Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина. Страница 24

— Та то, Штефане, не корову на ярмарку купувати.

— Ти хочеш тим сказати, що твій Дмитро може не захотіти моєї Доцьки? Його право. Як з нашим невлад, то й ми з своїм назад, гей той казав.

Куди назад? Не питає словами, а чіпляється за його рукав Ільчиха, мало що притомна з страху. Куди назад? Таке багатство, таке щастя її дитині — і назад?

— Свате Штефанику, — белькоче, заглядаючи дуці у вічі, — якщо не так сказала, як треба, то будьте вибачні до темної баби. Влад нам з вами, пане Курочко, влад.

— А то уважай, бо я вже собі подумав, — смикає він облізлими бровами, — що я з таким товаром місця на ярмарку не застою, ха-ха-ха… Я знаю, можеш мені про це не говорити, що твій Дмитро засватав дівку в того драба Мартинчука. Це йому можна, аякже! А ти подумай, з ким тобі краще бути у фамілії: чи з родом Курочків, чи Мартинчуків? По Новім році, може, від когось вже чула, приступаю до будови парового млина на Вишнянці. Я ніц більше не кажу, але я хотів би, щоб тим млином орудував уже мій зять. А ти зваж і подумай.

А як же ж тут думати, коли в голові так шумить? А може, не треба було стільки пити, бідна голівонько? А то випила, не закусила, горілка вдарила їй у голову, перемішала все геть-чисто в тій голові, і тепер здається Ільчисі все навиворіт. Страх перед Штефаном змінився на велику прихильність до нього, боязкість поступилась сміливості, якої Ільчиха не знала ніколи і за молодих років.

Перше сиділа на краю ослінчика, ближче до дверей, дальше від Курочки, а тепер пересіла на лаву під образи, плече до плеча з своїм майбутнім сватом.

Він обіймає її за плечі, а вона не дуже-то й сторониться. Не чужі вони тепер, а свати, рахувати. Спершу оте сватання видалося їй казкою, а тепер Ільчиха вже бачить себе за весільним столом, на самому покуті, бо ж вона, так сказати, неабихто, а сваха самого Штефана Курочки.

— П'яна, свате, така п'яна, що п'яна, — хилиться Ільчиха то в один, то в другий бік, а все попадає головою Курочці на плече. Та хоч і п'яна, але думка одним боком працює тверезо. — А чого це ви, свате, угляділи собі якраз мого сина? Чому якраз мій Дмитро припав до вподоби, га?

— Дурна ти, свахо, як мій чобіт! Та тому, що служив у мене, то я пізнав його і вподобав собі. Та й Доцька моя взялася за ним.

Горілка робить своє. Ільчиха каже, що по-тверезому ніколи не сказала б:

— Та Доцька ваша не за одним бралася.

Може, по-тверезому і Курочка інакше сприйняв би ці слова, але тепер під впливом горілки він може багато дечого простити своїй п'яній свасі.

— Мой, а ти не бралася за хлопами, як була молода? Та я тебе не раз сам пощипував у танці. Забулась, небого? А твій Дмитро… я ж тобі казав, що я маю за потульного, файного парубка. А крім того, ніхто в селі, ну, може, крім самого пана і його жондци, не знається так на конях, як твій Дмитро.

— То ви тому хочете свою Доцьку віддати за нього? Ніби лише через оті коні?

— Мой, що ти взялася сьогодні пилити мене тупою пилою? Про що тобі йдеться? Чого ти така цікава, як та Єва, га? А може, мені ваше прізвище сподобалося? Савицький, Савицький! Ти знаєш, яке ти прізвище носиш? Аж шкода для тебе, темної, такого прізвища. Ти знаєш, дурна, що воно може бути й українське, і польське, і російське, а від біди й німецьке. В теперішній час таке прізвище грошей варто. Дивись на мене, багач я, нічого не скажеш, кожний знає, що в селі мені пари немає, а яке прізвище в мене — Курочка… Курочка! Ти гадаєш, що хлопцем мало я натерпівся від цього прізвища? Було, вибіжу з школи, а хлопчиська за мною: «Ко… ко… ко… курочка сіла… сіла… ко… ко… ко…» А донька в мене вже буде називатись Явдокія Савицька.

— Не гнівайтеся на мене, Штефанику, дурну та п'яну, але мені все-таки здається, що ви щось затіваєте проти мене. Прізвище то прізвище, але чому якраз мого Дмитра ви намітили собі?

