Острів КРК та інші історії - Іздрик Юрій Романович. Страница 6

— Спека тоді стояла неможлива. Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе [29]. Під сукенкою в неї не було більш нічого — мокре бікіні вона несла в кошику, а в жодній білизні цілком безтурботно не бачила потреби. Це зводило мене з розуму. Я просто шалів, я так хотів її, що боляче було йти, і знаєш що? — я думаю, вона любила мене теж.

— Це, напевно, весело звучить, га? Він зустрів жінку, з котрою хотів би бути все життя, котру, властиво, все життя шукав, і к бісу патетику. Ти думаєш, я просив у Бога такої радості? Цього вашого вошивого кохання? Спокою я просив, якнайчистішого спокою, ну, і хліб насущний даждь нам днесь, традиційно. А тут Він раптом ні з того ні з сього, коли вже все давно позакривано, відчиняє нам це віконце на один сезон. Такі, знаєш, невинні забави. Ну, і все. Все полетіло к бісовій матері. І живи тепер як хочеш.

А, втім, це пусте. Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається [30]. Елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її записати. Спокус у мене ніяких не виникає, але в зв'язку з цим знаєш, чого я найбільше боюся? Ну, правдоподібно, мене повинна б збити машина, якщо ти добре знайомий з моєю творчістю. Так от, я боюся зранку виходити на вулицю, не відвідавши ґрунтовно кльозету — кось не хочеться врізати дуба з повними кишками гівна.

— Найбільше йому не давали спокою її руки. Вони снилися йому надто часто. Хоча, по ідеї, з таким же успіхом він міг згадувати її шию, груди або живіт — (її живіт він любив найбільше, йому подобалося дотикати чутливої шкіри, проводити легко пальцями або язиком або — схиливши голову — волоссям, або припасти вухом і лежати так, намагаючись уявити, що там всередині могла б ворушитись і копатись ніжками його дитина) — він міг би думати про її шию або про ще одне улюблене місце, позаду передпліччя, він, зрештою, міг би згадувати її лоно, котре йому так подобалося цілувати, але найчастіше йому ввижалися все-таки її руки — тонкі подовжені пальці, перламутрова шкіра на зап'ястях, довершена кисть, сухі, порізані зморшками долоні і прегарні нігті, округлі, мов срібний мигдаль. Вона не любила своїх рук, казала, ніби в жінки повинні бути інакші, але він добре розумівся на руках і знав, що такі трапляються тільки раз. Зрештою, все трапляється тільки раз, лише сни повторюються раз за разом щоночі.

— Там росла фасоля. Це в самому центрі — завжди посеред міста можна знайти подібні оази. Висока металева сітка, вся обвита фасолею, і зелена галявина, не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді [31]. Ми цілувалися там, і там я вперше торкнувся її по-справжньому.

Тоді я був певен, що про те місце ніхто не здогадується, що ми перші ступили на цю землю просто з людної вулиці.

Наступного літа я був там знову. Ми пили пиво з її новим друзями. Виявилося, що в тій траві повно риб'ячих кісток. Друзі розповідали анекдоти. Я сміявся.

— Ми бували на горищах, в пивницях і поїздах. Ми бували в музеях. Все виглядало дуже дивним. Місто то зникало, то з'являлося знову. Одного разу вона поклала голову мені на плече і сказала напівздивовано-напівзаспокоєно: «Як зручно ти влаштований». Цього було достатньо. Перед нами відкривалися едемські сади. З'являлися невідомі раніше ріки і ліси, ми купалися в тих ріках і кохалися в тих лісах. Напевно все воно було несправжнім, бо потім нам ні разу не вдалося знайти подібних місць. Трапилася, щоправда, одного раз копиця сіна, та й то в тому сіні було повно павуків.

— Я почав помічати це давно. Вона сама не знала, що з нею коїться. Я бачив, як вона намагається зрозуміти і не може. Ці раптові приступи огиди, розумієш, це було так, ніби вона опам'яталася і побачила, що поруч не чоловік, котрого вона любить (любила), а обридливий слизняк, черв абощо. То були секундні спалахи, якісь чисто підсвідомі, вони дратували її, бо вона не могла ані пояснити, ані пробачити їх собі, вона ж не хотіла бути злою, однак годі щось було з тим вдіяти. Пізніше, річ ясна, це роздратування перекинулося на мене. Щоразу робилося все гірше і гірше, чим більше вона намагалася бути доброю, тим більше я сповзав у свою хворобу. То був кінець.

