Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина. Страница 21

Владислав Матіясек, який до своїх заручин з дочкою секретаря Міністерства юстиції сам мріяв про журналістську кар'єру, уявляв, як зарясніють газети проурядової орієнтації такими сенсаційними заголовками: «Молодий пшодовник поліції — каліка на ціле життя»; «Жертва комуністичного терору пшодовник Ян Купка піддається косметичній операції»; «Польки, глядіть пильно, де купаються ваші діти»; «Русинська хлопка в ролі убивці»; «Поліцаї на кресах повинні носити середньовічні кольчуги».

Наслідком зібраних даних було те, що Марічку з загальної камери перевели у «п'ятку» до політичних.

Мала «п'ятка» видається Марічці виповненою дівчатами по саміську стелю. Одна наперед одної засипають Марічку питаннями, ніби посівальник зерном на Новий рік: як звати? Довго вже сидить? Дістала вже акт звинувачення? Які новини там, на волі?

Марічка більше розглядається по дівчатах, ніж відповідає на їх запитання. Не має великої охоти говорити. Їй цікаво, що в цій камері одні молоді… І охайні. Вигладжені плаття, акуратно зачесані, чисті нігті. Глипнула крадькома на свої руки. Не чорна земличка за нігтями, а кримінальні бруди. І не м'ятою чи любистком заносить тут від дівчат, а пліснявим сопухом [34]. Ніби з скрині, Дмитрику, в якій довго лежало зацвіле шмаття. Але ти не дивуйся, бо стіни тут взялись грибом, гейби памороззю. Одне віконечко під стелею — і те загратоване.

Дмитрику, їм далі здається, що я не при своєму розумі, бо чого питали б:

— Тебе, певно, по голові били?

Це, відай, тому, що я не хочу говорити багато. Вони мене питають по кілька разів одне й те саме, кричать мені над вухом, як глухій, а я все розумію, лише балакати мені з ними неохота.

При передачах дають нам пошматкований хліб, прошпиганий, ніби цідило, шматок солонини, проколене яблуко, прорізану цибулю і, дурні, не догадуються, що «грипс» [35] можна переслати і в кістці цукру.

Яблука, що ти мені передав, Дмитрику, пахли різдвом і походили з саду твого покійного тата. То добре, що я їх пізнала, бо інакше була б роздала, не вкусивши. Ти знаєш, що я маю на думці. Хай яблука з саду Курочки їсть його Доцька, може, менше жовта буде.

Тут, на «п'ятці», все хтось дістає передачі. Буває й таке, аби ти знав, що приходять передачі від незнайомих людей. Тут такий закон: що хто дістане — мусить ділитися порівну з іншими. І тому я твоїми яблуками теж обділила всю камеру. Може, буде тобі, Дмитрику, і дивним здаватися, але тут багато такого, що тобі важко було б зрозуміти там, на волі.

А й справді, що сказав би Дмитро, коли б дізнався, що на «п'ятці» старостує слаба на груди, з повибиваними напереді зубами дівчина на ім'я Рута? Може, її й не зрозуміти Дмитру, бо для самої Марічки донедавна староста був не доконче живою людиною. Міг старостою бути двоповерховий, на жовтий колір помальований будинок з зеленими штахетами в самій середині Нашого. Перед будинком є великий квітник, в якому літом цвітуть високі, наче молоді яблуні, рожі, а зимою на їх місці стоять присипані соломою і снігом горбики, ніби дитячі могилки. Мале й старе в Нашому знає, що це будинок старости, або просто — староста. Могло старостою бути і невелике сіре авто, що раз або два рази на рік проїжджало курними дорогами Вишні, залишаючи за собою хмари пилюки. Міг старостою бути й надрукований папірець з печаткою, який приносив на біду й горе в дім селянина десятник і про який люди висловлюються наче про чорта: «Щез би».

