Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина. Страница 48

Була приготована, що знову виткне їй її старість, як каліці горб, але ні. Цим разом тільки зрадів страшенно:

— Хіба би я був дурний, аби тікати від калачів?

Хотіла випитати його акуратно, аби все ясно поміж ними стало:

— А не будуть з тебе сміятись, що оженився з старою бабою?

Відповів статечно, ніби вже молодий газда:

— Якби ви були старою дівкою, то, може б, і сміялися. Але як парубок бере вдовицю, то певно, що не можуть ровесниками бути. З такого, що бере стару вдовицю, ніхто не сміється. Вдовиці переважно старші, самі знаєте.

Знала то знала, але шлюбу цього страх як не хотіла. Та що мала діяти, коли іншої ради не було на неї? Розуміла добре, що старій бабі мати молодого коханка — то, може, й гонор, але ставати під вінець з таким, що міг би їй молодшим сином бути, — то перед людьми публіка, а перед господом — гріх.

Вже тоді набезпечно знала, що це одруження погано скінчиться для них обох, але іншого виходу не було. Аж надто добре розуміла, що лише одним шлюбом може втримати його біля себе.

Це страшне, Марічко, коли знаєш, що робиш не так, як треба, а не можеш перебороти себе, щоб не робити того.

Колись у їхньому селі була дівка, що хворіла на голову. Коли тільки добиралось до неї тото, то зараз бігла до студні [87] скидала сорочку з себе. Не могла в іншому місці скинути ту сорочку, тільки акурат біля студні.

Лікувалася у Львові і видужала з тієї хвороби.

Пізніше, будучи вже здоровою, розповідала, що й тоді знала, що робить погано, що то негарно скидати з себе сорочку при людях, але коли воно навіщало її, не в її силі було не послухати його.

Достеменно так було й з Петрихою.

Наперед знала, що нічого доброго не вийде з того, що йде за молодого парубка, що як не тепер, то у четвер їхнє подружжя мусить нещастям скінчитись, а проте не могла інакше.

Ой боже, як загуділо, як заклекотіло, як зашуміло в селі, коли дізнались люди, що стара Петриха здуріла на голову і хоче виходити за свого наймита молоденького!

Найперше ксьондз покликав її до себе і, може, зо дві години сповідав, а коли побачив, що його слова — мов той горох об стіну, то залупив таку ціну за шлюб, що на ту суму можна було справити весілля, хрестини і шлюб заодно.

Але це було найменше.

Вже згадувала, що була не з бідних.

Поприбігали зараз рідні та всякі двоюрідні браття і сестри її покійного (дай йому боже царство небесне) чоловіка, бо подумали (без жартів), що в неї щось, хай преч кажеться, з розумом поробилося.

Умовляли, просили, переконували, клялись на свої очі, на свої діти, що їм не про землю йдеться (бо мають своєї досить), але благали-молили, щоб пошанувала честь їх роду та пам'ять покійного їх брата.

Гей, билися долонями об стегна та чухалися позавуш, що сталося з нею, їхньою братовою. Так їй важко одній господарство провадити? То чому ніколи не звернулася до кого-небудь з чоловіків з їхньої родини? Чи був би котрий з них відмовив у млин відвезти чи у ліс поїхати? Чи були б не допомогли їй всім родом виорати чи засіяти?

Дякувала красно за їх добре серце, але просила залишити її у спокої.

Бачила ж бо, що вони її анітрішки не розуміють, і тому шкода кожного слова, як її, так і їхнього.

Не могла ж вона, чуєш, Марічко, признатися їм, що в неї вселилося тото, бо були б відразу зв'язали її та відвезли до Львова.

Можна сказати, випросила їх з своєї господи, а вони далі не давалися за виграну [88].

Приходили ще декілька разів. Юрмою і кожне зокрема. Не допомогло. Тоді стали підсилати своїх жінок, а коли з цього нічого не вийшло, ще раз прийшли до неї всі — чоловіки і жінки разом, напсьочили їй, наплювали на її ворота і забралися кленучи.

Зараз після Петра взяла вона шлюб з Василем. Брала, як годиться удові, у будній день, скромно убрана, без дружок і бояр. От тільки те, що звінчалися.

