Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина. Страница 63

— Я просив би ласки пана посла і мою пригоду затягти у свою книгу.

— Що там у вас? — не дуже дружелюбно спитав пан посол.

— Та в мене, як то кажуть, було б весело, якби не так сумно. Тому два тижні, ага, в середу минуло якраз два тижні… моя жінка збиралася сіяти мак…

— Но, но, до речі!

— Сонечко гріло, непричком, так, як сьогодні. Дивлюся, а кури мої збилися в купу та обдзьобують стіну. «О, — подумав я собі, — як це пес допустив їх до стіни?» Зирк, а мій Босий обійшов буду, розлігся на шумилинні та й вигрівається на сонечку. Підійшов я до нього та й говорю:

«Ти, леню, ти, гною невивезений, ти, лайдаку, то тебе годують, доглядають, а ти повісив собі ремінь на шию і так ото лежма службу робиш?»

Де я гадав, чуйте, що за парканом на дорозі сів собі якраз відпочити наш постерунковий? А ви знаєте, у службі вони теж, за перепрошенням, носять ремінь на шиї, гей ті собаки. Я ще не скінчив своєї розмови з псом, коли постерунковий вже тут як тут коло мене.

«Підеш зі мною, Стефанів».

«За що?» — питаю.

«За образу моєї особи під час виконання службових обов'язків. Ти кого, — каже, — гноєм обзивав?»

«Та я, — відповідаю, — не до вас, а до свого пса говорив», — відповідаю.

А він мені:

«Брешеш, хаме!»

«Би-м так, що правду говорю».

«Мовчи, бидляку!»

Я бачу, що по-доброму, ніби по-людському, нічого не вскураю [111] то починаю і собі кричати:

«Якщо ви, пане постерунковий, вважаєте, що нема різниці між вами і моїм псом, то ведіть мене на постерунок, подавайте в суд, а мого Босого беріть за свідка».

А що я мав інакше сказати? Я йому це мовив, він розставив мою фамілію по кутах [112] і я думав, що, рахувати, на тому кінець. Коли ні! Приходить мені штраф з староства: або відсидіти три дні, або заплатити п'ятдесят злотих. Ніби, як мені витлумачили наші сільські адукати, приписали мені злочин по статті 18-й карного кодексу: то є нехіть проти Польщі. Я питаю: за що я мав платити п'ятдесят злотих чи хоч би сидіти три дні у «Івановій хаті»? То як, прошу пана посла, вже такі часи настали, що чоловікові не можна й до власного пса дві слові сказати? Подав я рекрус до окружного суду. «Гей, — подумав я собі, — та десь є у світі розумніші та справедливіші люди, як наш постерунковий!» Я, дурний мужик, шукав правди, а що знайшов? Прийшло мені, що я винний по статті 31-й карного кодексу, а на мові суду, як мені пояснили наші вишнянські адукати, значить, маю заплатити вже не п'ятдесят злотих, а сто, або відсидіти не три, а п'ять днів арешту… Нібито я «допускався публічно необичайного вибрику». Бачу, що правди нема, іду до суду й кажу: «Давайте мене у кримінал», — а пани з суду кажуть мені: «А держава й так потребує грошей, бо чого вона має тебе, дармоїда, годувати п'ять днів задурно? Плати, — кажуть, — гроші, а то ми на тебе ще вищий параграф знайдемо…» А тепер я хочу подавати до найвищого суду і, як треба буде, виставити хочу Босого за свідка, що ми з ним, таки є правда, не раз ведемо розмови…

По залі покотився веселий сміх. Не втримав усмішки й сам отець парох. Це, либонь, і найдужче не сподобалося Осадчукові.

Він фиркнув декілька разів носом, стягнув брови й сказав суворо офіційним тоном:

— Тут віче, а не комедія… І нема чого зуби шкірити. Як ваше прізвище?

— Моє? Я — Іван Стефанів, син Петра, а пес Босий.

Зал, особливо його тили, відповів ще галасливішим сміхом.

Осадчук звернувся до пароха як голови зборів:

— Отче парох, прошу або навести порядок, або я покину зал. А взагалі ви мали рацію… Треба дивитись, кому дозволяти говорити… я бачу, що дехто хотів би віче обернути у веселе видовище, і тому я попрошу… я вже сказав.