— Щастя вдавалося нам ще восени. То була, правда, рання осінь. Дуже рання осінь в Кіото [32]. Довжелезні тіні на пагорбі від низького сонця, вівці, пастух, великий чорний пес. Ми стояли на фортечному мурі і дивилися на місто крізь бійниці. Міста не було.

Камінь зберіг на собі сліди поколінь. Мотлікрю, моторхед [33], ейсідісі, сімплред, аеросміт, металіка, акцепт, бонджові, токінґгедз, блексаббат, озіозборн, скідроу, діпперпл, ґансендрузез, нірвана, кюрі, крім, айронмейдн, клеш, дедкенденз, тірекс, сімплмайндз, ґіллан, рейнбоу, мерільйон, дефлепард, джаґер, вангален, блур, ґардіанз, кісс, інексес, іґґіпоп, джудазпріст, юту, юрайгіп, ейша, гендрікс-моррісон, елicкynep, заппа, секспістолз, леддзепелін, джойдівіжн, феізноумо, тратата.

Вона була в білому светрі, моєму улюбленому. Тіні ставали все довшими, але було ще тепло і вона скинула светр. Внизу сонно паслася слухняна отара і пес, властиво, не мав роботи. Старий спав.

— Мені завжди здавалося, що непристойно дивитися на ступні. Не знаю чому, підошви ніг видаються мені єдиним місцем на тілі, — не сороміцьким, ні, — а саме непристойним. Мене завжди вражає, коли люди безтурботно демонструють свої п'яти. Просто з душі верне. Коли і дивитися гидко, і не можеш відвести погляд. І завше відчуваєш себе останнім лайном.

— Це відбувалося в тому барі на розі, там, де дубові столи. Мені тоді вже нічого не хотілося, нерви зробилися ні к бісу, я легко починав плакати, легко сміявся і пив, як навіжений. Я сказав їй, що все нормально, я все розумію, і буду думати про неї якнайкраще і буду продовжувати молитися за неї — це було святою правдою, але вона раптом розплакалась і почала кричати, щоб я забирався геть, раз я такий розумний, що всі її врешті кидають, і що я нічим не кращий за тих інших, а то ще, може, й гірший, і знаєш, я й справді повірив (чомусь), що це саме я кидаю її, а не навпаки, і тоді я, здається, сказав, що вона і далі може розраховувати на мене коли потрібно, але вона повинна розуміти, що ми не можемо бути разом так само, як раніше, ну, і ще щось в подібному дусі, це, зрештою, не має жодного значення, найголовніше, що в тому барі завжди було повно тарганів, і поки ми таким чином мило собі гомоніли, ковтаючи сльози і хлюпаючи носами, ці таргани з усіх можливих щілин показувалися. То один вусами поворушить, то інший, ще якийсь перейдеться неквапно спинкою крісла, а інший завмре на стіні посеред орнаменту, і тут, віриш, я, вправно продовжуючи вдавати доброго самарянина, ловлю себе на такій думці: «Тарганята, любі мої друзі! Та ви ж, самі того не відаючи, життя мені врятували!» І таке інше. Точнісінько так воно й було, не брешу, якби не таргани, приснився б мені повний пінцет.

— Чорт його знає, може, воно й не так, але мені здавалось, що чим довше ми спілкуємося, тим більше вона повторює якісь словесні конструкції, притаманні мені, і вживані раніше мною. Розумієш, це важко пояснити, але слова не мали для неї жодного значення. Ні, вона, звичайно, не могла без слів, більше того — вона вірила тому, що говорила, але це була тільки гра, гра, котра приховувала суть і гра, котра тільки для того й існувала, щоб суть приховувати. Потім, коли ми розійшлися, вона з такою ж легкістю почала вживати інші слова, у неї повністю змінився лексикон, і це була така ніби втеча, чи що… Я не знаю, що це може означати. Швидше за все — нічого.

