Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина. Страница 22

Ягідка вчила Марічку рахунків і географії. Треба додати, що тут усі дівчата вчилися. По правді, то для Марічки смішно виглядало, як дівчата, лежачи під причами, бубоніли незрозумілі для Марічки речі, з яких могла вловлювати хіба поодинокі слова, як «товар», «оборот», «гроші», але що до чого в тій політекономії, вона так і до кінця не збагнула.

Замість шкільної дошки (Марічці здається, що вона давно-давно в школу ходила, — а може, то тільки снилося їй?), як годиться, була табуретка. Тут виглянцьовували її фляшкою до того, що блистіла, наче дзеркало. Коли по такій наглянцьованій повести, було, милом, то можна виразно відрізнити на ній цифри і лінії.

І хоч Ягідка терпляче по кільканадцять разів доказувала Марічці одне й те саме, вона однаково мала сумніви, чи земля насправді крутиться. Якщо б крутилася, то разом з землею не повинна б стояти на місці й ця проклята тюрма.

Молоденька вчителька малювала на табуретці землі, моря, гори й ріки. Марічка притакувала з делікатності, а сама вірила й не вірила. Бо як же це можливо виміряти такі величезні простори, коли у Вишні люди городів не можуть виміряти як слід? Коли б прийшлося ділити спадкову масу без геометра, у Вишні дійшло б до розбою поміж рідними братами.

Поговорить собі Марічка з мамою, татом, братами, сестрою, сусідами, й знову думки повертаються до Дмитра, бо йому завжди має найбільше сказати.

Ой срібний мій, та я говорю з тобою, гей з небіжчиком, бо відповіді від тебе ані раз не чую! Хочу розповісти тобі, Дмитрику, але лише тобі одному-однісінькому, як відізвалася в мені «чорна жила» і що з того вийшло. Мої тато, чуєш, кажуть, що чоловік доти буде терпіти, доки не нарушити в нього «чорної жили». Тоді він стає дуже злий і страшний тим, що йому вже все одно. Пішло з того, що ми тут ладилися до концерту в честь Леніна. А чого ти дивуєшся? Кажу тобі, до концерту з хором, з декламаціями, з доповіддю, з живими образами. Ще раз кажу, що то тільки вам на волі здається, що ми тут не лише мурами, але дошками забиті від світла. А воно трохи так, а трохи не так.

Ми знали наперед, я ж тобі казала, що тут пошта добре курсує, що в цьому разі з святами Леніна буде круто, як ніколи. Але таке тут право: чим вони до нас крутіше, тим ми з свого боку завзятіше! Вони нам раз наперекір, а ми їм — десять! Я мала співати у хорі. Ти ще не забув мого голосу?

Вже туй-туй має починатися концерт, а в камері й на лік нема червоної бинди. То треба би багато тлумачити тобі, але скажу лише одне, що не може бути концерту в честь Леніна без червоного знаку.

«Нема червоної бинди. Нема червоної бинди», — вистукує Рут хлопцям, а ті відповідають:

«Чекайте. Червона бинда буде. Червона бинда буде». А мені плакати, Дмитрику, захотілося: а де ж мої червоні бинди?

І що ти гадаєш? Як не пильнували нас видзялова з ключниками (а вона в нас теньга [37] та грудаста, як кухарка Матильда нашої дідички), а все ж таки червона стрічка дісталася на «п'ятку». Приніс її в нашу камеру приклеєну до другого боку дна відра сам ключник. От такі чудеса творяться тут!!

Приготувалися ми, як має бути, і чекаємо з запертим духом знаку від хлопців, коли починати «Повстаньте, гнані і голодні…». Бо тут, видиш, Дмитрику, ще й дуже важне, аби виступити разом, минута в минуту, секунда в секунду.

Стою я з дівчатами в хорі, а серце так і валить в мені, що десь його аж у скронях чую. Дивлюся по дівчатах, а вони теж бояться глибше дихнути, аби не прослухати знаку від хлопців. І чого це в мене так серце билося, не скажеш, Дмитрику? Рахую в пам'яті: один, два, три, чотири… І вже не пам'ятаю, чи до одинадцяти, чи до п'ятнадцяти дотягла, коли почувся той страшний крик: «Б'ють». Не можу тобі сказати, до чого той рев подібний і чи кричало десять, а чи сто чоловік. Нічого не можна було розібрати, бо по коридорах почалося тупотіння, біганина, вигуки, брязкіт заліза, клацання заряджуваної зброї… Я ж тобі вже згадувала, що тут усі за одного, а один за всіх. Староста дала команду, і ми почали теж разом з усіма кричати: «Б'ють!» Не знаю і тому не можу тобі сказати, чи, якби ми мовчали, минула б нас біда, але ми кричали одна дужче наперед одної: «Б'ють, б'ють», — хоч нас ще ніхто пальцем не торкнув. Але десь катували нашого товариша, і ми мусили кричати за нього. Бо то є організація, Дмитрику. Тому нічого дивного, що у камеру урвалася заюшена видзялова ще з двома ключниками.

