Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина. Страница 64

— Я вже, отче парох. Аби не розбалакувати багато і аби пан посол не забули, що ми йому тут наговорили-балакали, то я гадаю, що найкраще зібрати все те разом, докупи. — Він витяг з-під кожуха на грудях папірець, випростав його і почав читати сильним, звучним голосом: — «Ми, зібрані 25 березня 1938 року на зборах у селі Вишня, протестуємо проти УНДО та її парламентарної репрезентації, яка веде угодову політику. Домагаємося складання депутатських мандатів, домагаємося, щоб депутати парламентарної репрезентації більше не заступали українсько-селянських мас в уряді…»

Перші слова прочитаного так приголомшили голову зборів і доповідача, що реакція з їхнього боку на таке блюзнірство настала з деяким запізненням, що й дало змогу виступаючому прочитати у спокою півтора пункта резолюції.

Щойно тоді дійшло остаточно до голови зборів, кому він надав слово. Ксьондз миттю зірвався з свого місця в першому ряді й, навіть не підкасуючи реверенди [114], випурхнув чорною нетлею відразу на сцену:

— Парафіяни, парафіяни, зрада, не давайтеся впіймати на вудочку… між нами агент Москви… парафіяни, прошу спокою… прошу…

З великого хвилювання він душився власними словами, наче недовареними кльоцками.

В залі зчинився заколот. Чоловік, що читав резолюцію, виявився оточений своїми однодумцями, мов живоплотом. Серед крику і шуму, одобрюючого і заперечливого, поміж вигуками: «Геть агента червоної Москви», «Правду каже», «Не дати говорити» та «Доки будете затулювати людям рота», — чоловік продовжував з перервами читати:

— «Домагаємося списання податків малоземельним селянам за минулий рік… домагаємося знесення проекту закону про колонізацію на західноукраїнських землях…»

На сцені виріс червоний задиханий парубчак і почав кричати:

— Ми, селяни з села Вишня, зібрані на вічу 25 березня 1938 року, виявляємо повне довір'я політиці УНДО та українській парламентарній репрезентації…

Тепер гармидер змігся до того ступеня, що вже не можна було розрізнити змісту слів ні першого, ні другого виступаючого, проте вони продовжували читати свої резолюції. Раптом на сцену вискочили три хлопці. Вони схопили ундівського прихильника за руки й ноги та, розмахнувши з всієї сили, кинули ним у залу в натовп. Там підхопили його їх однодумці й, передаючи невдалого оратора з рук до рук, виштовхнули з зали. Спроба з боку його прихильників при входових дверях відбити парубчака не вдалася. За той час, коли увага всіх була звернена на метушню в залі, зникли з неї Осадчук і ксьондз. Нічого іншого, тільки їх вивели підвальним ходом попід сценою. У дверях читальні появився поліцай з ременем на підборіддю, що означало службовий характер його присутності.

В залі, як було попередньо домовлено, вмовкли всі голоси, що протестували проти політики УНДО. Лунали тільки вигуки: «Геть агентів Москви!», «Хай живе самостійна Україна!», «Слава Україні від Сану до Дону!»

— Спокуй! — відразу з порога почав кричати представник влади. — Спокуй! Цо за клуценє спокою публічнего?! [115] — І лише згодом здав собі справу, на кого він кричить і, власне, хто каламутить публічний спокій.

Почерез людей пробрався чоловік, що мав з постерунковим справу в суді через свого собаку:

— Записуйте їх, пане постерунковий, адіт, як розкричалися! Записуйте, а мене кладіть на свідка.

Поліцай зразу з серйозним виглядом збирався його вислухати, але придивившись, хто перед ним, закляв сочисто.

Користуючись з свого зручного місця за дверима, Бронко опинився одним з перших надворі. Встиг ще спостерегти, що хлопці, з якими мав зустрітися в умовленому місці, заздалегідь повискакували вікнами.

Народ, незважаючи на понукання поліцая, розходився ліниво, і то гуртками. Постерунковий увихався поміж людей, очевидно шукаючи того, хто читав антиурядові резолюції. Та той зник ще в більш таємний спосіб, ніж посол і ксьондз.

Бронко, не затримуючись ані не прощаючись з ніким, поправив бідони на плечах і пустився селом в напрямі ставчанської станції. Не дивувався, що ніхто не легітимує [116] його. Був більше чим певний, що на нашівському вокзалі чекатиме його «ангел-хоронитель».

Втім, був вдячний навіть поліції, що поки що залишила його у спокою.

Дорога на ставчанську станцію вела багнистою вузькою вуличкою. Посередині, від плоту до плоту, стояла темна велика баюра, в якій (маючи річку під боком) хлюпались качки. Дивно було спостерігати, як їхні білі платтячка виринали чистими з темної каламуті.

