Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина. Страница 32

Здавалося, осілася в своєму нутрі і сама Рита. Коли оце з минулого літа стала Рита помічати в собі якісь дивні настрої, якщо не сказати примхи.

Котрогось ранку, взуваючи черевики, знайшла неможливо огидними свої бутси.

Була такою ж, як і всі інші жінки. Нащо ж було їй носити ці чоловічого фасону незграбні черевиська та корчити з себе гермафродита?

Через деякий час, побачивши у своєї колеги, молоденької історички, квітчасту сукню, Рита захотіла такої і для себе. Боже ти мій, ще не втратила почуття самокритики й добре знала, що ні обличчям, ні фігурою не дорівнює своїй молодій колезі, а проте страшенно, по-бабськи, захотілося їй такого яскравого, легкого плаття. Тим паче, — констатувала з гіркотою, — ще рік, ще два, ще три — і буде вважатись непристойним носити в її віці плаття веселих тонів.

Це ще не все.

Вона, що, відколи пішла з дому, їла виключно з чужих столів чи у мензі [60] заморювала голод різними консервами, тепер відкрила в собі непереборне бажання готувати, поратись біля кухні, подавати до столу та запобігати хвали тих, для кого старалася.

І щойно згодом усвідомила, що ці ненормальні забагання — це перші прояви страшної недуги, ім'я якої — психоз материнства.

Звідкіль це в неї? Під впливом яких сил? Які таємні джерела відкрились в її організмі і вдарили ключем?

Не могла збагнути.

Знала лише, що хоче дитини. Малої живої істотки, яку могла б брати голеньку на руки, сповивати й прикладати до молоком стікаючих грудей.

Психоз до такої міри порушив її нервову систему, що не раз прокидалася вночі, облита холодним потом, бо їй снилося, ніби придавила собою своє малятко.

Траплялося щось двічі з нею і таке, що зривалася серед ночі з ліжка, бігла до вікна, бо їй вчувався дитячий плач у садку.

І знову подає голос те темне, небезпечне місце в її психіці: ще непізно!.. Ще й вона, Рита Валевська, може, як шевчиха, сусідка через стіну, ходити перегнута в поясі, з випнутим животом.

Від чого ж воно почалося в неї сьогодні?

Від згаслого вогнища в пічці? Від старуватої шкіри на руках? Чи, може, від того, що й котяча мама має свої клопоти?

Кінець кінцем не каліка ж вона й не синя панчоха, хоч за таку мимоволі і видає себе, а нормальна з нормальних жінка.

«А як же служіння ідеї?» — питає чужий, єхидний голос.

Ох, що за єзуїтське запитання!

А хіба служіння ідеї виключає повноту особистого життя? Власне, що не виключає. Шкода лише, що Рита пізно збагнула цю істину. А що, коли б Борис, — розважає себе, як колись у дитинстві невишуканою грою фантазії: «Що б було, якби було», — якимсь способом відчував би силу її туги і явився на зов її серця? Що тоді?

О, тоді, напевно, не вагалася б і миті. Першою припала б йому до грудей і просила б, як жебрають хліба: «Милий, єдиний, досить цієї трагічної комедії. Давай почнемо життя наново, поки ще не пізно. Поки для мене не пізно».

Викликала в собі такий приплив одчайдушної сміливості, що самій захотілося порівняти свій психічний стан до того, що його може мати монашка у хвилини свого першого гріхопадіння.

Коли б Борис тепер з'явився перед нею, — снувала нитку фантазії, — то скинула б перед ним, наче сорочку, оту прокляту жіночу гордість, що стільки років путала порухи її серця.

Стала б перед ним нага душею і сказала: «Ось яка я — вся твоя». Несподівано (і треба такого збігу обставин) почувся умовний стукіт у шибу крайнього вікна.

Борис!

Не почувши в собі досить фізичної сили піднятись йому назустріч, Рита лежить зібгана калачиком, тремтить і чекає, коли увійде Борис.

Він уже в сінях. Чути, як віником обмітає сніг з черевиків. Потім напотемки, не зразу, знаходить клямку.

Знайомий, несміливий стук у двері.

Прийшов.

Є.

Звідки цей холодний струм повітря, що пронизує кімнату від дверей до стіни?

Певно, забув причинити сінешні двері: з Борисом трапляється таке досить часто.