вернуться

29

«Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе» — мені завжди цікаво досліджувати сомнамбулічну топографію власних творів: майже ніколи не вдається вловити відповідність між реальним світом і світом, по якому доводиться блукати героям — міста зливаються, обмінюються вулицями, окремими будинками, фраґментами фактур. Однак у цьому епізоді, безперечно, йдеться про Івано-Франківськ, місто, з якого, фактично, почався «весь цей джаз», і яке згодом я зненавидів настільки, що присвятив йому цикл віршів «Станіслав і 11 його визволителів». Оскільки до цього часу в мене ще не було жодної поетичної публікації, то ліпшої нагоди виправити ситуацію годі й шукати. Цикл цей написано до 333-річчя міста (з цього приводу в день ювілею вдало пожартуй Матіяш Кудусай: «Половину свого терміну місто вже відбуло»), і він є своєрідною помстою, або ж навпаки — виявом невблаганної любові:

СТАНІСЛАВ І 11 ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛІВ

Присвячується Квентінові Тарантіно

ОСВАЛЬД
Це місто найперше з'являється в снах —
жерці, деміурги, монахи, —
ти без охорони. Ти в їхніх руках,
нездара, незграба, невдаха.
Тут злочин — зітхання, а дихання — гріх,
а, отже, ти втрапив в тенета.
Як регіт пекельний, приятельський сміх
лунає із уст екзегета.
Останні закляття згадаєш, немов
недовчені в школі завдання,
і вибавить миттю тебе невгамов-
-ний Освальд від злого заклання.
БРУНО
Це місто — музей афектованих дів
і див полювання за нами.
Тут марева мають подобу мостів,
що тануть у вас під ногами.
Тут кожна дрібниця — ознака загроз,
погроз, потойбічних оскаржень.
Туг гра у «завмри» — назавжди і всерйоз,
і я вже не рухаюсь майже,
і я вже здаюся, й потвори несуть
отруєний травами трунок…
Й ніхто з нас не певен, чи визволить з пут
мене пророкований Бруно.
ДАВИД
Це місто просякнуте димом пожеж,
в котрих догорають невірні,
і в кожній з його незбудованих веж
і тиша, і спокій — позірні.
Тут море сягає найнижчих вікон,
а дно обіймає пивниці.
Хоч риби й немає, та кожний балкон
вгинається з надміру птиці.
Це птаство, як панство — не слухає сліз.
Воно вимагає, щоб вмер ти.
І хто його зна, чи Давид-птахоріз
тебе порятує від смерти.
РІКАРДО
Це місто — спіраль зачарованих кіл,
де тіло сплітається з тілом,
і темрява тчеться від духу цих тіл.
І ти відступаєш несміло.
Імла насувається млосна, мов сік
плодів екзотичних, незвиклих,
і бачиш вже вістря осикових пік,
і чуєш осиплий чийсь виклик.
І кличеш вже сам, і кричиш від жахіть,
і молиш, і квилиш, як жертва,
щоб, може, хоча б в найостаннішу мить
Рікардо не дав тебе зжерти.
НИКОЛА
Це місто для друзів, що прагнуть нірван,
в повіках ховаючи рани.
І от, наче смертники, пруть на таран
сполохані їхні нірвани,
і гусне повітря, бо це — сарана,
що ґзиться і кпиться і харка…
І ось цілий світ вже — суцільна стіна,
велика, як справжня сідхартха.
І ти замурований в сто насолод,
і звідси не вийдеш ніколи…
якщо не врятує проклятий народ
непроклятий вершник Никола.
АВЕСАЛОМ
Це місто трьохсот тридцяти трьох утеч
й трьохсот тридцяти трьох повернень,
бо календарям геть усім всупереч
триває постійно тут червень:
черлені вітри і червінні дощі
і спека, багряна до крові,
у тріщинах мурів — пурпурні плющі
і мох. Оксамитова повінь
уже заливає гарячим вином
твою розпашілу горлянку…
Хіба допоможе нам Авесалом
дожити до світлого ранку?
БЕРНАРДО
Це місце містичне: виходячи з ньо-
-го, знов повертаєш до нього.
Це місто цинічне: тут кожне число
на стінах зневажує Бога.
Тікати звідсіль — наймарніша зі справ,
бо кроки тамуючи тихі,
ти знову вступаєш у клятий анклав
крізь браму із надписом «вихід».
Коли вже рятунку не видно ніде,
то, може, єдиний на світі,
блажений Бернардо тебе проведе
крізь мури з сумнівним ґрафіті.
ВІНСЕНТ
Цим істинно райським куточком землі
я можу втішатись без краю.
Це місто безглуздими робить наї-
-вні пошуки іншого раю.
Усе і для тіла є і для душі —
тут мавки, як мавпи хвостаті,
а в пошуках морісона й анаші
шаркані блукають і таті.
Любов нелюдська обіймає усіх:
любися із різними різно!
Хіба б тебе вихопив з моря утіх
Вінсент, справедливий і грізний.
АРЕОПАГІТ
Це місто — макдональд. В його берегах
зливаються кетчупу ріки,
що їх найзухваліший, рідкісний птах
не зможе здолати довіку.
Тут в храмах пельменних й мечетях пивних
жирують жерці обжирання
і моляться череву. Але для них
це, мабуть, молитва остання.
Бо з ложкою в піхвах, з видельцем в руках,
не битий ні в тім'я, ні в сім'я,
іде рятівник мій сильніший, ніж Вакх.
Ареопагіт йому ім'я.
ТАРАС
Це місто, як тісто — липке і глевке,
ні смаку, ні жесту, ні слова.
Буття тут для тебе настільки легке,
що ти ігноруєш основи
і замки будуєш свої на піску,
повітрі, воді, порожнечі,
аж поки тягар хтось не скине на ску…
на скурвлені легкістю плечі.
І ось вже атлантом ростеш із стіни,
тримаючи ветху терасу…
Врятуй мене, хлопче, владарю війни,
мій велетню, добрий Тарасе.
ЮРІЙ
Це місто в тобі. Територія зла
щоразу зростає. Покута
уже не рятує. Порядок розла-
-мано. Перемогу забуто.
І кожного вечора кожного дня
у млявій, лінивій молитві
ти падаєш долі, як вершник з коня
у програній змієві битві.
І все ж під склепінням цих тлінних небес
можлива іще перемога.
Якщо тільки Юрій самого себе
врятує від себе самого.
вернуться

