Тут питання стояло так: хто кого. Хоча не виключено, що вимучений твоєю тривалою відсутністю, я любив їх. Я знав, як зробити добре цим облудним тваринам — самиці лягали на спини і розкидали лапи мов найпослідущі шльондри, і я гладив їм животи і їхні немічні котячі груди — скільки там пипок у кішок — шість? шістнадцять? Вони мружили свої невірні очі і хоч ніколи не віддавалися до кінця, меркантильно брали від мене все, що я не міг не дати. Як старий змаразмілий Хем я любив і котів. Чи то радше вони любили мене. Вони хрестоматійно місили лапами мої знавіснілі геніталії, і ті безсоромно бубнявіли, наливалися кров'ю від котячих пестощів, коти кидали здивовані погляди і випускали кігті. Ймовірно, в мене був і свій Бойз [25], такий білий, пухнастий сучасний незакомплексований друг, котрий любив мене, як ніхто, або, як ти, або він так само, як ти, іґнорував мене, і це найбільше бісило і це, врешті, приносило найбільшу насолоду.

Або ні. Може, там був один-єдиний котяра, справді білий і колись пухнастий, а сьогодні збожеволілий від самотності та автоспермотоксикозу. Облізлий і нещасний, він то пропадав надовго, а то весь час потрапляв на очі, плутаючись під ногами і гублячи шерсть та сперму.

Так от, про сурму: мені вистачало твого голосу. Ти з'являлась несподівано за день чи за два, так само несподівано, як і зникала, і за ті день-два твоєї відсутності в моєму літочисленні спливали місяці і роки. Мені здавалось, що я вже зовсім не той, що я висох, зістарівся, здох, змуміфікувався, потім знову воскрес, виродився в якого-небудь зомбі, вампіра чи зварйованого самітника, я скидався на одного з персонажів твого вічного музею, я вже умів майстерно зливатись із стінами і відділятися від тіней у темних кутах, здається, я навіть виникав з повітря і розчинявся в ньому, — але з'являлася ти (о, як я ненавидів тебе, веселу, розпашілу від подорожі, збуджену розмовами і зустрічами, — ти зустрічалась і розмовляла з іншими, хвойдо! про що можна було говорити з іншими, чим вони могли заманити тебе? чим тебе зваблював світ поза будинком? чого тобі ще бракувало, адже я давав тобі все, все, чуєш, дівко?), і моя виплекана роками самотності гідність раптом щезала, і я мов вуж виповзав з покоїв, схованок і нір на звук твого голосу, я зневажав себе за подібне приниження, однак годі було щось вдіяти, бо ти говорила без угаву, скидаючи сумки, клуночки, пакети, обдаровуючи мене якимись непотрібними речами, відкуповуючись від чергової зради, ти говорила, сміялася, розповідала несуттєві історії; ти вдавала, що не помічаєш мене, розпластаного, хворого, звироднілого, пашталякала, патякала, тринділа так, ніби нічого не сталося, ніби ти й не покидала мене, ніби не виходила в трикляте місто за триклятими продуктами на ті трикляті півгодини, а я, я і не слухав твоїх балачок, я чув лише хрипку сурму майлза девіса, сурму, повну струму, грішну чи горішню, бо він видував все вищі і вищі і все так само надтріснуті звуки, аж збиралася всередині мідних труб волога, аж вона текла йому пальцями, аж сповнювався нею я і, сповнений, спливав, плазував, звиваючись внизу на горішаних сходах коло дверей.

Хоча це, звичайно, бздури, дурниці, так звана поезія. До чого тут Девіс, просто від твоїх слів, від самого твого голосу мені зволожувався епітелій, судомило горішки, і я готовий був тут же на місці завалити тебе і без кінця брати [26], трахати,

…

Тупо так.

8(репліка). Ти спиш, люба моя, ти втомилася від слів. Спи, нам вже недовго залишилось бути разом.

9(ідентифікація жінки).

— Малим я любив лежати, розтягнувшись у повен зріс на підлозі, — (підлоги в нас були застелені дешевим строкатими хідниками, і мама, миючи пофарбовані дошки, завжди залишала їх трохи вологими, щоб хідники не зсувалися, все дитинство моє пройшло під знаком позсуваних хідників), — і переглядати батькові енциклопедії. Заради красного слівця і ритму можна вважати, що я вже тоді шукав її, хоча нікого я, звісно, не шукав, мене просто цікавили жінки. Якось так сталося, що я проґавив усілякі такі дитячі еротичні ігри і тому змушений був шукати правди в книжках. Правди було мало, зате мене оточували розмаїті венери, єви, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої [27], я класифікував їх, бавився з ними (думаю, я володів одним найвишуканіших борделів), я брав збільшувальні шкла, потужні лінзи, окуляри, конструював з них химерні мікроскопи і наводив на цнотливі енциклопедичні лона. Наївний, я думав, що збільшення — це аналог занурення і тому очікував знайти рожеву піну і оксамитову вологу в цих сухих і тінистих хащах. Я моделював неіснуючий ще тоді блоу-ап [28], але перфектні репродукції розпадалися під лінзами на пуантилістичні абстракції, лона щезали, перетворюючись в кольорові мозаїки.