Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 72

Хлопці, неначе обзубелані тими словами, похнюпилися і питалися себе очима.

Дєді натискали: «Кажіт, шо вибираєте, чи каламар, чи мазницю?»

А вуйко Мартинюк додавали: «Чи колач, чи малай?»

Дєді підганяли: «Чи постіл, чи черевик, чи нужду, чи гаразд, чи лиху, чи добру долю, чи муку, чи житє?»

Хлопці гризли пальці і дивилися на злісного Михайла, а вуйко Мартинюк ніби відгадував, що вони, видко, не хотять їхати до шкіл, коли так мовчать.

На то злісний Михайло вицідив крізь зуби, що хоче їхати до шкіл, а за ним то само повторили і попи, і учитель.

Вуйко Мартинюк говорив дальше: «Не штука, що ви хочете бути панами, але чи писано вам панство? Всі ми під сонцем жиємо, всім нам писана доля. Нарубайте смеречини та й накладіт ватру. Як дим буде стелитися до землі, то видко ділу, що землиця — то доля ваша: а як дим підоймеся вгору — то писано вам панство!»

Хлопці розбіглися на всі боки і хутко поприносили галуззя та й розіклали ватру.

Дєді вп’ялили очі у ватру.

Зелена смеречина тріскала, порскала, неначе лютилася, і раптом спалахнула.

Біленька хмарка диму, як колач, полетіла вгору понад голови дєдів, понад ліщину, понад березину і присіла на дубині, а коли узріла, що дєді поздіймали капелюхи та показують її руками хлопцям і радуються усім серцем, — то підлетіла вище і ще вище…

Вже дєді посідали на вози, вже їхали з хлопцями до доброї долі, а та біла хмарка все вгорі перед ними та й все підоймається вище та вище…

Межи землею та сонцем розколядувалася новая радість.

Бо як дим вгору підоймається, то отим хлоп’ячим голубим і зеленим оченятам в овечих корушинках писаний легкий хліб…

Такий легкий і білий, як пухкий колач…

1925 р.

Лесь (Олекса) Мартович

12 лютого 1871 — 11 січня 1916

Лесь Мартович знаний насамперед як їдкий дотепний сатирик, автор «геніяльно злосливих оповідань» (за В. Стефаником — його приятелем і однокашником по Коломийській та Дрогобицькій гімназіях). Ця «злосливість» на старті дала йому крила, генерувавши блискучі філіппіки про духовне убозтво галицького селянства, попівства, містечкової «інтелігенції». «Не-читальник», «Стрибожий дарунок», «Винайдений рукопис про руський край» аж подосі вивчають у школі. Зауважте: в синонімічнім ряду об’єктів його критики — насамперед селянство. Зовсім не традиційний підхід до розробки «рустикальних» мотивів та образів, бо замість, приміром, Стефаниківського співчуття або жалощів Черемшини, у Мартовича маємо безжальне батоження мужиків, а точніше «муссікусів», «не-читальників». Тобто тих, котрі не відвідують «читалень», не бажають просвітлювати первісну темряву своїх душ, а тому залишаються примітивною масою «хитрих паньків» та «іванів рил». Впродовж усього життя Мартович лишався заручником своєї «злосливости», так і не вдавши вирватись із її зачарованого кола й уповні розвинути свій небуденний або, як авансував йому Стефаник, «геніяльний» хист. Підсумковий роман «Забобон» — сумне свідчення того, що сталось із душею талановитого автора.

На цьому тлі несподівано виокремлюється новела «Грішниця». Спочатку здається, що все буде, як і допіру: сатирично, убивчо, «злосливо». Тяжкохвора дружина сповідається чоловікові у гріхах. Виявляється, вона його не любила, а любила сусіда Йвана. Не платонічно — вони «малися до себе», в результаті чого — троє малих діточок, «а я бігме не знаю, хто їм батько: чи ти, чи Йван». Від такого комусь вже певно б заціпило, однак Андрій незворушно «відпускає гріхи». Якісь душевні терзання жінки для нього — «тото пусте». Тільки один аргумент в словах Аннички в його очах набуває ваги — її жаль за грошима, що пішли «на ліки та на ворожки пусто-дурно».

«— Оце ти, Анничко, розумно говориш, за це тебе хвалю. Але […] я собі розрахував, що на тебе не жаль видати, бо як поздоровієш, то ти все відробиш. Ти, небого, варта видатку».

Він, звичайно ж, імітує свій спокій, господарську турботливість. Звичайно, головне для нього не зекономлені гроші, а життя людини, яку щиро навидить. Проте ситуація вимагає від Андрійка не осуду, а співчуття, що стане ліком Анничці. І коли для цього потрібно зімітувати жлобство — він готовий.

Хтозна, що мав на увазі Мартович. Можливо, і тут під кінець, абзацом про гроші хотів учинити сатиричний поґвалт над душею свого героя? Однак велич теми, взаємодіючи із безперечним хистом письменника, дають алхімічний ефект, за якого крейцарова засада переплавлюється в золотий набуток художнього одкровення. Аби не закралися сумніви щодо авторського наміру, «Грішницю» слід читати окремо, у відриві од загального доробку Мартовича.

Тож читайте отак. А відтак — як си схочете.

© Ростислав Чопик, літературознавець, доцент

Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів)

Зле діло

Суддя Кривдунський, заговоривши при розправі ласкаво до Олени, глянув крадьки перелякано на адвоката й на свого писаря, чи вони випадком не взяли йому за зле ту ласкавість або чи не сміються з нього. Кривдунський, усупереч усім приписам і законам, уважав за нормальні відносини судді до мужички, щоби на неї насварити, накричати й казати її за двері викинути.

Але її худеньке біле лице, як із мармуру виточене, всю увагу судді стягало на себе й не дозволяло йому примітити, що Олена в мужицькому одягу. На тім лиці не було ані одної зайвої морщинки, а все ж таки видко було на нім терпіння, неначе білу хмарку на місяці.

— Що ви за одні? — запитав її суддя ласкаво і власне тепер поглянув перелякано на писаря і на адвоката.

Олена показала рукою на мужика, що його саме розправа переводилася.

— Я — жінка Семенова, — відповіла таким голосом, що здавалося, ніби це не Олена говорить, але якась мушка близько над вухом бринить.

Суддя підніс брови вгору, неначе здивувався, що й таке створіння може бути замужем.

Олена ж тим часом далі говорила:

— Прошу ясного суду, ми вернемо гроші, що взяв чоловік, бо то не було ніякої продажі. Як же ви купували той ґрунтець, Бога бійтеся, Петре!

Із цими словами обернулась Олена до малого солоденького мужика в роздертій під пахою кожушині. З-під пахи стриміли йому три космики чорної вовни, як грубі наїжені вуси.

— При свідках купив, — відповів Петро й відвернувся від неї.

Олена поступила кілька кроків так, аби стати Петрові до лиця:

— То все крадьки зроблено, — бриніла до Петра, притакуючи собі головою. — А хто ж робив той ґрунтець продажний, кажіть, Петруню, знала я за тото? Чи ви мені хоть марне словечко сказали? Нащо-сте впхали йому гроші так, що я не виділа?

Петрові виступили смуги на лиці, червоні, як розкраяний буряк. Трохи від Олени відступився і борзенько заговорив до судді:

— Бігме, вона знала, вона все знала.

Олена підступила знов ближче:

— Ой, не говоріть неправду, бо гріх. Таж ви його витягли з хати на хрестини. А то ж чувана річ, аби на хрестинах та ґрунт продавати?

Петро червонів та й бився кулаком в груди:

— То все не так, бігме, не так. Я зараз присягаю!

— Присягніть, присягніть, Петруню! — приговорювала Олена.

— Отже, бігме, присягну!

Грубенький адвокат хитро підсміхався. Щоби висвободити свого клієнта з клопоту, встав, підперся грубими руками на стіл і витягав коротку шию.

— Вона тут нї при чім, — говорив до судді, ніби докоряючи йому, що допустив без потреби Олену до слова. — Ґрунт інтабульований на Семена; вона не має тут що говорити.

Олена підбігла до адвоката, потім назад до судді, а потім до Петра.

— Я маю з ним діти, — жалувалась вона. — Четверо дрібних дітей. Що їм із тата, з мами, як лишаться без ґрунту? Кривда буде, прошу ясного суду. Відки ви, Петре, дібрали такого сумління, аби потай мене відбирати дітям ґрунтець?!