Привела вона свого шлюбного чоловіка в хату, але від цього, по правді, нічого не змінилося між ними. Хіба що він тепер явно-славно спав з нею на широкій господарській постелі, але й надалі викав їй, хоч і просила, щоб говорив «ти». Видно, це йому заважко упадало. Не міг переламати себе. Бачила це й тому заборонила йому звертатись на людях до себе, аби не сміялися вороги, що в них навиворіт: замість жінка чоловікові, то чоловік жінці викав.

Газдинею у хаті й на обійстю й надалі була вона. Як і до цього часу, розпоряджалася, де що сіяти, коли у млин їхати чи гній возити.

Він таки на самому початку їх одруження мав до неї тільки ту одну просьбу, аби не ходили разом у церкву. Він собі окремо, а вона собі окремо. А пішло це від того, що у перший рік як побралися, то просили на церковнім подвір'ї людей до себе на храм, і трапилося таке, що одна сторонська жінка взяла Василя за її сина.

Але це пусте. І вона, і він скоро забули про цю неприємність.

Прожили вони отак у мирі і злагоді, дівчинко, три роки. А проте, що ти скажеш на це, Маріє, тото не опускало її й на день. Часом тільки немов причаювалося в ній і надалі тривало скрито.

Несе, було, навесні їсти в поле своєму молодому чоловікові. Небо чисте, мов устояна вода у пралі. Хмарини не пливуть над землею, а гойдаються над нею. Раз високо, раз низько, мало що дерев не черкають своїми пухнастими черевами.

Бджоли гудуть у соняшниках, аж волохаті від меду. Лан бульби за очі ловить бузковим пахнючим цвітом. То лише той, Марічко, хто болю не знає, може сказати, що цвіт бульби не пахне. Жайворонок спускається від бога по срібній нитці на землю, а нитка деренчить: дрінь-дрінь-дрінь…

Людські сорочки біліють по полях, мов ті гусята на леваді, там двоє, там троє, там одне.

Далеко пільною дорогою знімається золота пороша, але ніхто на неї не відказує, бо, може, якби не цей божий пилок, то люди заблудили б у цьому раю і додому не потрапили б на ніч!

Іде вона межею поміж сріблистий полин та звіробій і, скажімо, думає собі (не те щоб голова була пуста, ні), що треба буде тих зел на зиму на лікарства насушити, а тото шепоче їй над вухом: «А може б, ти іншого лікарства пошукала для нього?»

І тут поти як вдарять на неї, в очах як пожовтіє, і якби не присіла, то хіба впала б.

Що має робити з собою? Чим заглушити той страшний голос у собі?

Всього вже пробувала-перепробувала, Марічко-душко. І віск ходила зливати, і під євангеліє ставала. Нічого не допомагало — і все!

Лежить, було, у постелі з чоловіком на його руці молоденькій та й нараджується, як, звичайно, газдиня з газдою, на котрім місці посіяти б їм кукурудзу, котре поле відвести б під картоплю. Мирно, безпечно говорять собі про господарські справи, а тото регочеться їй над вухом: «Дурна ти, дурна. Та до того часу він давно вже буде у землі гнити!»

В одну хвилину скупається в холодному поті і вже й говорити не годна, а лише шепоче чоловікові:

— Не дай мене, Василечку.

А він, гречний та добрий, не гидує, що вона вся у липкім поті, а притуляє її до себе і такими словами промовляє:

— Що це вам поробилося, вуйночко! Господь з вами. Та де ж би я дав комусь скривдити вас? Але коли хочете знати, то таки ви самі собі винні. Наробитесь цілий день на сонці так, якби ви мусили, напечете собі голову, а потім лізе вам у голову всяка непотріб. Може, — ще питає, — покропити вас свяченою водою, га?

А їй лише одне на гадці:

— А ти не покинеш мене?

— Ой, та якби я мав вас покидати, що, хіба женився б з вами? Та я, — каже, — через вас стільки наруги переніс, а тепер мав би покидати вас, аби мені суд по вашій смерті нічого не признав. Не бійтеся, вуйночко, не покину я вас. Вибийте собі пусте з голови. Спіть спокійно і мені дайте відпочити, бо завтра мене робота чекає.

Заспокоїв її, — та хіба надовго? На день-два тото як би відійде від неї, а потім знову повертається. Бувало й таке, що чує Петриха його гадючий шепіт, але не зраджується перед чоловіком з своїми страхами, аби самого Василя не налякати.