Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина. Страница 112

Бронко обняв Стаху за стан, вона закинула йому свою руку за шию, і так ішли вони по сріблистій доріжці, збиваючи росу під ногами. Не умовляючись, перейшли шлях упоперек і пішли стежиною поміж сіножатями. Стежка була вузька, і Бронкові довелося топтати зрошені бур'яни, що плутались під ногами. Він і досі не міг заспокоїтись від того, що Стаха, бажаючи підкорити його, вдалася і до такого допоміжника, як фальш.

Тулячись до нього та підставляючи щокільканадцять кроків йому ненаситні губи, Сташка, збиваючись щопівкроку з дороги, вела Бронка під копиці, що майоріли здалека у місячному світлі.

Не хотіла бог вість чого. Прагнула тільки сісти, опершись плечима об копицю, а його голова щоб спочивала в неї на колінах, а вона щоб перебирала пальцями його кучері.

Бронко ж сприймав, як чудо, що Сташка від одного солонавого поцілунку стала йому ріднішою, ніж від усіх отих довгих розмов, що велись поміж ними…

Порівнявшись з копицею, Стаха залишила Бронка. Сіла під копицею, розклала спідничину віялом і поманила його рукою до себе.

Бронко не рухався з місця.

Стаха інакше пояснила собі його закам'яніння. Перехилила голову через плече і запитала медовим голосом:

— Правда, як гарно? Аж мову в грудях спирає. Ходи сядь коло мене. Що? Встати і привести тебе за руку?

Бронкове вухо знову вловило ту ненависну йому нотку фальші. «Знову грає. На все інше вистачає в неї хитрості, — подумав, збиваючи спересердя черевиком кротову купину, — а змовчати впору — замало такту».

В одну мить зникли чари місячної ночі. Бронко відчув, що від роси ноги промокли до шкарпеток. Спину теж пронизував вологий холодок.

— Встань! — наказав досить непривітно. — Підемо.

— Куди? — все ще не розуміла, що сталося, Стаха. Думала, що, може, йому не сподобалося місце, яке вона обрала. — Куди підемо?

— Додому.

Сташка не допитувалася більше. Тон, яким було кинуто, от, власне, не сказано, а саме кинуто оте «додому», одним подухом згасив у ній охоту не тільки до кокетування, а й до життя.

Що сталося? Чого відразу таким холодом повіяло від нього? Йшли, так мило цілувались, обіймались, він дав, себе завести аж сюди під копицю, і раптом начеб хто підмінив хлопця.

Не так сіла чи не таким голосом попросила його сісти біля себе? «Чи, може, — подумала у відчаї, — спідниця закотилася в неї негарно і це його збридило?»

Вона оглянула себе, обсмикнула спідничку сюди-туди і мовчала, бо не знала, як заговорити тепер до нього.

Ішли добру хвилину без слова, і мовчання те так давило, що кроки збивалися з ритму.

Бронко добирав мозольно слів у думці, якими зумів би пояснити Сташці, чому саме так поступив, а не інакше; Сташка зиркала на нього крадькома, думаючи:

«А може, в нього справді не всі дома? Що сталося? Ішли, так мило цілувались, обіймались — і маєш…»

На гостинці Бронко пристойно взяв Сташку під руку, як водять кавалери своїх дам:

— Слухай, Стахо, я хотів тобі сказати, що ти тут ні при чому… це я дурень. Розумієш, я знаю, що я дурень, а от інакшим бути не можу. Слухай, я хотів би бути чесним з тобою, як з своєю совістю, але щось не певний, чи ти мене зрозумієш.

— Та говори вже. Ми ж не такі дурні, як виглядаємо…

— Слухай, що тут багато говорити! Чорт його знає, я й сам не припускав, що мене може потягнути до тебе. Сьогодні, кажу тобі чесно, як поцілувала уперше, аж мені памороки забило. Я тобі кажу, я й сам не знаю, що це таке поробилося зі мною.

— Ну, то й добре, — стрепенулася Стаха і зразу ж притулилася головою до його плеча. — Смішний, то так і має бути. То й добре…

— Слухай, не спіши і дай мені за мене самому сказати. Кажеш «добре», а я не певний, чи воно справді добре. Слухай, я хотів, щоб ти мене зрозуміла, як треба. Я не маю часу впадати біля жінок, і не в моїй натурі ця музика. Але дружину я все ж таки хотів би колись мати. І от сьогодні я не можу ще, почуваю, що не можу на сто процентів сказати, що ти є та, яку я хотів би мати. А зірвати тебе просто так не можу. Якось мій характер, чорт його візьми, не дозволяє цього. Ну, не можу свинею бути, і все. Смішний я у твоїх очах, що?