«Чистого й болото не замарає», — спробував Бронко знічев'я створити нову приповідку, але згадав, що в народі є вже куди чіткіше виражена мудрість: «Доброго і корчма не зіпсує, і могила не виправить».

Віддалеки у заграві згасаючого сонця червоніли кущі верболозу.

Ніч тут наступала раптово, як у горах. Коли вийшов на луки, на землю падали вже густі сутінки.

Аби дати думкам влежатись спокійно від щойно пережитого, Бронко згадав, як у дитинстві вистругував собі з лозини свистик.

Для цього треба було насамперед добре обстукати лозину, щоб легко відставала кора, а далі, що найголовніше, зробити отвір для денця ні завеликим, ні замалим, бо в одному і другому випадку це могло погано відбитися на звукові пищика.

Раптом озвався зліва голос переляканої перепілочки. «Майстер», — подумав Бронко, звертаючи вбік на голос «птаха». Сім хлопців, на команду Юрка Зарічного, схопилося з пригнутих лоз, ніби з стільців на пружинах.

— Нас тут вісім, — по-військовому рапортував Юрко Зарічний, — але скажете, як треба буде, то може нас бути і двадцять чотири, і більше. Ану, мой, вишикуйтеся, покажіться, ти, слухай, як руки тримаєш?!

Посідали на пригнуті лози (справді, наче на пружинисті стільці), а Бронко підголосом пояснював їм, що, з огляду на бурхливе віче в читальні, зустріч їх повинна бути огорнена подвійною пильністю та обережністю.

Йому хотілося б цим разом дістати відповідь від їхнього вожака на три основні питання: як ведеться робота комсомольців в молодіжній радикальній організації «Каменярі»? Скільки наших хлопців проникло у місцеву спортивну організацію? З яким успіхом? Які зв'язки наладнано з польськими хлопцями і дівчатами, що їх вишнянська пані виписала з мазурських сіл?

Бронко був вражений недбалими, млявими відповідями хлопців, зокрема Юрка Зарічного. Що за дідько з хлопцями! Сонні чи п'яні?

— Що з вами, хлопці, сьогодні? Я говорю, а ви щось не дуже слухаєте мене… Ану, каву на лаву, в чому справа?

Хлопчаки переглянулись поміж собою. Заговорив, як і годилося, Юрко Зарічний. Кучерявий чуб, вибившись з-під смушкової шапки, сягав мало що не середини носа.

— Ми, товаришу Бронко, виконуємо і будемо виконувати те, що ви говорите, але… ви знаєте, не нам вам казати… Люди стали потроху рухатися. Якби так що до чого, то ми маємо тут трохи закопаної зброї. Двадцять чотири хлопці можемо дати, як один, а зброї маємо… аби не збрехати, на дев'ять… десять від біди… То якби що до чого, то пам'ятайте, що ми кожної хвилини готові… лише нам… того… на п'ятнадцять люда зброї підкиньте… А як не на руку вам… то той… можемо й самі роздобути…

— А то як?

— Ой га! — відгукнувся найменший ростом з-поміж них. — Аби так за що інше, як за зброю! А то що, мало постерунків по селах? Ви розумієте?

Бронко розумів їх краще, ніж могло їм здаватися.

Розвихрений, закукурічений юнак з детально розробленим планом народного повстання виринув у Бронковій пам'яті, наче пливак з води.

— А ще я і ті два, ану, мой, встаньте, — скомандував Юрко, — покажіться! Хотіли-сьмо вас просити, аби ви допомогли нам дістатися на той бік Збруча. Ми хотіли б, якби так що до чого, підучитись у військовій справі… А ми на своє місце тут залишили б добрих хлопців… Бо самі, товаришу Бронку, знаєте, що якби що до чого, то військово вишколених у нас мало. Можна сказати, майже нема. А ще ці два просять, щоб їм допомогти дістатися до Еспанії. Кажуть, що там є підрозділ імені Івана Франка… в наше село прийшов лист від такого одного, та й ці хлопці, знаєте, хочуть і собі. І на їх місце ми дамо вам таких… що… будете видіти… Бо ми довше так, без роботи, сидіти не годні… люди рухаються у світі, а ми спимо, гей сови по дуплах… Що ви нам, товаришу Бронку, привозите, ми то геть-дочиста читаємо, що нам кажете, то ми виконуємо, але то замало для нас. Ви це самі повинні знати і так передайте від нас кому треба у Нашому… що ми довше з заложеними руками сидіти не можемо… І аби-сьте знали… І не будемо!