Рита бачить, як кумедно він мружить на лампу очі, як з робленим смутком оглядає на закаблуках пластівці снігу, як весь міниться своєю готовою, принесеною з дому радістю. Ясно, що прийшов, як звичайно, коли йому нетерпеливиться поділитися з нею своєю справою або ще раз, через призму Ритиного захоплення, наново пережити своє задоволення від удачі.

З'явився до неї з іншої планети. Це Рита вмить збагнула, розцінила і, як завжди, пристосувалася.

Борис справді прийшов сповістити її першу, що, за рішенням ЦК, в Нашому має виходити газета.

Знала добре, яке велике значення надає він згаданому фактові, співчувала йому, що цим разом не може поділити його ентузіазму, було їй прикро за його розчарування з цього приводу, але було б їй морально важче, коли б розіграла комедію перед близькою людиною.

На своє і її щастя, Борис не запримітив цього всього. Сидів біля неї на тапчані, не зауважуючи її, і вголос міркував про перспективи майбутньої газети.

Палила його чисто чоловіча жага безоглядно та егоїстично говорити тільки про те, що його цікавить. Щойно згодом помітив, що Рита слухає його, але не переживає разом з ним його захоплення.

Здивувався. Збентежився. Може, й образився.

— Ви щось сьогодні… чи не хворі часом?

— Я? Я ні. Просто-напросто перевтомилася. Заїдають мене зошити.

— Я бачу, що я про вісімнадцять, а мені про без двох двадцять. Тоді я піду, Рито, а ви відпочивайте, — повів рукою гарним братським рухом від чола вгору по волоссю. — Добраніч.

— Добраніч. Чекайте, піду двері замкнути за вами вже на ніч.

Надворі розгулялася така хуга, що мало не вирвала з її рук клямки. (Борис, виявляється, таки примкнув сінешні двері).

— Ух, — натягнув шапку на вуха, — погодонька! Добрий господар пса не викине надвір!

«То залишайся», — заскімлило щось в неї, і Рита, аби хоч трохи пожаліти себе, дозволила собі відкотити йому комір на вуха.

Скочив з східців, махнувши у білій імлі рукою.

Вчула, як хряснула дошка під його ногами.

За якийсь час рипнула хвіртка. Вийшов на вулицю.

Уявила собі, як іде безлюдною вулицею, змагаючись з вітром, весь серцем і думками у майбутній газеті.

Був таким, яким був: одним з мільйонів нервів великої справи, завжди готовий реагувати на її сигнал. Чи можна осуджувати його за те, що залишався вірним собі?

Зрештою, не було б це й логічно з її боку, бо не далі, як завтра, Рита сама пірне з головою в цю газетну справу.

Кінець кінцем тамте лише хвороба, хоч і природна, а це саме життя, якщо не єдине його виправдання.

Прийшла настільки до душевної рівноваги, що могла критично віднестись до свого попереднього психічного стану. Дивилася тепер ширше на прояви слабовілля людської натури.

Розуміла, що через душу кожної людини може проходити коли-не-коли струм первісних, диких, безвідповідальних, нормально чужих відчуттів.

На щастя, струм той короткотривалий, а люди переважно мовчазні, коли ідеться про власне падіння. Скромна жінка на мить стає повією, чиста людина — шахраєм, чуткий, з голубиним серцем — садистом, щедра натура — скупендрягою. Оце ті нурти, що білим вогнем пролітають крізь мозок і кров людини. Вільні від них хіба одні звірі, але й в цьому випадку немає абсолютної певності.

На жаль, Бронкові не вдалося побувати на засіданні окружкому, на якому був присутній представник ЦК. За всіма ознаками, товариш повинен був приїхати у другій половині квітня. Тим часом він прибув у Наше наприкінці березня. Саме в той час (ще одна божевільна ідея шефа!) поїхав Бронко у Станіслав стягати задавнені борги фірми Філіпчук.

Напружена політична ситуація, солоний передсмак війни, наслідків якої для Галичини не міг би передбачити і сам бродівський чудотворець «ребе», непевність кожної нової днини — все це підказувало Костю Філіпчуку громадити готівку, а ту вимінювати на долари.

В додаток до всіх клопотів з недавнього часу почала Філіпчукові докучати ідея, що хтось може в нього відібрати друкарню.