Острів КРК та інші історії - Іздрик Юрій Романович. Страница 9

Там стояла мала пустунка і дивилася на мене своїми звірячими очками. Та певно ж бо — що тут могло горіти! То був любовний поклик. Вона підходила до мене, дивлячись просто у вічі, а я ніяк не міг позбутися відчуття штучності того, що відбувалося. Ірреальності, якщо хочете. Трансцендентності, якщо хтось уже надто прискіпливий. Вона наближалася так серйозно, так цілеспрямовано, — не відриваючи свого погляду від мого, унеможливлюючи будь-які спроби змінити його вектор, майже гіпнотизуючи, — що годі було вдіяти що-небудь. По суті, ще зовсім дитина, — здавалось, ось зашпортається, перечепиться за край вищербленої плити, впаде і буде рюмсати, тримаючись за забите коліно, — вона вже володіла магічною силою, притаманною небагатьом. Її наближення було невідворотним, як наближення сліпого фатуму — зварйованого авта на слизькій дорозі, що ось-ось розтрощить тебе, і вже не вдасться ні відскочити, ні втекти, але ти ще встигаєш детально, так ніби маєш на це вдосталь часу, вивчити марку машини, помітити фотографію модельки на вітровому шклі, чомусь до болю чітко запам'ятати, — може тому, що це твоє останнє запам'ятовування, — невелику подряпину на капоті, не зовсім ретельно зашпакльовану.

Вона дійшла. Не спіткнулася, не впала, не збилася з дороги. Її, мов сомнамбулу, зберегло чуття, і вона дійшла. Дійшла, опустилася переді мною на коліна, і рушник сам впав додолу. Було солодко і трохи моторошно від того, що все сталося саме так, як я уявляв. Ця мала жінка була створена для мене, і я повинен був із нею зустрітися. Недовершеність тіла, котра муляла все життя, скінчилася. Знайшлося продовження мене самого.

Так народжується колообіг рідин.

Так народжується колообіг рідин.

Так народжується колообіг вологи.

Коли я в цьому впевнився, її обличчя було сповнене туману. Її очі все ще дивилися на мене, але крізь пелену напівпрозорості.

І лише тут я зрозумів, що крики «Пожежа!» не вгавають, що вони й не припинялися, зрештою. У проході, повному диму, вигулькнула постать кухарки. «Що ви тут робите?!» — залементувала вона. «Горимо! Тікайте швидше!» В залу увірвалося полум'я, ядучий дим заповнив легені. Я хотів схопити малу на руки, та її вже не було внизу. Треба було тікати. Залишалися лічені хвилини. Голим я вискочив у коридор, де вже починалося справжнє пекло. Нікого й ніколи не було в цих клятих цісарських стайнях. А тепер не було вже й самих стаєнь. Був дим і вогонь, дим і вогонь, загасити котрі не змогла б, напевно, жодна волога.

Вода [46]

Надвечір пішов дощ.

Він не переставав цілий день і цілу ніч.

І не перестає до цього часу, хоч минуло вже сорок діб.

Неправду кажуть, ніби земля — це твердь і дно. Справжня твердь знаходиться глибоко під поверхнею. Саме там і збирається напочатку і піднімається невидима для ока вода. Лише на одинадцятий день вода вкрила землю і продовжувала прибувати.

Я вештався кімнатами, спостерігаючи, як перетворюється на мотлох моє добро. Спіднизу вимивало сміття. Щурі по стінах перебиралися на стріху. Знадвору запливали риби і гади і, звиваючись, торкалися босих ніг.

Перестав підкочувати штани. Нікуди. Приніс до хати давно заготовану труну і, законопативши щілини, поклав на столі — хай послужить поки-що за ліжко. Стіл і лави я ще раніше поприбивав до підлоги.

Заснути в труні було непросто — муляли голі дошки, і ніч була сіра, як день. До того ж здавалося, що я все це просто вичитав у якійсь книжці. Не так уже й приємно почуватися персонажем чиїхось вигадок. Особливо, які це трапляється все частіше. Особливо якщо автором цих вигадок є ти сам. І під тобою кишить живими істотами і  прибуває темна вода.

Якось таки сон зморив мене. Снився мені сухий теплий вечір, і моя дитяча колиска. Протяг ворушив фіранку, а мати зачиняла вікно й наспівувала: «А-аа, а-аа, приходили котки два». Я не хотів засинати і тільки сміявся, розмахуючи неспеленаними ручками. Мати знову наспівувала і колисала мене. А я все не засинав і не засинав, і ніяк не міг пояснити матері, що я давно дорослий, і мене вже не треба так рано вкладати спати.

