Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович. Страница 58

—  Повтори, Хомо, а то я щось недочувати став.

—  Раз маю від Христі названого сина, то, можна сказати, вона теж начебто кимось доводиться мені.

—  Ким же має доводитись Христя, коли маєш рідну жінку Мартоху, а живеш на позичках в Одарки Дармограїхи?

—  Трудно сказати, Трохиме Трохимовичу, а тільки доводжусь якоюсь незареєстрованою ріднею. Бо сам добренько подумай: для Хомка Хомовича я названий батько, а для його матері вже ніхто? Е-е, для матері мого названого синка я, либонь, маю доводитись названим чоловіком.

—  А хто ж тебе називає Христиним названим чоловіком? Сам називаєш?

—  На перших порах, може, й сам.

—  Ти, Хомо Хомовичу, як ота ворона: хоч мала, а рот має великий.

—  Чому так?

—  Чому? Тому що ворона великий шмат м’яса ковтає.

Зоотехнік Невечеря знову випустив на волю вільну свій

розсипчастий сміх, схожий на скаженого в своїх веселощах дракона, й той дракон-громобій стрясав червоний куток так, що стіни розсідались, що стеля могла впасти на голови.

—  Ха-ха-ха! Ти, Хомо Хомовичу, говориш, мов на лопаті вивозиш. Та годі городити теревені.— Обличчя в зоотехніка спершу звечоріло, далі споночіло, перепели очей повтихомирювались, наче в гніздечках повсідались.— Маю сказати тобі, шановний, що твій названий синок Хомко Хомович зовсім ніякий не Хомович, правда?

—  Воно правда, але так Христя забажала записати в метриці.

—  А ще маю тобі сказати, що твій названий синок доводиться мені рідним сином.

—  Га?

—  І ніякий він не Хомович, а справжній Трохимович.

—  Що?

—  І не бажаючи, щоб мій рідний син при живому батькові та й ріс форменим базбатченком, я, Хомо Хомовичу, таке надумав. Я надумав одкинутись од своєї баби, з якою не надбали дітей, як ото й ти не надбав із Мартохою, і переметнутись до Христі й до своєї рідної крові.

Спершу мені гадкувалось, що зоотехнік наговорив сім міхів горіхів та сім міхів гречаної вовни — і всі неповні. Бо як чоловіки вип’ють по чарці, то, буває, й до діброви чути їхні розмови, і нащо їм музики, коли в них довгі язики! Але чи додумався б Невечеря сам себе оббріхувати? Й стало на душі так, наче ось щойно зоотехнік,— який і шилом уміє поголити, який бачив лози і верболози, був на коні й під конем,— обікрав мене, обшахраював, та ще й досі тримає обидві руки в моїх кишенях.

—  Сина тобі, Трохиме Трохимовичу, не віддам,— сказав так, наче печатку поставив.

—  О, пилюгу пускає в очі! Як це ти можеш мені й не віддати мого сина?

—  У метриці не ти записаний, а я, то чого мав би вступатись?

—  Хомо Хомовичу, але я ж справжній батько, віриш?

—  Може, й вірю, то що з того? А документ на мене! А проти документа ні з якою правдою не попреш.

—  Доможусь через суд!

—  Спробуй — не ти мене затягаєш по судах, а я тебе, Трохиме Трохимовичу.

—  Значить, ти не хочеш дитині повернути живого батька? Волієш, щоб дитина була безбатченком? Не Трохимо- вичем, а Хомовичем?

—  Ага, Хомовичем,— кажу вперто.

—  Значить, сам не годен спромогтись на дитину, то хочеш крадене привласнити.

—  Ти де раніше був, га? Чому не признавався батьком зразу? Тоді, коли документ оформлявся? Навіщо Христі життя збавив, га? А тепер, бач, від своєї ялової баби та надумав перекинутись до Христі, бо та з приплодом. Не віддам Хомка!

—  Слухай,— побілівши мов крейда, сказав зоотехнік.— Хто в мені совість розбудив, що я надумав перед усією Яблунівкою батьком зголоситись,— ти чи не ти розбудив?

—  Може, я розбудив, то що?

—  А те, що совість мені не потрібна, раз ти так за Хомка Хомовича тримаєшся. Нащо мені совість без малого Хомка! Раз немає Хомка, то краще б я й далі зоставався безсовісним — отим, що любить у крадені черевики взуватись, не в свої штани вбиратись і в чужих санях їздити. Хомо!—скрикнув, і в голосі забриніло ридання.— Каюся в усьому содіяному — і в тому, що в Христину гречку скакав, і що пізно схаменувся, і що бабу свою дурив. У всьому каюся, тільки не стовбич на заваді, коли я знову хочу стати людиною. Сам винен, що розбудив совість, хай, може, й справді б, краще спала. Хочеш, на коліна впаду перед тобою? Хочеш, могорич ставитиму щодня?

