Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 70
Ґазди обступали Петрика і випитувалися його про всячину, а баба зараз десь збоку ставала і помагала внукові відповідати на завдані питання.
— Тото, любєтка, не наша голова до такого розуму ей де!., тото очима траба би їсти.
Бадіки хотіли її приперти, аби так хлопця не перехвалювала, але баба сіпала Петрика за рукав і кликала додому, а бадікам не давалася переговорити.
— Нас хоть би у тімє хто гупав, то нічо не вигупає, ой не вигупає, любєтка!
На танці легіні брали Петрика межи себе, називали стриженим урльопником і просили, аби танцював сольки. Дівчата підсмішкувалися, здвигали плечима, із стрижаком танцювати соромились.
— А де твої, Петрику, пави?
— Де топорець карбований?
— Де твоя стрільба, Петрику?
Аж баба не втерпіла, ганьбити їх мусила.
— Ніби він на вас дивитси, ніби ви против него? Ше таку приведе біленьку паню, шо будете єї в руку цулувати. Йкої нужди шкіритеси?
Дівчата ще дужче сміялися, бабині слова на кпи брали. Лиш чорнобрива Калина Несторієва не відзивалася, жалем серце обсотувала, сумом твар запишнювала.
Отік нагадувала собі, як з Петриком вівці пасла, співанки співала, прошивки йому вишивала, на свят-вечір оріхами частувала.
Отік ловила тоті слова, котрими колись Петрикова баба до неї лебеділа, своєю невісткою називала. Наче за мерцем, за Петриком банувала.
По слотливім тижні баба веріткою накривалася, із внуком у ліс гриби збирати вибиралася.
Бродили травами обоє, по коліна зарошені. Глипали через окіп у камеру і бачили гриби, як густу розсаду. Переступили і збирали.
Надійшов злісний. Розкричався на бабу, відобрав кошіль і вхопив за верітку. Баба спирала і відпрошувалася, як дитина.
Злісний трутив її так, що вона упала. Петрикові лють бесіду відобрала, стояв, як свічка. Злісний глянув на нього і, кидаючи кошіль та й верітку, усміхнувся: «Встидзь сє, пан, зе старов хлопков гжиби збіраць, пан гімназияста!» [87].
І пішов далі.
Баба приходила до себе й радувалася верітці та й кошелеві, начеб дістала їх в дарунку від злісного, а рівночасно билася в груди і йойкалася та нарікала сама на себе, що один карб більше заробила.
А Петрик чув, як в його серце новий карб врізувався.
Ще листєчко з дерев не попадало, ще багацька бараболя у купинах не дійшла, ще коноплі у мочулах не вимочились, як Петрикова баба забагла умирати.
Смеркало.
Крилаті, темні тіні на стінах сідали і, мов сільські гробарі над гробом, ждали.
А світло їх у закутки заганяло.
— Буду гинути, Петрику!
Неня свічку у руці придержувала і сплаканими очима потакувала, що баба буде гинути.
— Що вас болить, бабко?
— Усе тіло болит, небоже, бабу.
— А не мож би лікаря привезти?
— Ей де, небоже! Прийшов чєс, та й нема куда. Багачі кличут, та шо з того? Або ми маємо відки?
— Чемна дитина! — шепотіла баба і намагалася піднести руку, аби погладити внука.
Дрібні сльози розплилися по її набресклому, восковому лицю і потавали в ньому, як краплі роси на перегорілому пласті сіна.
— То баба хочут, синку, аби-с з ними на смерть по-прощьивси, — відгадувала неня бабину волю.
Петрик вхопив бабині руки, цілував і плакав.
— Просшьий мене, Петрику!
— Най Біг простить, бабко.
— І другий раз!
— Най Біг простить.
— І третий раз!
— Най Біг простить.
Тиша пролетіла через хату, сльозами обмита.
Баба по стелині наляканими очима водила, руки підіймала і як би рій мух від себе обганяла.
— Карби, карби! — простогнала тяжко, мовби через горло важку, велику колоду перетручувала.
— Тото, небоже, бабі карби уже привижьиютси.
Петрик мимохіть глипнув на стелину, але, крім закурілих, давніх сволоків, не бачив нічого.
Баба примикала очі і перехилювала вдолину голову та й гейби ховалась перед падучою згори скалою.
— Любко-бабко, не бійтеся ніяких карбів, ви ще подужаєте.
