Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович. Страница 59

—  Спасибі на доброму слові, Хомо Хомовичу, й твердо обіцяю, що Христя в ліжко лягатиме не клята, а вставатиме добре м’ята, а ти вже в наші сімейні діла не встрявай, бо встрявати — однаково, що на кривому веретені прясти.

Ось якої згоди дійшли ми з зоотехніком Невечерею. Добре, що я не з ревнивих, добре, що за онучу не збили бучу, добре, що не повелись так, мов окунь з раком, котрі ніяк не помиряться.

Але з тих пір не хотілось бачити зоотехніка Невечерю, та очі мої — вільні, як орли піднебесні,— хіба послухаються? Вперті — ані вбий, ані влий!—чомусь неминуче находили зоотехніка, і я вже так гнівався на очі свої, так гарячкував, що, либонь, од мене гарячі приски розлітались, мало не варом обдаючи все те, що здибалось. Ось, здавалося, вже вкоськав їх, норовистих, уже й не повертаються в бік зоотехніка, а то знагла схарапудилися, вирвалися з покори, знову пасуть Невечерю.

І я гнівався на них, немов пес мені ковбасу з’їв, а я до того ж ніяк не знайду дрюка, щоб ударити ненажерливого псюку.

XXXVII. ХО-ХО, ЛИЗЬ-ЛИЗЬ, ТА Й ДАЛІ

Ото вже як ніде доля прясти, ото як поснується в нитку, лиш гірко згадуєш той добрий час, коли плигалось тобі, як пампухові в олію, та мрієш про завтра, коли, може, й півень твій нестись почне.

Після балачки із зоотехніком подався я полуднувати, й так на душі чувся, наче пропала моя доля ні за нюх та- баки, наче моє щастя як прахом пішло поза оту хмару, що ген пливе в сивому яблунівському небі.

Тільки ступив за ворота на подвір’я, тільки до ганку до- плуганююсь якимись чужими, чавунними ногами, як відриваю погляд від землі, дивлюсь перед собою і...

Ага, відриваю, значить, погляд від землі, дивлюсь прямо перед собою на яблуню, обнизану рум'янобокими яблуками, а під шатром обвислого гілля бачу...

Отож, відриваю погляд від землі, очі самі, як хорти, біжать до старої яблуні, а під яблунею бачать...

Чи не дивно, що мені, Хомі Прищепі, у якого що на губі, те й на язиці, а губа ж у нього од вуха до вуха, який уміє пересипати із порожнього та в нізчимне,— отож, чи не дивно, що йому ось заціплює, язик сам проситься на припон, і не торохтить його рот, мов порожня бочка?

А коли німію, як камінь, а коли нема прямих слів, то, може, спробувати обійтись кривими словами, а ви ж бо втямите, а ви ж бо не з отих дурнів, які скачуть, коли батько вмре.

Значить, смаленими хортами гайнули мої очі до яблуні, що світить рум’яними вогнями яблук, але ж ті яблука у цю хвилю не дуже й світять, а наче пригасли, приблякли. Та й як не пригаснути, не приблякнути, коли внизу під яблунею наче місяць уповні зійшов, дорідний та пишний, так і палає густою білою барвою, так і сліпить, що очі хочеться прижмурити, що аж кліпається мимоволі. Цей срібний місяць уповні я б упізнав серед тисячі тисяч схожих місяців, бо вже ж ось майже півроку сходить він мені в хаті Одарки Дармограїхи, і це саме той місяць, який не тільки світить, а й гріє під ковдрою.

—  Одарко,— озиваюся, стетерівши,— це ти чи не ти?

—  Хіба не впізнаєш? — лунає голос Дармограїхи, що сховалася за своїм місяцем, зігнувшись у попереку так, що водоспад її кіс по опалому листю розіллявся.

—  Впізнаю,— кажу,— бо як не впізнати. А від чого ж ти так страшно згорбатіла, яка хороба тебе цапки поставила?

—  Ота хороба поставила, яка й сама цапки стоїть.

Повертаюсь я до кущів агрусу, а в кущах агрусу, над

самісінькою землею, другий місяць зійшов, і той другий місяць анітрохи не гірший від першого, такий самий дорідний, такий самий пишний та срібнопромінний. І світить так яскраво, що й сонце від нього в небі пригасло та приблідло.

І цей другий місяць я так само впізнав би серед тисячі тисяч інших, бо коли той, під яблунею, світив мені щоночі вже скоро ось півроку, то вже той, що серед агрусу, світив мені все свідоме життя (хіба що з невеличкою перервою, коли я ходив на війну), і, треба сказати, не тільки світив, а й щиро грів, бо запаси тепла мав невичерпні. ї цей місяць серед агрусу приховував мою рідну жінку Мартоху, яка нритаковилася за своїм сяйвом, теж зігнувшись у попереку так, що рясний водоспад її волосся чорними потоками проллявся до землі, чорним озером розтікся по золотих дукачах опалого листя.

—  Мартохо,— кажу,— це ти чи не ти?

—  Що, вже забувся, не впізнаєш? — пролунав голос моєї рідної жінки Мартохи, яка сховалася за своїм розкішним місяцем.

—  Я б тебе із заплющеними очима впізнав,— кажу.— Тільки яка хороба поставила тебе горбом і ніяк не випростає?

—  Ота хороба, що Дармограїхою зветься.

—  І давно стоїте? — питаю.

—  А вже давненько.

—  А як простудишся?

—  Хто в роботі, той у турботі, чого ж маю простуджуватись.

—  Навіщо ви так поставали — одна до одної місяцями своїми?

—  Посварилися за тебе, Хомо. Якраз ниньки минуло твоїх півроку в Дармограїхи, то я й прийшла забрати позичку. А Дармограїха що? Каже, що ти вештався два тижні без прив’язі по Яблунівці, то маєш іще відбути два тижні, інакше забере телицю назад.

Одарка від дерева озивається:

—  Бач, хоче, щоб я їй два тижні подарувала, коли телиця не трималась хліва, а ти не тримався подолу! Правду кажуть: не зробиш людині добра — не побачиш од неї лиха.

—  То про тебе кажуть, Одарко: ти її оборониш од собак, а вона тобі покаже кулак.

—  Ні, Мартохо, то ти як нап’єшся — зразу ж до криниці задки обернешся.

—  А ти, Одарко, як ота паршива курка, що своє гніздо паскудить.

Обидві молодиці затіяли таку сварку, що куди там псам. Дармограїха січе й руба, як терниця, як сокира голодна, а Мартоха випускає з горла не слова, а стріли, не стріли, а смертельні кулі, що так і свистять понад землею, так і дзискають. Дармограїсі дістається на добрячі горіхи, а Мар- тосі перепадає на кабачки. Мартоха частує свою супротивницю залізним бобом, а Дармограїха своїй суперниці від щирої душі підносить тертого хрону. Мартоха так дає, що Дармограїсі й дідуньо може приснитись, і світ за овечу вичинку здатись, а Дармограїха, звісно, в боргу не зостається, так язиком орудує, що в Мартохи аж п’яти мають стигнути, аж ногами ось-ось має вкритись. А що, лаючись, чортів згадують і на поміч кличуть, то навколо одної та другої, бачу, чи то мухи осінні в’ються, чи то стонадцять бісів, чорти ярої баби, чортові дженджики, чортові хрещеники і заодно чортове насіння!

І так вони сповідають одна одну, так майстерно, так натхненно, що й мертвий прокинувся б, аби послухати й потішитись вправними жіночими язиками, то що ж тоді з мене дивуватися? Але ж голод — не тітка, нагадав, чого я сюди навідався, ось я й кажу:

—  Годі, Одарко, так тобі стояти, зготуй мені щось пополуднувати.

—  Ай стоятиму отак, Хомо!

—  Навіщо стояти, коли чоловік їсти просить?

—  Бо що вийде, Хомо? Я подамся з тобою до хати, а Мартоха залишиться стояти в агрусі, еге?

—  Хай стоїть, що нам до того?

—  Хомо, совість маєш? Таке говориш — що нам до того? Як же це я до хати піду? Значить, Мартоха мене перестоїть? Значить, Мартошине буде зверху?

—  То хай буде Мартошине зверху,— кажу безпечно.

—  А ніколи!—скрикнула Дармограїха.— Я ще ні перед ким у Яблунівці не відступала. Та ще така не народилась у Яблунівці, щоб я перед нею здалася. Та мені, Хомо, честь моя жіноча дорожча, ніж твій голодний живіт!

Немає більше глухого від такого, що не хоче слухати. Може, вдасться мою рідну жінку Мартоху вмовити?..

—  І не вмовляй, Хомо,— чесонула язиком, наче косою,— бо вмовити не вдасться. Де ж це бачено, щоб я здалась? На мені не покатаєшся, як і на їжаку.

І хоч би одна одній поступилась — так ні ж, нагибала коса каменюку, а каменюка нагибала косу, от вони й цілуються одне з одним, аж щербляться, аж іскрами брязкають! Вперту бабу і дідько не переконає, з упертою бабою й дідько справу програє, а щось же треба діяти, га? Став у садку, міркую, а ніякі думки не кладуться голови, порожнісінько там, як на долоні. Морщу чоло, тру пальцями перенісся, а потім спересердя трах сам себе по потилиці, що аж замакітрилось, чмелі закружляли під чубом, попливла кудись хата, садок поплив, і, бачу, Дармограїха з Мартохою теж наче попливли, й то ж чудно так привиділось... Наче листя геть облетіло з дерев, сльота осіння хлющить, а вони й далі перестоюють одна одну, а вони, вперті, ніяк не поступляться одна одній... А то вже наче не осінь, а зима настала, сніжок порошить, позамітав кущі, тільки Мартоху з Дармограїхою й зима не налякала, й місяці їхні не померзли, теплом пашать, так що всяке дрібне й велике птаство, прихистку шукаючи, в’ється хмарами над ними, щебече радісно... А то й зовсім глибокі сніги лягли, морози тріщать йорданські, хурделиці люті хурделяться, а Дармограїха з Мартохою як поставали в садку, як повиставляли дорідні свої безсоромні місяці, то й досі стоять, ніяк одна одну не перестоять, і трясця таких запеклих не бере, і не лякають вовки-сіроманці голодні, що в Яблунівку тічками понаходили. А то вже бачу, як сніги почали водою сходити, як блиснуло в небесах весняне сонечко, як поприлітали з вирію птахи, трава зазеленіла, ряст зацвів, а Дармограїха з Мартохою стоять, як і стояли, не поступляться.