Зло - Баграт Людмила. Страница 33

– Ого-го! – Він розсміявся. – Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…

Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.

Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.

– Що вас поєднує з моїм сином, Марго?

Я напружилася:

– Ми друзі.

Він іронічно скривився:

– У вас ніколи не буде друзів-чоловіків, Марго. Ніколи, повірте мені.

– Якщо Сергій теж так вважає, то ми не будемо більше бачитися.

– Навіть так?

– Тільки так. Навіщо дурити хлопця? Він такий… милий. Добрий.

– Невже? Не знав його таким. А вам, очевидно, подобаються злі?

Ну, це вже занадто! В мені поволі закипала лють.

– Знаєте, Костянтине, зло – зовсім не те, що я шукаю в чоловіках.

Різкий поворот. Машину м'яко штовхнуло.

– А що ви шукаєте в чоловіках?

Я спробувала знайти його очі. Марно. До біса все! Обридло гратися!

– Кохання.

– Що?

– Ви чули. Я шукаю кохання. Справжнього кохання.

Він розсміявся. Гірко, але ж і не байдуже.

– Кохання… Мушу розчарувати вас, дівчинко, світ уже давно вилікувався від цієї хвороби. Вакцину знайдено, щеплення робляться іще в дитинстві. Нема його – кохання. Принаймні Тут. Сорок вісім років живу, а не зустрічав.

Може, Тут і немає. Проте Там воно є. Там, де Ян.

– А кого ви зустрічали? Задумливий погляд:

– Переважно – швидкоплинні захоплення. А одного разу навіть справжню пристрасть.

– Ого! Це вже щось! І як вона виглядає?

Машина зупинилася. Мій гуртожиток. Раптом Костянтин повернувся до мене, нахилився і, пронизуючи поглядом мої зіниці, рвучко відповів:

– Прекрасна, чуттєва, ніжна, вогненна і… юна. Дуже, дуже юна. Я підвозив її додому. Одного разу.

Моє серце зупинилося. Воно відмовилося зі мною розмовляти. Відвернулося від мене і сховалося глибоко-глибоко. Проте моє тіло співало. Співало для Костянтина.

– Костянтине, я піду.

– Ні.

– Що?

– Я сказав, ні. Ти залишишся. – Він притягнув мене до себе.

Я хотіла пручатися. Чесне слово, хотіла. Я вже підняла руку і раптом…

…погладила його обличчя, короткий чуб, потилицю, обняла за шию, нахилилася і поцілувала. Не він, а я, я поцілувала першою.

Костянтин накинувся на мене і притиснув до сидіння. Він цілував мене так, наче хотів розірвати мій рот, кусав губи і язик. Я відповідала зубами і нігтями. Не знаю, скільки б це іще тривало, та я нарешті вирвалася з його обіймів, перелякана, що ми просто вб'ємо один одного. На його щоці червоніла подряпина. Я витерла кров пальцем. Вона виступила знов. Я злизала її язиком. Кажуть, що слина лікує. Надто кошача.

Костянтин притиснув мене до себе, гладив усе тіло так, мов для нього не існувало заборонених зон, вдихав його запах. Раптом якось по-звірячому чи то загарчав, чи то застогнав і пробурмотів:

– Не можна. Ти ж іще зовсім дитина. Двадцять? Двадцять один? Я вдвічі старший. Не для мене ти. Чому, чому ти не для мене?

Я не розуміла, що робила, що мною рухало, чим я керувалася. Тільки відчувала, що то було щось глибинне, майже первісне. Він відштовхнув мене від себе:

– Іди. Іди від мене, доки відпускаю.

Я пестила його волосся, залізла пальцями під сорочку, гладила шкіру. Сонячний, який він сонячний!

– Так… Я йду. – Пауза. – Ще один поцілунок і – зникаю. Будь ласка, один-єдиний поцілунок.

На якусь мить він завагався, а потім відкинув мою голову назад і торкнувся губами шиї. Ніжно, так ніжно, що спочатку я не повірила власним відчуттям. Його губи були м'яким і теплим вітром, язик куштував мою шкіру, як вишукану страву. Тепер стогнала я. Божевільне бажання його рота. Чому він так довго мандрує моїми плечами? Я намагалася знайти його ротом, проте Костянтин не дозволяв: він цілував, а не я. Залишалося чекати. І я чекала.

Нарешті. Скільки ніжности. Скільки гіркої ніжности. Якби не вона, я більше ніколи не зустрічалася з Костянтином. Якби я не попрохала цього другого поцілунку, багато б чого не сталося. Якби він не був таким ніжним… Якби, якби, якби.