30

«ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається» — пророчі слова ліричного героя не були б пророчими, якби самі не збулися. Про феномен матеріалізації текстів уже згадувалося у вступній частині.

вернуться

31

«галявина (…) не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді» — В романі Альва Бессі «Символ» знайдемо такий епізод: «Тоді в кадрі знову з'явилася я із своїм кавалером, і ми пішли танцювати на манюсінькій вільній місцині — не більшій за поштову марку». Годі й говорити, що такі книги, як «Символ» Альва Бессі, «Життя» Мопассана та «Декамерон» Боккаччо (дещо макабричне, щоправда, поєднання) були для радянських школярів єдиними підручниками сексуального життя, тож не дивно, що деякі фрази назавжди врізалися в пам'ять, набувши вартості нав'язливих ідіом.

вернуться

32

«Дуже рання осінь в Кіото» — тут зашифровано певну особисту таємницю, розкривати котру я не маю наміру, однак подаю ключ до можливої розгадки: натякається на роман Ясунарі Кавабати «Стара столиця», тобто цей роман у даному випадку сам є натяком, можливо натяком на натяки, в яких нарешті зовсім губиться здоровий глузд.

вернуться

33

«Мотлікрю, моторхед…» — подаються в українській транслітерації назви найвідоміших рокових груп. Один музикант, з яким у мене були доволі натягнуті стосунки, дочитавши до цього епізоду, перейнявся до мене повагою, з якимось навіть нальотом сантиментів. Однак він був би мабуть розчарований, довідавшись, що не всі з цих груп я чув, а більшість просто не толерую. До того ж тут явна містифікація: мені ще ніколи не доводилося бачити ґрафіті, присвячене, скажімо, Френкові Заппі — його фани, здається, не малюють по стінах, — або доісторичному Ті Рексові, котрого нині пам'ятають хіба що найвідважніші ветерани рок-альтернативи.