«Ах, кричите, що вас б'ють (вона стала обзивати нас такими словами, що їх у Вишні й найостанніша жінка по-п'яному не вимовила б!)! Тепер, — каже, — будете незадармо кричати!»

Вони кинулися зривати червоні биндочки в нас на грудях й бити, бити, Дмитрику, тяжкими залізними ключами по голові, по лиці, по очах. Що я хочу тобі сказати, мій срібний: аби-сь ніколи нікого не бив по очах. Про це я тебе дуже прошу, хоч і не приходжуся тобі шлюбною жінкою. Один з тих гицлів вдарив Ягідку в ніс, і її залляла кров на місці. І знаєш, тамтой настрашився. Я на власні очі побачила, як він змінився на лиці і почав наборзі витирати свої окривавлені руки об спідницю зімлілої моєї вчительки. Втім, поміж криками й зойками почулося виразно, хоч і не дуже грімко, «Повстаньте, гнані і голодні…». Староста наша дала знак, і ми затягли й собі. Я не можу сказати, як ми співали, відай, не дуже міцно й голосно, бо всі ми були змучені й збиті, але найважніше, що «п'ятка» співала теж!

Видзялова мусила уздріти, хто дав знак до співу, бо відразу прискочила до Рут і залізним прутом з цілої сили врізала її по шиї… Та то шия — як у курочки голошийки, — кого ж там було бити?? Я ще заздріла, як Рут схопилася за горло, але й так було вже запізно. Кров бухнула їй носом і ротом. Ніколи б була я не гадала, що в такої зболеної, такої змізерованої дівчини може бути стільки крові… І знаєш, Дмитрику, кров тієї мучениці нарушила «чорну жилу» в мене… І не лише в мене. Видиш, тяжко тепер сказати, як це акурат дійшло до того, але сталося таке, що камера почала не лише оборонятися перед ударами, але й собі бити! От так, ми — голіруч, а вони — залізяками, але це нічо… «Чорна жила» дає силу, дужчу від заліза, кажу тобі, а ти вір або не вір. Як мої мужицькі пальці допали до упругої шиї видзялової, то я почула, що можу вбити. Я, Дмитрику, я, що дома курки не зарізала б, тут годна була вбити.

Тієї ночі сталися в нашівськім криміналі дві новини: закатрупили на смерть одного політв'язня, і померла наша староста Етка Браун.

Одно ще хочу сказати, що небіжка правду якось казала, що «іноді мертві можуть більше зробити, ніж живі». Я сказала це, а ти сам помізкуй, що це може значити. І не забувай, що я маю для тебе перстень не з золота-срібла, а з кіс моїх. І ще пам'ятай, аби-сь ніколи не бив нікого по очах.

Ім'я Еті Браун у свій час наробило забагато шуму в краю і за кордоном, щоб адміністрація могла поминути цю смерть без формального слідства. Пародія слідства зводилася до того, щоб ствердити, що Еті Браун померла внаслідок заавансованого туберкульозу легенів. Коли розслідна комісія в особі начальника тюрми, прокурора і видзялової з'явилася на «п'ятці», в'язні, ігноруючи запитання комісії, виставили такі постулати камери:

по-перше, політичні в'язні домагаються дантиста в тюрмі, щоб можна було вставляти протези на місце повибиваних зубів, і з такою самою метою домагаються лікаря-хірурга, щоб вправляв поламані ребра;

по-друге, вимагають, щоб кожний політичний в'язень був забезпечений радіонавушниками, аби в той спосіб міг глушити зойки і стогони катованих під часу допиту в'язнів;

по-третє, домагаються електричного світла у карцерах і кам'яних шафах, щоб воно хоч трохи відстрашувало щурів.

Наслідком такої заяви, як можна було зрештою і чекати, було позбавлення прогулянок, заборона отримання передач, заборона отримувати й писати листи для всієї камери.

Смерть Рут ще більше зблизила Марічку з Ягідкою.

Коли через два місяці слідчий викликав до себе Йосафату, фальзе Марію, Мартинчук на допит, то був не те що здивований, а ображений змінами, які сталися в підсудній.