— От причепилася баба, як реп'ях кожуха! Ти мене, небого, попід бороду не гладь, бо як я розохочусь і задумаю тебе деінде погладити, то бідна будеш! Ади, дурна, вже настрашилася і відсувається! Чого тобі ще треба від мене? Хочеш видоїти з мене всю правду, як молоко з ялової корови? А якби я хотів, мой, для прикладу, засватати твого Дмитра за свою дівку на злість тому збуєві Петрові Мартинчукові, то що, може-сь би, перечила-сь? Перечила, говори?

Чи перечила б? Та яка ж мама не хотіла б щастя своїй дитині?!

— Давай, небого, вип'ємо ще по одній, і нема про що більше говорити. Хай твій парубок таки завтра посилає старостів, бо на часі не стоїть, а мені треба управляючого до млина.

Курочка вийшов від Ільчихи, коли в селі вже в деяких вікнах почало спалахувати світло.

Як скоро засвічувалося в людських хатах, так скоро й погасало. Люди заощаджували гас і світили тільки для того, щоб газдиня могла перемити миски й підмести на ніч хату (щоб янголам було ладно проходжуватись по ній).

Ільчиха провела Курочку аж за ворота.

Він завернув направо, а вона постояла ще якийсь час у воротах, а потім, не заходячи до хати, сіла на призьбі дожидатись Дмитра.

На свіжому повітрі горілка поволі вивітрювалася з голови, а попередній хвацький настрій став уступати тужливому смуткові.

Дмитро прийшов пізно. Видко, боявся, щоб хвіртка не зарипіла і мама часом в хаті не почула, коли він повертається додому, бо зайшов на подвір'я городами. Від ранньої весни ночував під оборогом ніби тому, що в хаті задуха.

— Дмитре, агов, Дмитре! — тихо позвала Ільчиха. Чула, як неохоче зіскочив з драбини. Бубонів щось під ніс про тих, що самі не сплять та й іншим не дають спати.

— Чого вам треба? Чого досі не спите?

— Ходи-но сюди, маю тобі щось сказати.

— Або то немає днини для розмови? Я спати хочу, а то вранці збудите.

— Ходи, кажу, Курочка приходив.

Зашарудів лопух під ногами. Прийшов і став напроти матері, соковито позіхнувши кілька разів підряд. Місяць світив йому просто на голову. Проміння, що падало згори скісним струменем, розбивалося об кучері на іскорки, і кожний кучер грав зокрема. Стояв її син у сріблі місяця такий красний, такий делікатний з лиця, що в мами серце защеміло.

Десь недалеко по-нічному пахла м'ята. І той місяць там високо, і ті синюваті зорі, що ніби розбігалися по небі, а потім знову збивались купками, і той любовний запах м'яти, і крони дерев у холодному сріблі, і та росою надихана ніч — все воно створено для любові. То вже господь так дав, щоб старина, утомившись на полі, спала кам'яним сном, а молодь, що хоч удвоє жвавіше звивалася з серпом, вночі приймала нову силу в себе, і безсонниця їй тільки здоров'я додавала.

Дмитрові набридло стояти, він сідає на призьбі біля мами.

— А чого Курочці треба від мене, не казав? Я вам наперед кажу, що не піду більше до його коней! Так, як він обходиться з наймитами, то хай іде до нього служити той, що в болоті водиться! Це я вам кажу, мамо…

— Не найняти він тебе хоче, а в зяті, Дмитрику.

— Мамо, — підскочив його голос, — ви впилися? — Дмитро нахиляється до неї, щоб схопити її за руки, але тут же подається назад. — Що з вами, мамо? Від вас і правда горілкою тхне…

Ільчисі соромно перед сином. Воліла б під землю запастися, вогнем згоріти, ніж син її мав би про неї щось неладне подумати.

— Не п'яна я, — картає його самим голосом, — не п'яна, а випила тільки, як годиться з такої оказії…

Тепер Дмитро сміється.

— А чим же ви, мамо, приймали такого дуку в нашій хаті? Мали-сьте бодай під рукою кілька картоплин у мундирі та хоч півлітра діжкового квасу?

— Ти смієшся, а то не жарти, Дмитре. Казав старий, що можеш завтра старостів посилати.

— Мамо, аби золота, аби діамантова була ота його слинява Доцька, то не взяв би її! Аби озолотити мали мене від ніг до голови! Аби давали мені за нею втроє більше, ніж мають, то я однаково не схотів би її. Тьфу!

— Ой синку, як мені слухати таке?

— Як хочете, так і слухайте, тільки я вам кажу, як воно буде…

Він не говорить матері, що якби оженився, то відсувався б на край постелі, аби не доторкнутись її. Лишень говорить про те, що Марічці слово дав. Як собі мати гадають? Давати слово, а потім ламати його, самому собі в лице плювати? Два роки буде, як він дівчину водить, а тепер як? Залишити її на посміх людям?