Баба була би внукові перечила, але не могла, а замість неї неня говорила:
— Тото, синку, перед смертев кождому карби показуютси, на душу чікают. Тобі дав біг таку долю, шо учьиєшси у школах та й будеш великий розум мати, будеш тим паном. То ти меш кібзувати, шо гріх, а шо ні, за шо карбуєси карби. А ми, синку, невчьині, не знаємо. А хоть знаємо, то у біді не памнітаємо, шо робимо, а то все йде на душу. Шо гріх, то все карб на палици у пана Бога та й на души карб. Єк душя на тот світ приходит, то єї карби уже пораховані, уже муки терпіти має. Видиш, небоже, шо коло нас бідно дієси, та й не раз гріхи робитси. Не віддастси довжок, возмеси чужу форостину, залихословитси — та й вже є, вже тото у Бога карбовано. А за кождий карб траба кару приймити. Коби-то ми бірували, коби-сми сокотилиси.
— Карби! Карби! — стогнала баба й руки випручала.
— Не бійтеси, ненько, біг з вами! Ше дітей лишьиєте, ше за вас молитися будут та й пан біг умалит вам карби, — як могла, потішала донька бабу. — А може, Господь даст, шо мій Петрик на попа вивчьитси, то буде за вас служби правити, будут вам карби даровані.
— Будуть вам, бабко, карби даровані!
Бабині очі останній раз подивилися приязно і ласкаво на Петрика як на одинокого рятівника і помаленьки ледом замерзали.
А бабині карби зірвалися і роєм за душею гнали, з хати вилітали.
Навкруги ліси глухо шуміли, трави тремтіли, до землі стелились.
Бабина душа вибігала на верховіття дерев, перескакувала з листка на листок, стручувала росу і тріпотіла голими порубаними крильцями.
Боялася з карбами ще дальше ’д горі летіти, але вітер займив її силоміць.
За нею розбіглися жалібні плачі і тужливий голос трембіти та й сільських дзвонів, але не могли її здогонити.
Верталися назад голими ножами і викроювали у Петриковім серцю карби, котрі ніколи не загояться і не заростуть панським салом.
1901 р.
Бо як дим підоймається
(Згадка)
Присвячую пам'яті дєді
Десь зійшлося шість дєдів у Кутіх і змовилися, що в середу вже відвозять своїх синів до шкіл в Коломию, хоть най нені плачуть, хоть най під колісє лягають.
Досвіта хлопця у віз та й холодом, холодом у пістинськім лісі з’їдуться так, гейби не хотячи, гейби на попас під смеречиною. Та як хлопці з-поза смерік звідти не звідти здиблються і, як писанки, скачаються та й розпізнаються, то всю тугу з себе у росу поскидають, а коли ще й доля їх пальчиком закличе, то, як молоді голубці білі, у мури крильми летіти будуть. Не буде їм привиджуватися, що село їх здоганяє, навперед воза лягає і до міста не пускає. Не буде їх ніщо у грудях спирати, не буде їм дорога порохом в очі метати.
Буде їм сонечко цвітом личко малювати…
Так дєді себе безпечили та й так зробили, бо дєдева міць в хаті, а ненині сльози.
Ще заки село пробудилося, дєдя заставили Іванчика поцілувати неню в руку та й на віз на сіно сідати.
— Таки везеш його ситити, — ломили собі руки неня.
Дєдя містили на возі зелену скриньку та й квапилися, гей перед тучею.
Неня відкликали Іванчика до комори і шепотіли, що в гарчику на дні у молоці є три срібні леви. А відтак перешінкали Іванчика, а відтак переперезали, а відтак червоне яблучко в писану торбину поклали, а відтак плакали.
А як гуси загегали, овечки заблеяли, коровки замукали, то Іванчик вже сидів в білій корушинці на возі коло дєді і минав хату.
Вікна глипали за ним і хмурилися.
Двері запиралися і сердилися.
Плетені перелази руками махали.
На горбочку зелений ясінь підоймився і показував нені, куда її син іде.
Отави росу пили, ненин голос стелили: «Чи мені хибло ложки, чи миски, що я дитину від хати у світ пустила? Хто тепер буде мені косити, хто буде в бутин ходити, хто буде гонти робити?»
А як дєдя на то розгнівалися, то ненині слова утекли вгору і в хмарах горіли, аби Іванчик не банував за селом, аби вгору на небо дивився.
87
Соромся, пане, з старою мужичкою гриби збирати, пан гімназист! (польськ.)