Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина. Страница 31

— Брехня, наклеп! Так можна сфотографувати і посічену шинку волову, обрамувавши її для невпізнання жіночим ганчір'ям. Дві тисячі арештованих у самій Варшаві? Це багато, небувало багато, але якщо цей захід органів публічного спокою має покласти кінець розгулові і спричиниться до загального спокою не тільки у столиці, але й у всій державі, то «да будет воля твоя»!

Подібні політичні дискусії за вечірнім чаєм носили бодай формально спокійний характер, доки революціонізована дійсність не торкнулася самих Валевських, їхнього маєтку у Великім Гайку.

Було так, що всі оті чутки про масові страйки — з одного боку, і масові арешти — з другого, про заворушення по селах, про жертви з однієї і з другої сторони (у газетних репортажах про лодзинські події помилково пропущено фірму «Ружицькі ет компані», і це вповні заспокоїло батька Валевського) до випадку у Великім Гайку були лише абстракцією, темою для дискусій за вечірнім чаєм, і тільки. Фатальною, трагічною дійсністю став випадок, коли роз'юшений натовп селян напав на палац вуйка Пйотра, який, дякуючи щасливому випадкові, зміг разом з родиною втекти живим.

Тепер пан Валевський не попивав спокійно чайку, сидячи у м'якому кріслі, а метався по кімнатах, вигукуючи з піною на губах: «Нечуване! Обурливе! Ганьба! На шибеницю лайдаків! На шибеницю! Пацифікації на них!»

Неймовірно: у родовім маєтку Валевських утворився тимчасовий революційний комітет, який за добу встиг конфіскувати панську землю, випорожнити засіки, розподілити панські скирти і націоналізувати ліс. Не говорячи вже про те, що ті вандали вчинили з обстановкою палацу.

Революція у Великім Гайку — це щось таке неправдоподібне, таке жахливе, таке… таке… неприпустиме, що може спричинити апоплексію і в цілком здорової людини.

Родинні дискусії, якщо так можна назвати словесне пекло на тему великогайківських подій, що забунтували в тихому домі Валевських, остаточно призвели до розриву Рити з сім'єю. Борис запропонував їй для підкріплення революційних сил переїхати на Західну Україну. Пристала без вагання, але перед тим офіціально вступила до Комуністичної партії Польщі.

Хотіла з рук варшавських робітників отримати благословення на нову путь у житті.

Приїхавши в Наше, Рита змінила свій дотеперішній спосіб життя, починаючи від ставлення до такої дрібниці, як манера, чи, краще, стиль, одягатись. Не було, зникла, вознеслася в небеса чи провалилася у підземелля давня Рита Валевська, цурка радци найвисшего сонду [58].

Свою партійність розуміла як вступ у суворий чернечий орден. Мала сильну волю і тому повірила собі, що витримає до кінця днів своїх. І тому була вкрай збентежена, засмучена й присоромлена, коли мусила признатись перед собою, що кохає Бориса.

Але тоді ще держалася.

Вмовила себе, а згодом і чесно повірила у самою створену версію, що платонічне, без взаємності кохання цілком заспокоїть тугу її серця.

І це була найбільша помилка Рити Валевської. Не треба це сьогодні розцінювати як каяття. Ні. Тричі ні. Коли б Риті Валевській була б дана можливість наново повторити останніх десять років свого життя, то в принципі прожила б їх так само, з тією лише різницею, що вже не повірила б, буцім для ідеї, для священної справи комунізму потрібно, щоб такі, як вона, позбавлялись щастя материнства, морились сексуальним голодом і самотністю. Так само, як давно перестала вірити, ніби для возвеличення бога потрібно, щоб люди не їли м'яса в означені дні чи цілували запорошену долівку.

Два роки пізніше виникає на Нашівщині великий політичний процес. Борис — один з трьох головних звинувачених. Ішлося про підпали панських маєтків і дві випадкові смерті (у судових актах вони фігурували, як навмисне вбивство) — адміністратора одного маєтку і сільського поліцая.

Всіх трьох чекав недавно введений військово-польовий суд і смертна кара. Буквально години вирішували справу. Дякуючи одному трюкові оборони, справу передано звичайному судові, де мали розглядати її присяжні.