Прокинувся я від несподіваного поштовху, — щось стукнуло і колиска перестала розгойдуватися, перетворившись раптом на домовину, закриту домовину, в якій хтось надумав поховати мене живцем. Було цілком темно й тісно, як буває тільки в могилі. Я закричав і вперся у віко руками.

Нічні страхи розвіялися, і їм на зміну прийшли страхи денні. Ситуація виглядала не набагато менш загрозливою, ніж мені видалося напочатку. За ніч труну підняло водою під стелю. Власне в стелю я зараз й упирався руками, відчуваючи знизу впертий опір води. Шанс бути похованим у мене залишався, і залишався час на роздуми. Але дуже обмаль. І ще залишалося повітря — останнє, на яке ще можна було розраховувати. Найсмішніше, що в цій ситуації я думав про стелю, яку так давно збирався побілити, і з якої тепер сипалася мені в очі штукатурка.

Потрібно було діяти. Декілька разів я якомога глибше вдихнув і видихнув. Потім, впираючись руками й ногами й одночасно перекочуючись з боку на бік, розгойдав домовину і перевернувся у воду. Сотні слизьких вертлявих тіл торкнулися мого тіла, і від несподіванки видихнув мало не половину легенів. Боявся розтулити очі, та це й було ні до чого — темрява панувала нині в світі. Верх і низ зникли. Світло й темрява знову злилися в первісну каламуть. Це, власне, й можна було назвати водою — світ увібрав її в себе, перетворившись на найгидкіше, що тільки можна уявити — мокру шерсть мертвого звіра.

Відгрібаючи вміст пекельного акваріума, я просувався в невідомому напрямку. Можна було втратити глузд від однієї відрази. Тридцять. Двадцять дев'ять. Відлік кинуто як виклик. Нарешті натрапив на перешкоду. Що це — підлога? стіна? За будь-яку ціну добратися до вікна. Слизьке й холодне ковзає по обличчю. Двадцять сім. Обмацуючи руками дерев'яні балки, шукаю вікна. Чи встигну. Двадцять шість. Двадцять п'ять. Двадцять чотири. Одвірок. Впізнав по зарубках, якими відмічав дні потопу. Отже прохід в сусідню кімнату. Двадцять три. Пірнаю до іншої стіни. Двадцять два. Риби гади звірі. Двадцять один. Здається, поталанило. Двадцять. Ось рама. Вивалити раму, і я на свободі. Дев'ятнадцять вісімнадцять сімнадцять. Удар. Рукою. Безнадійно. Потрібно спробувати шістнадцять. Ногами. П'ятнадцять. Перевертаюсь. Вода ллється в ніс чотирнадцять триматися. Не захлинутися. Тринадцять удар ногами. Нічого. Не. Дає. Забув. Дванадцять. Забув про зачинені ззовні віконниці. Один. Надцять їх. Можнависадитилишечимосьмасивнимвикористаюдляцьоголавуабостіл. Десять. Пошуки лави. Вона тут. Підвікномдев'ятьалеприбитадопідлоги. Кретин. Самовбивця. Ідіот. Уот. Вісім. Повернутисядотруни. Можна. Спробу. Вати. Тру. Ною. Сім і намагатися не піддаватися паніці будь за. Що вигрібаю туди де колись був верх. Бувверхшість. Гепаюсь голо вою обсте лю. Трун. А. Де мо я до мо вина лише вона мо же ме не по ря ту ва т и. П. Я. Т. Ь. Хапаю її рук4уками і н!ам№агаюся затьгнути на глиюбину. (Тут і далі правопис оригіналу.  — Прим. верстальника.) Чо&му дepeevo легше з а воду, відгтовхзуюся ногоами від сте%млі та «*» мене знову мов по!!пла = вок кид{+ає до;;гори {[3]}. Т.Р.И. Зали;;шаю тру*н:у і знвоу пірнанюю. # Двері в су(сідн)ю кмнату. Д.В.А. Темруава в ВОді і в ПВОІТріповітрі гасне sсвіlтло в свідомо/сті/. натомість вибухає новий яскравий вогонь в легенях. один. ОДИН. виявляється я один можу вмістити в себе всю цю воду. Риби гади звірі переповню мене. Нуль. Zero. Кінець. )00][]8*^^[/[89;.0'3#0/?))-01пhhj

***

Я прокинувся від задухи і раптом сів у труні, витріщивши нажахані очі. Був сірий ватяний ранок. Вода лилася по стінах, капотіла зі стелі і прибувала знизу. Я залишався живим. Був день сороковий.