Не говорив їй про те, що оберігає її ще й тому, що його попередники не церемонились з нею. А не церемонились тому, що це дівчина з простолюддя, за честь якої нікому було обстати. А сама Стаха у своїй хитрості була настільки наївна, що сподівалась (можливо, що й під впливом бульварних романів) таким способом упіймати собі жениха, коли женихи оглядались перш за все за набитою калитою.

— Смішний, а якби дівчина сама не мала б нічого проти, щоб поступили з нею по-свинськи, тоді що?

— Тоді, — запнувся Бронко, — тоді… Я ж говорю тобі, що я дурень, але інакшим однаково не буду.

Дома Бронко, аби запобігти дурним снам уночі, за кару примусив себе порубати всі, ще минулорічні, цурупалки, на велике здивування матері й не менше задоволення батька, який додержувався принципу, що тільки фізична робота може вибити людині всяку дур з голови. А що його сина час від часу навіщає дур, про це старий Завадка нітрохи не сумнівався.

— Як там? — щойно на другий день спитала Катерина Нелю, маючи на думці її відвідини Сулімана.

Неля поволі повернула голову і встромила в Катерину страшні очі, що та опустила свої. З того часу між сестрами про це не було більше мови.

З поведінки Нелі Катерина здогадалась, що Суліман програв, а якщо програв, то, напевно, зажадає повернення коштів.

Тому Катерина з дня на день з острахом чекала появи Сулімана. За тиждень він дійсно з'явився у Річинських. Першою особою, що привітала його на подвір'ї, була Слава. Вона ще здалеку помітила, що Суліман якийсь не такий, як завжди. Коли він підійшов ближче, то виявилось, що ця небуденність йшла від того, що маклер був охайно одягнений. Але диво! Суліманові не личили ні паперово-біла сорочка, ні червоно-чорна краватка, ні чистий (хоч і трошки злежаний), без плям піджак. А може, це тільки здавалося. Так. Просто у цьому вбранні він ніскільки не нагадував собою Сулімана з таткових часів, і це була найголовніша хиба. Це була чужа людина, яка лише з обличчя трохи нагадувала таткового заушника.

Та все ж Слава зраділа йому. Яким би дикуватим сьогодні не видався їй Суліман — це була людина, яка знала її з самого дитинства і з якою вона могла почувати себе ще дитиною. Суліман іноді нагадував Славі породистого собаку сенбернара [154], який спокійно, ба навіть поблажливо зносить тиранію дітей, коли ті тягають його за вуха чи їздять на ньому верхи.

— Суліман, Суліман! — підбігла до нього Слава і, почепившись за плече, поскакала поруч з ним на одній нозі. — Як ви сьогодні нарядились! Що це таке, Суліман? А може, ви на залицяння зібралися?

На жарт Суліман не відповів жартом:

— О, Суліман ще вибереться до Річинських, але не на залицяння, а відразу у свати!.. Ха-ха!

Слава розгубилась. Суліман ще ніколи не промовляв до неї таким злозвучним тоном.

«Зі мною так не можна, Суліман. Сенбернари завжди бувають ласкаві до малих дітей. Якщо вже з Суліманом не можна пожартувати, то з ким тоді можна?»

— Ах, — схопила вона його за руку і сама обкрутилась навколо нього, — ви ж вдаєте! Вдаєте, о-о-о, бачу, вдаєте!

Суліман насилу спромігся на усмішку:

— Вдавати — це мій фах. Панна Катруся дома?

— Дома! Дома! Заходьте в татків кабінет, я її пошукаю і пошлю до вас!

Катерина стояла в спальні навколішках перед розкритою скринею з сувоями полотна. Почувши, що прийшов Суліман і дожидає її в кабінеті, Катерина тільки прикусила нижню губу. Це завжди у неї було ознакою великого душевного напруження. Час, якого потрібно було, щоб пройти з їдальні в кабінет (прохід через веранду Мариня забила, боячись злодіїв), дав Катерині змогу не тільки зібратись з думками, але й настроїтись на відповідний тон.

У кабінет вона ввійшла підтягнута, з виглядом людини, в якої час — золото. Сухо привіталася і, не пропонуючи Суліманові стільця і сама не сідаючи, спитала: