Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина. Страница 26

«Спи», — просить його в думці мама, хоч добре знає, що не засне він уже до самого сходу сонця.

Сама відчиняє двері у хату. Дух горілки вдаряє їй у ніздрі Ільчиха іде просто перед образи і опускається на коліна.

— Слава тобі, господи, слава тобі!..

Прочитала сім оченашів і сім богородиць, щедро хреститься і тричі вибиває поклони, цілуючи запорошену землю.

Потім збирається до себе на постіль. З богом у неї порахунки закінчені.

Звичайні людські сльози заливають їй обличчя. Ільчиха дає їм волю. Плаче з великого щастя, що зустріло її дитину. Плаче з великого горя, що впало на її сина. Не може впоратись з тягарем, що звалився на її удовині плечі, тому розмовляє з покійним чоловіком, як з живим:

— Випросив ти, Ілечку, в бога такі достатки для нашої дитини, попроси ще, щоб наш Дмитрик забув свою любов і бодай терпіти міг біля себе ту, що йому сам господь посилає за жону. Зроби так, Ілечку, тату наш, щоб йому постіль з Доцею була мила, щоб Марічка втопила свій жаль до нього у глибокій річці, щоб забув її наш син, як забувають сни, а їй щоб послав бог добру долю, бо вона гречна та добра дівчина і не винна в тому, що ми бідні…

Цілувала в думках Марічку і плакала над нею та просила пробачення. Не один, а сто разів просила, щоб дівчина простила її. Не могла інакше. Господь бачить, що не могла. Могла взяти гріх на душу і життя собі відібрати, але таких статків, такого багатства випустити з рук не могла.

Бронко Завадка прокинувся від того, що промінь місяця впав раптово йому в очі. Хтось по той бік вікна відхилив фіранку.

Перша думка була, що це Сташка. Останніми часами Бронко намагався уникати дівчини. На біса йому здались оте неприємне тиснення у скронях і дурні сни по ночах! Це, мабуть, і було причиною, що Сташка стала проявляти особливу турботу до його особи. Сташка, напевно, звечора чекала на нього, а не діждавшись, побігла під вікно перевірити, чи ночує він дома.

Вистромивши голову з-поміж вазонів мирта, Бронко спитав не дуже-то ласкавим шепотом:

— Хто там?

— То я, — так само пошепки відповів чоловічий голос. — Вийди, Бронку, надвір!

Бронко чимало здивувався, почувши за вікном голос Олекси Загайчика.

— Зажди, я лише штани надіну.

Одягаючись, Завадка ламав голову, звідкіль узявся Олекса. О цій порі він мав би спати під оборогом у батьківській господі у Вишні.

Олекса, що працював з Бронком у друкарні Філіпчука, кожної суботи їздив до батьків на село по харчі. Оскільки цієї неділі нашівський канонік отець Аркадій Річинський скликав віче у сусідньому селі Калиниці, товариші доручили Олексі побувати на тому мітингу.

Хоч як тихо відізвався Бронко, мати прокинулась. Спираючись на лікоть і постогнуючи від ревматичного болю, звелася і сіла в ліжку. Нахилила голову, прислухаючись. Неприкрита хустиною шия у світлі місяця здавалась неприємно довгою і тонкою.

З того часу як поліція, затарабанивши серед ночі у вікна, забрала Бронка, у матері наче виникло додаткове відчуття. Вона могла чути крізь сон. Знаменне те, що мама чула тільки голос сина або його ім'я. Було так, що півень вбіг у хату, заспівав на всю горлянку, а мама лише пробурмотіла крізь сон, але не прокидалася, Та досить було її синові заговорити хоча б пошепки, вона відразу прокидалася, готова до оборони.

— Хто там, Бронку?

— Спіть, мамо, то Олекса Загайчик чогось хоче від мене.

Олекса? Павлині цей хлопець знайомий. Він учиться в друкарні Філіпчука, де її син уже третій рік працює складачем. Та чи добре вона знає його? Павлина знає тільки отого трохи вайлуватого, по-сільському несміливого ясноволосого хлопця, що приходить до її сина по неділях грати в шахи, але не оцього, що швендяє по ночах, тривожить мирних людей і не знати куди витягає з хати її дитину.

— Днини вам не вистачає?

— Спи, стара, — кашлянув батько.

— Що то за нічні секрети, щоб людям не давати спокою?

— Спи вже, нарешті, стара!

