Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина. Страница 111

— Як тобі сподобалася доповідь? — не міг не спитати Бронко.

— Дуже! — блиснула на нього оком Стаха.

І хоч Бронко у той вечір проговорився, що він міг би полюбити Стаху, проте вона собі вже усвідомила, що того дивака не так легко піймати на аркан, як їй зразу здавалося. Жіночим інстинктом вона відчула, що тут треба буде де в чому змінити тактику.

Одного вечора, коли Бронко проводжав її з танців у читальні (вона танцювала, а він у той час грав у шахи), Сташка, настроївши відповідно свій голос, почала сповідатись перед ним. Ох, як їй набридли вже оті дурні танці, оті пусті товариські ігри, з яких стільки користі, що з бика молока! Яка дурна була вона досі! І як кається тепер у тому, що стільки дорогого часу і здоров'я (аякже ж, і здоров'я!) витратила вона на оті дурні забави! І яка їй з того користь? Чи не краще, замість вдихати на танцях пилюку і обливатися потом, пройтися з кимсь, хто мав би охоту, по свіжому повітрі та поговорити про розумні речі, чи хоч би десь у затишку почитати вдвох якусь історичну книгу?

Натяк на книгу просто-таки полонив Бронка. Радий зміні, яка сталася у Сташці, він відразу ж запропонував їй на другий вечір таку прогулянку на свіжому повітрі. Він, признатися, теж відчуває, що шахи переходять у нього в нездорову пристрасть, наче в азарт. Ці вечірні прогулянки по свіжому повітрі будуть приємною розрядкою і для нього.

Вони домовились зустрітись завтра о сьомій годині біля каплички на Пільній вулиці, а звідтіль полем підуть на берег ріки…

Бронко з'явився на побачення за кільканадцять хвилин перед призначеним часом. Просто-напросто йому нічого було робити, і він вирішив убити час, чекаючи на Стаху.

На нашівській ратуші вибило сьому, а Сташки не було. Це сподобалося Бронкові: «Дівчина з характером». Вибило чверть на восьму — Сташка не являлась. Це вже менш сподобалося Бронкові: «Набиває собі ціну, міщанка!»

О восьмій Бронко вирішив, що Сташці, напевно, щось перешкодило і тому не вийшла вчасно на побачення. Прийде, очевидно, пізніше.

Ходив поміж вербами туди й назад. Крутив цигарку за цигаркою, бо інакше час тягнувся б до біса довго.

Щойно того вечора усвідомив собі Бронко, що Стаха вже посіла якесь місце в його серці. В думках розмовляв з нею так, як би йшла поруч, а те, що він говорив їй, було не подібне до того, що досі Сташка чула від нього. Він ніби докоряв їй, що спізнилась і його примусила чекати, але докори ті звучали як освідчення.

Так і не діждавшись Стахи, Бронко з важким серцем повернувся додому.

Наступного вечора, хоч був домовився вже на той вечір зустрітися з товаришем, Бронко вирішив зайти до читальні і дізнатися, в чому справа. Був майже певний, що Стаху застане на танцях, немов забув, що два дні тому вона каялась перед ним, що тратила стільки часу на пусте.

День той неможливо тягнувся і вдома, і на роботі. Як в дитинстві було, не знав, яким словом заговорити до паровоза, щоб той не стояв так довго на станціях, так і тепер не знав, як це зробити, щоб чимскоріш згасав день і наставала ніч.

Бронко не помилився. Сташка була на танцях, але він не мав жодних претензій до неї за те, що зламала слово. Був просто щасливий, що знову бачить її, дарма що в обіймах іншого. Щоб не давати приводу до зайвих балачок, Бронко непомітно перейшов зал і присів до столика з шахами, хоч всі його думки були коло Сташки. Грав цим разом неуважно, бо раз по раз кидав очима за Сташкою, що мелькала в танці, а та, порівнявшись з дверима, показувала Бронкові свої гострі рідкі зуби.

Партнер Бронка торкнув його під столом ногою:

— Не дивись так, бо звихнеш собі око. Краще пильнуй королеву, бо заберу в тебе з-під носа. А то кинь. Пусте! То така сучка, що побіжить за кожними штанами.

Бронка не лише образили, але і якось на свій лад боляче вкололи ці слова. Роблено позіхнув і, щоб Підкреслити свою байдужість до цієї справи, вдарив себе пальцями по губах:

— Королева… стривай, стривай, як це було. Кінь стояв тут, а твоя тура он тут… Чия тепер черга? Моя? Якщо моя, то зробимо хід коником… от так!