Сподіваючись смерті, Борис написав листа до Рити:

«Рито, пишу вам, бо знаю, що більше не побачимося. Я б хотів попрощатись з вами, як з найближчою мені на світі людиною. Рито, я хочу признатись вам у чомусь, чого я ніколи б не сказав вам, якби не ця дурниця (це ж зовсім по-дурному — покидати цей світ у тридцять один рік, — правда?) — смерть. Рито, я любив вас. Кажу про це в минулому часі, бо поки цей лист дійде до вас, мене вже не буде в живих. Ви, чиста, горда, цілеспрямована, наче сонячний промінь, і не підозрівали, якою страшенно дурною, брудною, коли хочете почути правду, земною любов'ю любив я вас. Коли б ви знали, дівчино, скільки це мені коштувало — бути по-товариському ввічливим з вами. Скільки разів так було, що, попрощавшись з вами, я, як шпіцель, ішов за вами вслід, аж доки ви не зникали за дверима чужої чи своєї хати. Смійтеся ж з мене, дурня, Рито! Що вам ще сказати? Чи страшно вмирати? Може, не так страшно, як жаль, жаль, що так мало зробив для справи, жаль, що так по-дурному сходжу з арени, і до болю жаль, що більше вас не побачу. Цілую вас, моя незаймана, моя пречиста. Будь мужня, найдорожча. Передавайте привіт товаришам. І скажіть їм, що я тримаюсь і триматимусь до останньої хвилини. Хай будуть спокійні. Їм не доведеться стидатись за мене. Люблю вас, люблю вас.

Борис».

Лист до Ритиних рук попав, коли Борис був уже поза небезпекою смерті. Коли прочитала його, заплакала з надміру щастя. Повірила раптом, що Борис не може залишатись у тюрмі тепер, коли нарешті порозумілись між собою, коли тут, на волі, чекає їх таке велике щастя.

Процес трьох тривав понад два місяці і закінчився звільненням для Бориса Каминецького. Річ в тому, що, коли йшлося про участь у підпалах і вбивстві згаданих двох людей, суд висунув перед присяжними лише два питання: винен — не винен, так або ні.

Борис вийшов на волю перевагою одного голосу. Біля тюремних воріт, де чекали на нього товариші, Рита при всіх кинулася йому на шию з щасливим риданням.

Приголубив її по-братськи, вловивши відповідну для цього хвилину, сказав зніяковівши:

— Винний перед вами, Рито, за того дурного листа. Забудьте його. Думав хлоп, що буде вмирати, і вдарився у лірику.

Рита як сміялася крізь сльози, так відразу згасла. Втягнула голову у плечі і відсторонилася, уступаючи своє місце товаришам, які, коли б можна було, несли б на руках Бориса.

Удар був завеликий навіть на її «чоловічі» сили.

Ошаліла від болю, довго роздумувала над його словами, вкінці прийшла до переконання, що Борис, вважаючи себе приреченим, не захотів і їй ламати життя. Як благородно — і як жорстоко!

Але чому дозволила йому одному вирішувати їх спільну долю? Була молода, здорова, фізично і морально загартована, могла і без чоловічого ліктя пройти крізь життя, ще й з дитиною на руках.

Знав, мусив знати, що вона ніколи не стала б вимагати чого-небудь для себе чи дитини в ущерб великій справі.

А що найважніше — кохав її. Може, не так безтямно, не так захланно [59], як вона його, але лист, писаний у годину смерті, свідчить, що з усіх його друзів вона одна йому найближча.

Що ж здержувало її поговорити з ним, відкрити й переконати його, як далеко він без рації?

При всьому безумі свого кохання до Бориса, Рита не могла цього зробити.

Почуття чисто жіночої сором'язності, свідомість можливого упокорення, зранена жіноча гордість, все ж таки підслухана в дитинстві розмова матері з батьком про її невроду не залишилися без сліду, не дали Риті зробити рішучого кроку.

Згодом намагалася його зрозуміти до того, щоб аж могти виправдати: був надто мужчиною, щоб зв'язувати собою жінку, якої не зможе завжди і всюди захистити.

І так, здавалося, непомітно минав час у чергуванні пір року й губив свій рахунок. На котромусь відтинку часу затягли зичливі люди Риту у книгу старих дів-дівиць, і начеб аж стало все на своїм місці. У всякому разі, публічна опінія перестала цікавитись, чому панна Валевська не виходить заміж, а якщо задумує виходити, то за кого і коли.