Мати вмовкла, але по нервовому рипінню ліжка, по протяжному стогону, що виривається з її грудей, можна здогадатися, що вона не заспокоїлась.

Бронко застає Олексу коло дверей. Схопившись за штахети хвіртки, яку старий Завадка пристосував для того, щоб кури не забігали до сіней, Олекса важко дихав ротом. Зеленкувате від місячного сяйва обличчя з темними ямами очей і дірою відкритого рота нагадало Бронкові опудало з гарбуза.

— Ти, що сталося?

— Вмираю, так хочу води! Де тут у вас криниця?

Криниця недалеко, ось за бузиною, але Бронко не витягає йому свіжої води. Журавель може заскрипіти в нічній тиші й зрадити їхню присутність. Ось залишилося у відрі трохи перестояної води, бери, Олексо, пий!

Чути, як вода з булькотінням цідиться в горлянку. Ледь чутно запахло іржею. Олекса витирає рота долонею, широко, по-селянськи.

— Ти, не стіймо тут, — бере його Бронко за плечі й повертає півколом. Сорочка на плечах мокрісінька від поту. Бронко здогадується, що сталося: молодчики з ОУН, скориставшись з присутності в залі кількох комуністів, спровокували сутичку, щоб пізніше мати черговий привід нацьковувати польську поліцію на наших хлопців.

Нерозумно, що Олекса, замість замести сліди за собою, наводить поліцію просто на хату Завадків. Дурень! Коли б хто не знав його так добре, як знає Бронко, міг би запідозрити провокацію!

У прихатку, куди заводить Бронко Олексу, відгонить зів'ялою травою і кролячим послідом. Мацаючи ногами й руками, Бронко вмощує Загайчика на притрушені вологою травою дошки.

Око ще не звикло до темряви. Олекса необережно зачіпає ногою якусь бляху. Нічна тиша потроює брязкіт.

— Цс-с!

Бронко нахиляє голову, — достеменно так само, як перед тим його мама, — наслуховує.

Якби надійшли з вулиці, то їх кроки було б чути вже на розі, звідкіль починається тротуар.

Та на вулиці тихо.

Можуть, сучі сини, підповзти й городами. На трави впала роса, можна й не почути шелесту.

І з цього боку тиша. Яблуко чи груша м'яко впало з дерева.

— Ну, говори, але до речі…

— Я, — Олекса припадає лицем до вологої трави, — відправив на той світ Річинського…

— Ти, кинь вар'ята грати, а говори толком, що сталося!

— Я не можу толком… Ти не міг би принести ще води?

— Пізніше. Не вмреш без води. Ти був на вічі?

— Саме звідтіль іду.

— І що далі?

— Вийшов Річинський і почав крутити гітару про угоду з польським урядом… Ніби тому, що слов'яни…

— А ти не втерпів і гаратнув його каменюкою по маківці?

— Н-ні… ні… Я сказав лише, що за Збручем живе великий слов'янський народ. То, може, з ним ліпше приступити до згоди. Бронку, пити хочу!

— І більше нічого? — не зважає на останнє Бронко.

— Ще вигукнув я, щоб крутив гітару своїй попаді під периною.

— І що далі?

Олекса холодить губи холодною вологою трави.

— Я не пам'ятаю, що було далі. Я лише побачив, як він посинів і почав хапати руками повітря… А потім знявся крик і лемент, що помер…

— І все? І тому ти прибіг сюди, як очманілий?

Чути у темряві, як Бронко хруснув пальцями. Ех, навчились люди гартувати сталь — коби ще винайшов хто спосіб, як гартувати боягузів!

А тут, як навмисне, кілька днів тому Бронко якраз ставив у приклад Олексу Загайчика, доводячи товаришеві Каминецькому, що він — міщух [51] і просто-напросто упереджений щодо революційного гарту нашої сільської молоді. Мало що не в очі сказав йому це Бронко, коли Каминецький намагався довести, що у більшості хлопців з села бракує розуміння для організаційної і внутрішньої дисципліни, що навіть у своїх революційних виступах вони більш стихійні, ніж свідомі. І от тобі маєш, Гандзю, книш! У попа, напевно, була вада серця чи склероз мозкових судин, а цей зразу ж визнав себе за вбивцю. Роби з Таким революцію! А якби ситуація вимагала ліквідувати гада, провокатора, то такий «герой», напевно, й у штани наробив би!

— І чого ти так злякався, хлопе?

— А я не злякався… Але знаєш, був би ти на моїм місці… Як зчинився лемент, як підняли: «держіть убивцю…»