Коли музиканти, не погодившись з танцювальним комітетом щодо ціни, стали пакувати свої інструменти у футляри, Бронко і собі встав, не докінчивши партії.

— Бронику, не будь дурний, зараз кінчимо…

Не хотів нічого слухати. Жодна сила не затримала б його тепер на місці.

Сташка теж манірно прощалась з дівчатами, так підкреслено відгризалась від хлопців, що набивалися її проводити, що Бронкові аж соромно стало за неї. Коли нарешті Сташка, увільнившись від компанії, підбігла до Бронка, йому зробилося тепло на серці.

Стаха наче ненароком схопила Бронка за руку, а він щосили стиснув її долонею.

Була знову йому такою жагуче бажаною і близькою, як вчора увечері, коли даремно чекав на неї стільки часу. Ніколи до цієї хвилини Бронко не припускав, що психічні переживання можуть відтворюватись з такою тотожністю. Досі йому здавалося, що приємні відчуття — це скороминущі і перельотні враження, подібні до того, що відчуваємо у сні, і, як сон, вони неповторні. А воно ось як! Те, що відчував Бронко увечері, чекаючи на Сташку, повторилося сьогодні, лише ще з більшою силою і виразністю.

Знаючи, як інші хлопці проводжають дівчат, Бронко насмілився і собі незграбно, зате міцно, обійняти Сташку за стан, закинувши її руку на свої плечі.

— Чим ти була вчора зайнята, що не могла вийти? — спитав Бронко, не чекаючи, поки вона перша про це заговорить, та притискаючи щораз сміливіше свою руку до її грудей.

Сташка, якій несподівано дісталося так багато, захотіла ще більшого. Захотілося їй, щоб вогник, який ледве зайнявся, розгорівся відразу в полум'я.

Зайшовшись театралізованим, визивним сміхом, вона сказала:

— Фі, ти думаєш, що мені холерно цікаво про твою політику вислуховувати? Не вийшла, бо… щось не мала охоти.

Вона манірно вертіла головою на всі боки, навмисне не дивлячись на Бронка, начебто байдужа до враження, яке зробили на нього ці слова.

Проте коли на якусь секунду все ж таки зволила поглянути на Бронка, сміх застряв їй у горлі. Бронко дивився з виразом такої огиди, з яким дивляться на непристойні речі.

Погорда, насміх і жалість скривили його губи:

— А то ти така? А я, дурень, думав про тебе краще! Пусти!

Він шарпнувся вбік, але Сташка вчепилася в його рукав. Вони вийшли з поля, освітленого з вікон читальні, і покрокували тепер темною вузькою стежиною до гостинця. Хлопці й дівчата обганяли їх пара за парою. Бронко з Сташкою ішли щораз повільніше, щораз повільніше, аж нарешті залишились самі. З гостинця долітав веселий гомін, у який зливались людські голоси, сміх і мелодія пісні, хаотичної та неспокійної, як сама їхня молодість.

Сташка стала і тим примусила зупинитись Бронка. Напевно, хотіла перечекати, щоб ті, на гостинці, пішли собі далі.

Бронко зауважив, що Сташка ховає лице в тіні. Взяв її за підборіддя і повернув до місяця: в чому справа? В очах дівчини блищали сльози. І саме тому, що вона не виставляла тих сліз напоказ, зворушили вони його до глибини душі. Жалість, яку відчув до Стахи, підказала і виправдання для неї: фальш не притаманна її натурі, а скористалася вона нею, як оборонною зброєю. Коли б у ту душу трохи більше світла, то й фальш випарувала б з неї, як туман з долини, коли заглянуть туди промені сонця.

— Бачиш, яка ти нерозумна, — з співчуттям погладив її по плечах, а Стаха відразу перехилила голову, наставляючи йому губи до поцілунку.

Бронко повагався. Потім впився в її запрошуюче розтулені уста. Лише губами відчув він усю щирість її почуттів. Не брехала. Тепер напевно може сказати, що не брехала. Любила його. Тепер знав напевно, що у той пам'ятний вечір вона тужила й прагнула його так само, як він її.

Ще раз обняв дівчину і притис до грудей.

— Любиш? — питав між поцілунками. — Кажи, любиш?

Стаха без слів притакувала головою, що так, що любить.

— А якщо любиш, то навіщо ці штучки? Треба любити просто, по правді… Ходім, не стіймо…