Наші губи поволі прощалися. Він прошепотів:

– Моя дівчинко, моя ніжна дів… – Я вирвалася з його обіймів, відчинила дверцята, вийшла з машини. Костянтин сидів і мовчки спостерігав за мною. Я також мовчки зачинила дверцята, повернулася і неквапливо пішла додому, смакуючи гіркоту його губів.

Вночі я спала. Просто спала. Спала і Тут, і Там. Я відпочивала від думок, які останнім часом не давали мені спокою ні вдень, ні вночі. Розум вимикав думку за думкою, наче світло в порожніх кімнатах, а серце далі жило почуттями. Я сумувала за Яном і чекала.

Наступний ранок почався з пошуків квартири. Це було нескладно, бо я добре знала, що шукала. Обкладена харківськими газетами з ринку нерухомости, я планомірно переглядала шпальти під назвою «Здаю в оренду». Все було дуже просто: я знала адресу, за якою я жила Там, залишилося тільки знайти її Тут. Вулиця Данилевського, будинок номер чотири. Серед усіх оголошень на вулиці Данилевського пропонували орендувати лише дві двокімнатні квартири. Зателефонувала за першим номером – ніхто не відповідав. Невдача. Що ж, спробуємо другий варіант.

Слухавку зняли з третього гудка, і я одразу впізнала голос моєї хазяйки. Знайшла! Неймовірно! Мені вдалося, вдалося, вдалося!!!

– Алло?

– Здрастуйте, я телефоную за оголошенням. Ви здаєте квартиру?

– Так.

– Можна дізнатися про умови оренди?

– Ви самі чи з родиною?

– Сама.

Жінка втомлено зітхнула:

– Сто п'ятдесят гривень на місяць. Беру дешево, бо квартира на п'ятому поверсі, а ліфт не працює. Гарячої води нема, холодильника теж, проте є меблі і телефон.

– Я можу оглянути квартиру?

– Так, звичайно!

– А якщо я під'їду ну, скажімо, за півгодини?

– Гаразд.

– До зустрічі. – Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її здивований голос:

– Стривайте, стривайте! Куди ж ви під'їдете, якщо не знаєте адреси?

– О, вибачте! Справді, як би я вас знайшла? Просто вилетіло з голови!

Ненормальна! Ну як би ти їй пояснила, що знаєш адресу? Знов би лагідно всміхнулася і сказала: «Просто вгадала». І номер будинку, і номер квартири?

Вищий клас! «Екстрасенс Марго. Передбачаю долю, знімаю наговір, позбавляю від наркотичної залежності і головне: безпомилково вгадую адреси! З першого разу!» Та-а-ак… Марго, люба, ну ти хоч трохи контролюй свою поведінку, га? Те, що нормально для тебе, усім довкола може здатися щонайменше дивним. А в цьому світі для диваків існують спеціальні заклади. Санаторії з білими кімнатами і ґратами на вікнах. Не забувай про це!

– Алло, ви ще тут?

– Так. Я ще Тут.

– Записуйте адресу. Данилевського чотири, квартира п'ятдесят п'ять. За півгодини?

– Так. До зустрічі.

Хазяйка зустрічала мене перед будинком. Боялася, що заблукаю. Даремно. Я знала тут кожен куточок.

– Здрастуйте! Я, мабуть, до вас. З приводу квартири, ви – хазяйка?

– Так. Звати мене Марія Дмитрівна.

– Дуже приємно. Марго.

– Ходімо! – Хазяйка повела мене до під'їзду. А вона ще нівроку! Нічогенька така собі жіночка. Схожа на донську козачку: коса товщиною з руку, очі виблискують, груди… Груди, ну, просто два таких великих «ого-го!»

П'ятий поверх. Моя квартира. Моя – Там. Тут ще не моя. Проте незабаром буде. Марія Дмитрівна відчинила двері, завагалася, подивилася на мене:

– Ви не лякайтеся – там усі стіни розмальовані. Таке лихо на мою сиву голову, таке лихо! (До речі, жодної сивої волосинки. Одразу помітно, що регулярно фарбується). Впустила на вигляд цілком нормального хлопця, а він виявився якимось збоченцем.

Я сплеснула руками, удаючи здивування:

– Збоченцем? Що ж він наробив?

– Уявіть собі, якийсь схиблений художник, трясця його матері! Пробачте!

– Та нічого, нічого.