Загублена земля - Кінг Стівен. Страница 43
На той гудок з усього Сент–Луїса збіглася дітвора. Малеча повибігала на подвір'я, щоб подивитися, як іде старий іржавий локомотив.
— Дивіться! — кричали діти. — Це ж Чарлі. Чарлі Чух–Чух повернувся! Ураааа! — Вони махали руками, а Чарлі, пихкаючи трубою й набираючи швидкість, котив геть із міста і дудів у гудок, як у старі добрі часи: УУУУ–УУУУУУУ!
Ту–ту, ту–ту — казали колеса!
Фух–фух — пахкав дим із труби!
Бух–бух — стукав механізм, подаючи вугілля в паливню!
Ось так! Так–так! Вперед–вперед, мчи, паротяг! Чарлі ще ніколи не їздив так швидко! Поля мчали повз. Блискавично! Автомобілі на Трасі–41, здавалося, стояли на місці!
— Неймовірно! — кричав містер Мартін, махаючи в повітрі капелюхом. — Який локомотив, Бобе! І чому ми його списали?! Як тобі вдалося так розкочегарити паливню?
Але Машиніст Боб тільки всміхнувся і нічого не сказав, бо він знав, що Чарлі сам бере собі паливо. І крізь ту–ту, фух–фух та бух–бух пробивалася стара пісенька Чарлі, яку той виспівував своїм тихим хрипким голосом:
Безглуздих запитань не треба,
З тобою я не граюсь.
Я просто гарний паротяг
І зовсім не міняюсь.
Кочу я рейками вперед
Під синім–синім небом,
І паровозик не помре,
Поки не буде треба.
Чарлі вчасно привіз містера Мартіна на фортепіанний концерт його дочки (інакше й бути не могло), і Сюзанна страшенно зраділа, коли побачила свого старого друга Чарлі (ну авжеж), і всі вони повернулися до Сент–Луїса разом, а Сюзанна всю дорогу мучила нещасний гудок. Містер Мартін запропонував Чарлі й Машиністові Бобу роботу в Каліфорнії — катати дітлахів у новому парку розваг Серединного світу, — і якщо ви раптом туди потрапите, то зможете побачити, як Чарлі й Машиніст Боб катають радісних діток у світі, сповненому світла, музики, веселощів і добра. Волосся в Машиніста Боба побіліло, а Чарлі вже не такий балакучий, як колись, однак вони обидва ще міцні й радіють життю.. А діти досі чують, як Чарлі Чух–Чух тихим і хрипким голосом наспівує свою стару пісеньку.
КІНЕЦЬ
— Безглуздих запитань не треба, з тобою я не граюсь, — пробурмотів Джейк, роздивляючись останній малюнок. На ньому Чарлі Чух–Чух віз два вагони, прикрашених стрічками і переповнених веселими дітлахами, від американських гірок до чортового колеса. В кабіні сидів Машиніст Боб — він дудів у гудок і мав безмежно вдоволений вигляд свині, що купається в багнюці. Джейк розумів, що посмішка Машиніста Боба мала означати надзвичайну втіху, але мимоволі бачив у ній тільки вишкір психа. Вони обидва — і Чарлі, й Машиніст Боб — скидалися на божевільних… і що пильніше Джейк вдивлявся в обличчя дітвори, то більше схилявся до думки, що на них застигли гримаси жаху. «Відпустіть нас, — здавалося, благали вони. — Будь ласочка, ми не хочемо помирати».
І паровозик не помре, поки не буде треба. Джейк закрив книжку і задумливо на неї подивився. Потім знову розкрив і заходився гортати сторінки, обводячи ручкою певні слова й фрази, що здавалися йому сповненими особливого змісту.
Залізнична Компанія Серединного світу… Машиніст Боб… тихий хрипкий голос… УУУУ–УУУУУ… перший справжній друг, відколи його дружина померла в Нью–Йорку (а сталося це дуже давно)… Містер Мартін… світ зрушив з місця… Сюзанна…
Джейк поклав ручку на стіл. Чому ці слова й словосполучення вабили його до себе? З тим, що про Нью–Йорк, все наче було зрозуміло, але ж як щодо інших? І взагалі, чому саме ця книжка? У тому, що вона чекала на нього, не було жодних сумнівів. Джейк був упевнений, що якби в кишені не виявилося грошей, то він би просто вхопив її і дав драла з крамниці. Але чому? Чому? Він почувався стрілкою компаса. Стрілка нічого не знає про магнітне поле на півночі. їй відомо тільки те, що вона мусить показувати у певному напрямку, подобається це їй чи ні.
Напевне Джейк знав тільки одне: він дуже–дуже втомився і якщо найближчим часом не скрутитися клубочком у ліжку, то засне просто за письмовим столом. Він зняв сорочку, а потім знову зиркнув на Чарлі Чух–Чуха.
Ця посмішка. Вона не викликала у нього довіри.
Ані на крихту.
23
Але сон прийшов не так швидко, як сподівався Джейк. Голоси знову заходилися сперечатися про те, живий він чи мертвий, не даючи йому заснути. Врешті–решт він просто сів у ліжку з заплющеними очима й притис до скронь кулаки.
«Годі вам! — подумки закричав Джейк. — Годі, чуєте?! Вас не було цілий день, то зникніть і зараз!
«Я зникну, якщо він визнає мене мертвим», — вперто промовив один з голосів.
«А я зникну, якщо він озирнеться, заради всього святого, і визнає, що я живий–здоровий», — відрізав інший.
Будь–якої миті Джейк міг закричати вголос. Стримати крик, що рвався назовні, йому було не до снаги — крик підступав до горла, наче блювотиння. Хлопчик розплющив очі, глянув на штани, що лежали на спинці стільця, і в нього з'явилася ідея. Він встав із ліжка, підійшов до стільця й засунув руку в праву передню кишеню штанів.
Срібний ключ був на місці. І щойно пальці зімкнулися на ньому, голоси замовкли.
«Скажи йому, — подумав він, гадки не маючи, до кого звертається ця думка. — Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси».
Джейк знову ліг і заснув за три хвилини після того, як голова торкнулася подушки. А ключ так і лежав у його розслабленій руці.
РОЗЛІЛ 3
ДВЕРІ Й ДЕМОН
1
Едді вже майже поринув у сон, коли раптом хтось чітко сказав йому на вухо: «Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси».
Він підхопився й ошаліло роззирнувся навколо. Сюзанна міцно спала поряд — то був не її голос.
Здавалося, взагалі нічий. Ось уже вісім днів вони продиралися крізь ліси шляхом Променя і сьогодні влаштувалися на ночівлю в глибокій ущелині на дні долини, закритої з усіх боків. Неподалік, ліворуч, грізно вирувала річка, і текла вона в тому ж напрямку, куди йшли вони втрьох: на південний схід. Праворуч пологим схилом крокували нагору ялини. Жодних ознак чужинців. Сюзанна спала, а Роланд сидів, зіщулившись під ковдрою, на березі ріки і вдивлявся у темряву.
Скажи йому взяти ключ. Ключ проганяє голоси.
Едді вагався недовго. Терези, на шальках яких з одного боку був Роландів здоровий глузд, а з другого — безум, невпинно схилялися до божевілля. А найприкріше було те, що ніхто не знав цього краще за самого Роланда. Тож Едді був готовий ухопитися за будь–яку соломинку.
За подушку йому правила складена вчетверо шкура оленя. Едді засунув під неї руку й видобув якийсь пакунок, загорнутий у шмат шкіри. Потім пішов до Роланда, котрий сидів спиною і нічого не помічав, аж поки Едді не лишилося зробити чотири кроки до його беззахисної спини. І це вразило юнака, прикро вразило. Ще зовсім недавно Едді тільки прокидався, ще навіть сісти не встигав, а Роланд уже знав. Бо чув, як змінилося дихання.
«Там, на пляжі, напівмертвий від укусу омариська, він і то був уважніший», — похмуро подумав Едді.
Нарешті Роланд повернув голову в його бік і подивився на нього. Очі стрільця блищали від болю і втоми, та Едді розумів, що це лише поверховий блиск. Він відчував, що під ним наростає сум'яття, яке неодмінно переросте в безум, якщо йому й надалі не чинити опір. Душа Едді сповнилася жалю.
— Не спиться? — спитав Роланд позбавленим життя голосом, наче одурманений наркотиками.