Потім я пропливав, сидячи у труні, через всі свої кімнати. Пригнувшись, виплив крізь двері надвір. Всюди довкола стояла вода. Я боявся відпливати від хати, бо злива швидко наповнювала мій вутлий човен. Я кружляв довкола будинку, він робився все нижчим і нижчим, чи то просто я наближався до неба. Наближаючись до неба, справляв малу потребу в навколишню воду, ще більше прискорюючи кінець. Ввечері подерся на дах, розсуваючи птахів і щурів. Вони без великої охоти поступалися місцем. За правом старшого всівся на комині і дві настирливі мокрі горлиці довго кружляли просто в мене над головою. Більше не боявся. Після нічних жахів знав, що не помру.

вернуться

46

Новелу написано 1991 року. Створена спеціально для циклу «Апокриф», вона дещо непереконливо виглядає, висмикнута з контексту стилізованої псевдоепічної форми. Я на початку сумнівався, чи не зайве подавати її до збірки, однак вона видалася мені вартою уваги з огляду на те, що була своєрідним школярським вправлянням із темою «великої води», яка згодом посяде одне з центральних місць в романі «Воццек». Це, безумовно, найрозповсюдженіший eсхатологічний метаобраз і, як написала у післямові до «Воццека» Лідія Стефанівська, «тільки нечисленні здають собі справу в тому, що велика вода вже вивільнила свою руйнівну міць». (NB: варто додатково зауважити ще одне вправляння — вивчення механізму передачі «сну уві сні», що п'ятьма роками пізніше втілиться в «Синдромі Любанського»).

Зрештою, есхатологічне напруження свідомості (передане в цій новелі з деякою технічною переускладненістю), вже не притаманне героєві «Воццека». Він перебуває за межею цього напруження. Він чекає великої води як вибавлення, як чистоти, як життя-в-небутті, як «вологи блаженства». Він знає, що найпевніший спосіб уникнути загрози — самому перетворитися на воду, адже тільки тоді можна повністю з'єднатися із світом і проникнути в сутність тих, кого кохаєш.

Цікавим для мене є і те, що в цій новелі вперше з'являються образи риб — поки що неясні й невидимі в каламутних глибинах, а тому — незрозумілі й ворожі. Та згодом іхтіологічна сфера настільки заволодіє мною (передовсім у візуальному мистецтві), що це дозволить Володимиру Єшкілєву не без елегантного зухвальства говорити про мою «нестримну пристрасть до рибної тематики». В кожному разі зараз я не можу згадати жодної літературної спроби, де поєднювалися б тема риб і тема води, окрім вірша із дещо несподіваною назвою:

БОГИ
Дощ над озером (.) означає для риб
лиш дорогу до неба, сусіднього з раєм,
але зграї сріблясті пірнають углиб
і вмирають беззвучно. А ми не вмираєм.
Ми ховаєм в кишенях тютюн про запас,
номери телефонів, ключі, амулети
від зрад, але зради весь час
переслідують нас. Пролітають комети,
у вологій траві прослизають вужі,
саламандри мандрують, повзуть черепахи.
Нам ніколи, мабуть, не дійти до межі,
за котрою немає ні смутку, ні страху,
бо під дахом чужим ми марнуємо ніч
віч-на-віч із собою, безжальні, мов діти,
і крізь сльози не бачимо власних облич,
і крізь сміх не уміємо просто радіти.
Наші вікна виходять на площі й мости,
на перони вокзалів, на вежі і брами.
Вечорами складаємо довгі листи,
та під ранок лиш попіл летить за вітрами.
Нам апостолів не призбирати й восьми,
але й ті розбіжаться. Ми завжди в дорозі —
на гучних перехрестях стрічаємось ми
і прощаємось похапцем десь там на розі.
Нас ніхто не впізнає, хоч знають усі,
отже, завжди втікати — це просто потреба
або звичка. Принаймні ще й досі осі
обертання не знайдено нашому небу.
Ми любити себе дозволяєм, але
нам любити навзаєм не вільно нікого.
І життя наше вічне нікчемно мале
і безглузде в відсутності справжнього Бога.
Нам би крихту надії. Повітря б. Води б.
Адже нас небагато. А скільки — не знаю.
Дощ над озером що означає для риб?
(.) Для нас він нічого (.) не означає.