Тоді отець парох досить блідим голоском звернувся до присутніх з закликом зберігати повагу і порядок зборів. Пригадав, що, власне, він, як голова, відповідає за все перед паном старостою і тому просить своїх парафіян числитись з цією обставиною.

Після нього виступило з своїми жалями ще декілька братів-хліборобів. Один просив пана посла запротестувати проти смішно низької ціни сільськогосподарських продуктів на ринку. Як аргумент виставив той факт, що склянка чаю в місті коштує стільки, скільки два з половиною літри молока. Виступ цей, хоч і вагомий за своїм змістом, зал сприйняв теж весело. Хтось із сміливіших порадив просто дядькові не пити чаю, якщо він, трясця його матері, так дорого ціниться!

Інший (не з Вишні) чоловік просив у пана посла виєднати йому дозвіл продати клаптик своєї власної, прадідівської, як висловився, землі. Згідно з найновішим законом, землю можна збувати лише у польські руки, а поляки, що живуть у Глинниці, тобто жандарм, учителі, панський економ і кухар, не потребують його півморга. А йому вже третій рік хворіє жінка на нирки, і доконче треба операції. Справа стоїть так, що або операція, або могила, а воно, правду сказати, і те, й друге коштує гроші, — а звідки їх взяти? Єдине, що може, то продати шматок землі, — але як, коли закон проти нього?

Форналь вишнянської пані, наче з спортивного плаката красень, з орлиним носом, жалівся послові, що пані не дозволяє йому одружитись, якщо він і його наречена не перейдуть на польське. Він-то сам не такий вже й побожний і не випрактикував, котрий бог ласкавіший для бідного — польський чи український, і тому змінив би метрику на римсько-католицьку, якби не те, що на селі таких сильно за ніщо мають. У місті не так. Там багато людей, так що й хрунь замішається непомітно поміж людей, а на селі то все, як на долоні…

Осадчук затягнув у свою книгу і його прізвище. Останнім виступив Штефан Курочка.

Він єдиний розумівся на чемності, чи то пак на річи, і перш за все подякував панові послові за його труд і патріотичну промову. Доки наша українська інтелігенція буде стояти за мужиком, доти буде єдність в народі, а де єдність, там мир і тишина.

Після такого дипломатичного вступу Штефан Курочка вилущив свою особисту справу: староство чомусь зволікає з концесією на млин для зятя. Він просив би пана посла поантирсуватись, в чому діло.

— Певно, певно, — підтримали його голоси з залу, — в селі млин здався-бо! Нам далеко ходити з мливом, а якби у своєму селі, то, може, хто й роботу дістав би…

— Аякже ж, аякже ж, конче потрібно млина у Вишні…

Курочка з задоволенням, але й деякою недовірою розглядався довкола. З одного боку — йому було до душі, що люди підтримують його, а з другого — не дуже він і вірив у щирість тієї підтримки. Правда, ні лайдак Мартинчук, ні його велебний кум не відчиняли писка, але й тут надвоє бабка ворожила. Або справді народ зрозумів, що йому був би корисний млин на Вишнянці, або драбуги [113] змовились удавати доброзичливих.

Осадчук, не питаючи про прізвище, записав у блокнот і Штефана Курочку. Збори добігали до кінця. Залишилося ще голові зборів подякувати послові і ухвалити резолюції, коли знову піднялася ще чиясь рука.

— А що ви скажете, газдо?

Встав чоловік з перших рядів. Вже сам його зверхній вигляд говорив за те, що він попав поміж представників першої категорії або випадково, або умисне.

Чоловік розгладив поштиво нігтем великого пальця довгі вуса й сказав чітким, трохи мовби завченим голосом:

— Дуже нас втішило те, що народ наш український — рахувати, селяни — так файно тримається разом. Добре сказав Штефан Курочка, що де згода, там мир і тишина. Дотепер, треба правду сказати, не було такої єдності поміж нами. Люди ділилися на бідних та багачів, як той казав, на чорних та білих, та різні там партії. А ниньки отутечки прийшли-сьмо до того переконання, що нам треба всім триматися разом проти визисків і кривд з боку уряду. Нас тепер єднає одна партія — боротьба з урядом за наші кривди…

Отець парох кашельнув значуще:

— Кінчайте, газдо, бо і так затягнулися збори, а панові послові треба сьогодні від'їхати у Наше.