Ой Дмитрику мій любий, хочу ще сказати тобі, що я тобі збрехала. Наша староста не називається Рута, а Рут. Але й не Рут. Справжнє її прізвище Еті, або Етка Браун. Та ти, напевно, не чув про неї, бо ти в газетах читаєш лише, хто кого вбив та чия коханка кому очі випалила. Може, я неправду кажу? Але не будемо сперечатися, мій срібний. Колись, може, рік, може, півтора року тому, Етка сиділа в криміналі. Я її не розпитувала за що, але гадаю собі, що за те, що й інші: може, за розповсюдження комуністичних листівок, може, за переховування нелегальної літератури (ти чуєш, як я навчилася вже говорити по-вченому?), може, за перевіз у дамській валізі револьверів або за агітацію за Радянську владу, не скажу тобі точно. Знаю лише, що тут хотіли зробити з неї донощицю-капуся, а вона не здавалася, і за це її сильно катували. Ой Дмитрику, я буду тобі десять разів розповідати, й ти десять разів мені не віритимеш, що тут виробляють з людьми. Я хрест святий цілуватиму перед тобою, а ти однаково засумніваєшся: ба ци? На селі звірини ніхто так не мучив би, як тут людей катують! В нас як минулого літа прив'язали хлопці калатало котові до хвоста, то вже галасу було на все село, а тут можуть чоловіка роздягти догола, оповити мокрим простиралом (аби синців не було, не гадай собі!) і молотити гумовими прутами, доки людина не зомліє. Або закнеблювати (по-нашому — заткати) рот, в дірки від носа вставити гумові рурки, встромити їх у якусь рідку смердючку, і — на, маєш — дихай і втягай те паскудство в себе, доки тобі живіт лусне! Це не байки, Дмитрику! Так робили з тією дівчиною, що про неї я тобі розповідаю. А ще перед тим вони сказали їй: або будеш нам доносити на таких, як ти тут, в тюрмі, або не вийдеш живою звідціль.

І те молоде хрупке дівча, що, здається, до коліна переламав би його надвоє, вибрало смерть.

Мусила вона подумати собі: краще зогнити у криміналі, ніж зрадити товариша. Це велика річ, Дмитрику, могти отак сказати собі. Може, найбільша у світі, але ти це не годен зрозуміти. Ти — ні. Ти спудився смерті, що нею погрожувала тобі мама, і взяв Доцьку. Тому ти, хоч і хотів би, не годен зрозуміти Рут. Але я нічого не кажу. Не всі люди можуть однаковими бути, ніби ромашки на леваді — так чи ні? Хотіла я ще про Рут сказати, що все ж таки вдалося їй втекти за кордон.

Спас її господь, то хай би сиділа собі спокійно, та — ні! Через півроку закортіло їй до своїх, і (треба було їй цього?) в першому прикордонному селі прицупала її поліція. Тепер сидить вона з нами на «п'ятці».

Дотепер для Марічки всі поляки були одні пани. Дідичка пані тим, що пані з панів. За нею йде шеренга вишнянських польок: пані вчительки, пані постерункова, пані управителева, пані поштмейстерова, пані кухарка у дворі. Кучера жінку — і ту в селі панею величають. Одне слово: що поляк, то пан. Так само і з єврейками. Дотепер у очах Марічки кожна єврейка була гендлярка. А чому? Та тому, що всі єврейки у Вишні були гендлярками. Гендлювали, котра чим могла. Котра за прилавком, котра за шинквасом, котра скуповувала у жінок покладки [36] котра міняла посуд і скло на зерно та повісма.

Для Марічки такою ж простою річчю було уявити собі єврея за прилавком, на базарі з кошиком, в шабас на спацері з дітьми, як вишнянську жінку з праником на пралі.

Але євреї у тюрмі за політику… А от же Етка Браун… Є в камері одна полька з Нашого. Пані, можна сказати, а теж сидить за комунізм. Виглядає, як дівчинка, але, напевно, має свої роки. Бо як би інакше могла вчителькою бути? Може, це тому здається вона такою молоденькою, що сама невеличкого росту, а личко має маленьке, як у ляльки. Замість кіс на голові у неї пушок, ніби в молодого каченяти. Кажуть, що це по якійсь хворобі, а Марічка не допитується дуже. Бо й нащо? Називається вона Ядвіга, але на камері кличуть її Ягудкою, по-нашому Ягідкою.

Мамко мої золоті, вона ще більше терпелива, як ви колись до нас малих були. Правду говорю вам. Страх, яка погідна й терпелива. Може вам десять разів спокійно пояснювати одне і те саме й ані не взлоститься, ні не здивується, як ви її і за одинадцятим разом не зрозумієте. Мамко, вона каже, що до арешту працювала по наших «Просвітах». Ще каже, що знає добре Бронка Завадку, того, що не раз до нас приїздив (а може, й приїздить ще й тепер) у Вишню. Якби ви знали, мої золоті мамко, як то велико значить мати тут когось, хто знає твого знайомого. Але ви цього не можете розуміти, бо у нас все село знайомі і всі вони з вами, а ви з ними.