—  Горілка — всьому доброму злодійка,— сумно кажу, паче мені тепер тільки й ходу, що з мосту та в воду.

—  Але зглянься, Хомо Хомовичу, бо мені — як отій сові: хоч пень об сову, хоч сова об пень, а все сові лихо. Адже душа в тебе не чорна, мов у слюсаря комбінезон, що його й милом не одмиєш. Адже око твоє не таке лихе, що від його погляду й дуб зів’яне. У тебе якщо на язиці мед, то й на думці мед, а не отрута.

—  Правду кажеш, Трохиме Трохимовичу, що не вмію в очі світити, а позаочі болячки зичити,— згоджуюся з зоотехніком. Бо хоч він і любить мене, як вовк порося, а все ж таки кому не кортить добре слово почути про себе, нехай і лукаве.

—  У нашому колгоспі «Барвінок» ти, Хомо Хомовичу, не брехач-деркач, що все дирчить, твоя правда ніколи не схожа на брехню, а чиста, мов сонце в небесах.

Ну, бачили такого? І знаю, що підлещується, з кривої рушниці стріляє, курзю-верзю кошелі плете, а однаково приємно, душа починає танути, мов віск.

—  Ти, Хомо Хомовичу, правдоборець, ти такий добрий, що надійніший кам’яного мосту, твої добрі діла по Яблу-

нівці шумно ходять і всім видзвонюють, як мідні дзвони.

Ну, чули такого? Знаю ж бо, що в зоотехніка нема правди на язиці й душу свою не кладе на долоні, що він правду скаже мені лиш тоді, як на той світ переставиться,— а душа й зовсім розтанула від підлещувань.

—  Ти, Хомо Хомовичу, такий справедливий, що матиму за високу честь перед тобою стати на коліна!

І що б ви думали? Зоотехнік Невечеря, наче куль із борошном, тут-таки, в червоному кутку, бухнувся на коліна не перед старорежимним богом, а переді мною, старшим куди пошлють!

—  Встань, Трохиме Трохимовичу,— беру зоотехніка за плечі.

—  Ніколи!—схлипує.

—  Встань, бо доярка якась зайде...

—  Вік стоятиму на колінах. І сьогодні стоятиму, й завтра, й післязавтра!..

—  Якби ж я Саваоф...

—  Ти дужчий від Саваофа, бо в руках своїх тримаєш мою долю, а вона зараз у мене така, мов у тієї курки, що качата водить.

Скаржиться, що пішлось на лихо, а як поміркувати — на мене лихо та ще з лихом хмарою впало, коли ж воно перемелеться й добром стане, коли вже те лихо натанцюється донесхочу, коли вже пригоди-злигодні насміються по зав’язку? Ой лишенько, гомоню потай зі своїм лихом, поки зоотехнік на колінах стоїть, чи ще довго водитимеш мене на вірьовці, чи ще довго через тебе чухатимусь і там, де не свербить?

—  Гаразд, Трохиме Трохимовичу,— кажу, вдаривши своїм лихом об землю, аж шибка забряжчала в червоному кутку,— зводься, не треба стояти. Раз у тебе прокинулася совість, то що ж удієш, із твого лиха втішатись негоже. Приставай у прийми до доярки Христі, всиновляй свого законного сина Хомка Хомовича.

—  Не Хомовича, а Трохимовича,— звівся з колін зоотехнік.— Відтепер ми з тобою, як риба з водою. Колись і серця свого вколупну тобі, як тра буде.

—  А тому,— кажу,— Хомович, а не Трохимович, що так записано в документах, а документи завірені печаткою. Отож, віддаю тобі Хомовича, а ти вже маєш шануватись, щоб я не передумав. Хомко повинен мати славного батька, який і виростить, і до розуму доведе. Тримайся Христі, хоч, може, ти їй так потрібен, як болячка на лоб, забудь і ду-

мати про чужу гречку, щоб та чужа гречка не стала тобі кісткою в горлі. Зі своєю бабою оформся через сільраду чи суд, через районного нотаріуса чи ще там як, а з дояркою Христею розпишись по-людському.

—  А може,— питає зоотехнік,— і весілля справити, а тебе покликати весільним старостою? А я вже тебе пошаную і вклонюсь!

—  Еге ж, кланяйтесь, голово з вухами, а потилиця сама схилиться!.. З мене такий весільний староста, як із кулика соловей. Та й не з руки мені йти на твоє весілля. Як мовиться: оце тобі, дідуню, наука — не ходи заміж за внуку. А що я тобі ще побажаю, Трохиме Трохимовичу? Навіть молодий місяць не всю ніч світить, а хай би ти світив Христі з вечора й до ранку, щоб були ви нерозлийводою, а в тій нерозлийводі вправно любую-милую рибку ловили, щоб була з вас парочка, як баран та ярочка.