Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина. Страница 49

Не раз тото будить її вночі, бере на муки, а вона мовчить, зціпивши зуби, і тільки постогнує потихеньку, аби Василя не розбудити.

Місяць світить крізь вікно, хоч пшеничку перебирай. Василь спить солодко, як дитина, зісунувшись на краєчок подушки. Вона дивиться на нього, підперши лікоть, і сама не вірить, що цей гарний парубок — її шлюбний чоловік. Забудеться на хвилечку про свою біду, а воно вже й дало знати про себе: «Любуйся ним, любуйся, бо й так скоро будуть його в землі черв'яки точити!»

А зійде сонце — він прокинеться, усміхнеться до неї, — і де нічні примари ділися.

Но, але стався такий трафунок, що вона забила собі цвях у ногу.

Марічко, ти ж сама сільська дитина, ти знаєш, чи раз доводиться нам забивати, а потім витягати цвяха з ноги.

А вона, пам'ятає, як сьогодні, й кров видушила, аби з нею всяка нечисть зійшла. Потім обв'язала шматинкою, затягнула туго — по всьому. Василь якраз на те увійшов у хату. Побачив, що нога кривавить у неї, й каже:

— Ви б, вуйночко, горівкою промили ногу, або дайте я її у вас виссу, бо цвях, видите, погано заржавілий, та й дошка довго коло гноївки валялася…

Тільки бери, дурна бабо, та послухай його. Але так взяло її за серце, чуєш, дівчино, те, що він, голуб, ладний навіть її стару ногу ссати, аби тільки їй нічого не сталося, що вже нічого більш не багла її душа. Здавалося, що видужає від самого того, що він готовий аж так допомогти їй. Дурний бабський розум, та й тільки!

Минула ніч. Нога почервоніла, трохи опухла, але ще нічого. Ще можна витримати. Почалося воно допіру на другий день. Пухлина (відколи Петриха живе, ще такого не бачила) гнала на очах і була не червона, як звечора, а якась аж бузкова.

Мусила Петриха і високу гарячку мати, бо не хотіла ні їсти, ні пити, а все лише просила холодної сироватки.

Не пам'ятає, зовсім не пам'ятає, як опинилася у шпиталі. Коли оглянули її доктори, то всі в один голос: якщо хочеш, бабо, жити, то давай відрізати ногу.

І Василя стали намовляти: «Скажи мамі (чуєш, Марічко, — мамі), хай не жартує собі з зараженням, бо виходу їй не буде». А вона подумала собі: якщо маю вмерти, то, видно, така моя доля, але калікою не хочу залишатися ні на цьому, ні на тому світі. Притому думала більше про Василя, чим про себе. Не досить йому, сироті, жінки старої, так ще й каліки треба?

Та не судилася їй смерть і тим разом.

Знайшовся поміж докторами такий один, що погодився колоти її заграничними шпильками, лише заповів, що то багато коштуватиме.

А що їй гроші?

І що ти скажеш на те, Маріє, що до тижня стало їй настільки легше, що вже напевно знала, що буде жити.

Відпала в неї жура про себе, та вчепилася гризота про чоловіка: як він там один дає собі раду? Хто пере йому сорочки? Чи бодай раз на день має теплу страву? Хто дає облад у хаті?

Фамілія, та й він сам, коли навіщав її, просив, аби вуйночка нічим не гризлася, бо дома все в порядку. Заглядає до нього жінка її молодшого брата, тому вона хай ні про що інше не думає, а лиш про своє здоров'я. Може, має на що спеціально густ? — допитувався соколонько. — Може, помаранчу, а може би, медових цукерків їй купити?

Нічого не треба було їй, аби він лише був завжди до неї такий, як тепер.

Заспокоїлася. Так якось стало їй на душі спокійно, що навіть тото на якийсь час відійшло від неї.

Дотепер не може зрозуміти, як могла вона почувати себе такою безпечною, так нічого не передчувати?

Все йшло до того, чуєш, Маріє, щоб та новина впала на неї не підготовлену, відразу ошелешила її.

Коли повернулася додому, то застала, гріх мала б, коли б сказала інакше, порядок у хаті. Одне трішки не сподобалося їй, що, замість братової, побачила там дочку брата, Анничку. Але й тоді, повіриш, Маріє, не мала поганого передчуття.

Може, тому, що Анничка була ще зовсім дівчуром. П'ятнадцять чи чотирнадцять скінчила. А найбільше тому, що Василь такий був радий, що вуйночка прибула в хату, що не міг натішитися нею, не знав, де її посадити.

Коли по всім тім, що сталося, роздумувала про той перший день свого повернення, то все більше схилялася до того, що Анничка в цій справі була, як то кажуть, богу духа винна, хоч через неї і скоїлася вся біда.

Через неї пішла людина в землю, а вона живе й нічого не знає про це. І добре, що не знає, Марічко. Нащо має загризати свій молоденький вік?

Першого вечора, коли приїхала з шпиталю, посходилася родина, сусіди, прийшли і дві невістки з фамілії її першого чоловіка, випили, як звичайно, з такої нагоди. Засиділися так допізна, Василь, змучений їздою, не дочекавшись кінця гостини, заснув при столі.

Петриха попросила чоловіків, щоб збудили його, аби роззувся, і сама вказала йому місце на бамбетлі.

На другий день прийшла та сама Анничка, помила посуд, позамітала по гостях і пішла додому на ніч.

Повечеряла Петриха удвох з чоловіком, а по вечері, шкутильгаючи, береться стелити постіль.

А Василь як побачив, що вона робить, так відразу і посумнів. Лягла вона у постіль, зробила йому місце біля себе, а він поклався якось крачком — і ні слова. Вона згасила світло, присувається до нього, а він у плач. Чуєш, Маріє, хлоп заплакав!

Страшно їй стало. Питає його ласкаво, аби не уразити: в чому справа? Він і признається їй крізь сльози:

— Вуйночко, — каже, — не знаю, що сталося, що поробилося зі мною, знаю лише те, що більше з вами, як з жінкою, жити не можу. Буду у вас приймаком, буду вам платним наймитом, попихачем за одні харчі буду, слухатиму вас, як рідну маму, але більше з вами не буду. Не можу, хоч хотів би, бо це не від мене залежить.

Отут, Марічко, і наступила ота межа, поза якою одна лиш смерть. Тепер уже набезпечно знала, що вб'є його. І не пробувала більш боронитись перед тотим. Пощо? І так ні на що не здалося б.

Мав згинути від її руки, й не було відклику від цього, хоч би до самого пана бога йшла на скаргу.

Запитала, отак, з цікавості, бо що могло її обходити, коли й так скоро мала їх смерть розлучити, чи за той час, що її не було, не нагледів собі якої дівчини в селі.

Присягнувся на землю, яку йому записала, що ні.

Як повірити на таку важку присягу?

Виходить, що таки Анничка винувата у всьому.

То нічого, Марічко, що ні Василь, ні Анничка ще самі не знали, що бог спарував їх. Їхні серця, кажу тобі правду, ще дрімали, а очі їхні вже порозумілися з собою. Була така одна хвилина у той вечір, як вона повернулася з шпиталю. Василь подавав їй воду в кохлі [89] (чогось захотілося їй саме з кохлі напитись), ніс її почерез голову Аннички, що сиділа на стільчику біля Петришиної постелі, одна краплина, нехотячи, впала дівчиниськові на шию.

Нічого більше, Марічко, але для неї, Петрихи, стало все ясним.

Блискавка проскочила поміж ними. Блискавка, що мала йому смерть принести.

Тепер тото зовсім заступило їй мозок. Було таке темне, таке густе, що вже не просвічувалася крізь нього жодна ясніша думка.

Не боронилася тепер перед тотим, а лише просила чорної сили, щоб дала їй бодай трохи часу обдумати, як то зробити, щоб він, бідненький, не мучився.

Якби була дурна, як інші баби, то ганяла б по знахарках та ворожках, але вона знала, що жодна ворожка не в силі повернути їй молодості…

Тамтій було п'ятнадцять, а їй на сорок більше, — що тут ворожка могла вчинити?

Чи жаль було їй вбивати його? Певно, що серце боліло, та ще як!

Тепер, коли вже не мала вагань, думала лише над одним: чим би осолодити останні дні життя своєму молоденькому чоловікові? Зарізала для нього у будній день, чуєш, Маріє, курку. Наказала купити горілки. Не будила його вранці до роботи, аби висиплявся вдосталь. Не примушувала його до важкої роботи. А воно, дурне, убздурило собі в голову, що вуйночка для того так шанує його, бо хоче, щоб чоловіча сила в ньому назбирувалася.

І замість бути радим, що дають йому добре їсти, пити, файно закурити й не кажуть нічого робити, водить за нею смутними очима та все проситься: