1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки. Страница 46

Людина зобов'язана платити за те, що отримала. Аомаме нахмурилася. Те саме сказав той фальшивий збирач плати «NHK».

— Я раптом це усвідомила того вересневого дощового вечора, коли не вгавав страшний грім, — сказала господиня. — Сидячи у своїй вітальні й думаючи про вас, я дивилася, як по небу пробігають блискавки. І саме тоді я збагнула істину, яку вони яскраво освітили. Того вечора я втратила вас і разом з цим щось у собі. Можливо, навіть не щось одне, а багато чого. Щось таке, що було моїм осердям і підтримувало мене як людину.

— Може, в ньому містився і гнів? — рішуче спитала Аомаме.

Настала мовчанка, схожа на дно висохлого озера.

— Чи тоді серед усього, що я втратила, був і гнів? — сказала стара господиня. — Ви про це питаєте?

— Саме так.

Стара пані злегка зітхнула.

— Відповідь на ваше запитання позитивна. Так, серед безперестанної громовиці я чомусь втратила й страшний гнів. Принаймні він відступив кудись далеко. Тепер у мені не залишилося гніву, що колись палахкотів. Взамін прийшло щось схоже на легкий смуток. Хоча я ніколи не думала, що такий гнів коли-небудь згасне… А як ви про це догадалися?

— Бо приблизно таке саме сталося зі мною того вечора під час безперервної громовиці.

— Ви маєте на увазі свій власний гнів?

— Саме так. Того страшного гніву тепер у собі я не знаходжу. Це не означає, що він повністю зник, а, як ви кажете, відступив кудись далеко. Тривалий час він займав у моїй душі багато місця й щосили підганяв мене.

— Як невтомний жорстокий візник, — сказала господиня. — Однак зараз він знесилів, а ви завагітніли. Так би мовити, взамін.

Аомаме вирівняла дихання.

— Це правда. Взамін у мені є щось маленьке. Воно не має нічого спільного з гнівом. І з кожним днем воно стає більшим.

— Безперечно, ви мусите його оберігати як щось дорогоцінне, — сказала господиня. — Заради цього вам треба якомога швидше перебратися в безпечне місце.

— Ваша правда. Але перед тим я будь-що маю закінчити одну справу.

Поклавши слухавку, Аомаме вийшла на веранду й крізь щілини у пластикових жалюзі поглядала на вулицю й дитячий парк. Наближалося надвечір'я. «Перед тим, як скінчиться 1Q84 рік і вони мене помітять, я будь-що мушу знайти Тенґо», — вирішила вона.

Розділ 15

(про Тенґо)

Цього не дозволено розповідати

Вийшовши з пивнички «Муґіатама», Тенґо в задумі, безцільно якийсь час прогулювався вулицями. Потім вирішив податися до маленького дитячого парку. Туди, де вперше відкрив на небі два Місяці. Як і тоді, піднявся на дитячу гірку й спробував ще раз глянути на небо. Щоб знову побачити Місяці, які, можливо, щось йому розкажуть.

«Коли це минулого разу я заходив у той парк?» — думав на ходу Тенґо. І не міг згадати. Час протікав нерівномірно, а відчуття часової відстані не було стабільним. Мабуть, на початку осені. Він пригадав, що тоді мав на собі теніску з довгими рукавами. А зараз грудень.

Холодний вітер гнав стадо хмар у бік Токійської затоки. Наче зроблені з паштету, вони застигли у невизначеній формі. Раз у раз ховаючись за ними, видніли два Місяці: один, звичний, — жовтий, а другий, новий, маленький, — зелений. Обидва, після повні, зменшилися на одну третину. Малий Місяць скидався на дитину, що намагається сховатись за материну спідницю. Місяці перебували майже на тому ж місці, що й минулого разу. Здавалось, ніби терпеливо очікували повернення Тенґо.

У вечірньому дитячому парку не було ні душі. Ртутний ліхтар, біліший, ніж колись, здавався ще холоднішим. Безлисте гілля дзелькви здавалося старими кістками, побілілими під дощем і вітром. Такого вечора могла кричати сова. Та, звісно, в міському парку її не було. Накинувши каптур штурмівки на голову, Тенґо засунув обидві руки в кишені шкіряної куртки. Піднявся на дитячу гірку й, обіпершись на поруччя, глянув на Місяці, що то з'являлися, то зникали у просвітах хмар. За ними тихо миготіли зірки. Вітер розметав туманний бруд над містом й атмосфера стала чистою-чистісінькою.

«Власне, хто зараз так, як я, поглядає на обидва Місяці?» — подумав Тенґо. Ясна річ, Фукаері про них знає. Адже все це почалося від неї. Можливо. Однак, крім неї, ніхто з його оточення не звернув уваги, що Місяців побільшало. Невже цього ще ніхто не помітив? А може, й так це всім відомо. У всякому разі, Тенґо нікого, крім свого товариша, який заміняв його у підготовчій школі, не питав про Місяці. Скоріше з обережності старався не торкатися цього питання перед людьми. Наче йшлося про тему розмови, недоречну з морального погляду.

Чому?

«Можливо, Місяці цього не бажають?» — подумав Тенґо. Можливо, вони мають до Тенґо якесь особисте послання, і йому не дозволено ділитися цією інформацію з іншою людиною.

Однак таке міркування дивне. Чому кількість Місяців може стати особистим посланням? Що вони хочуть йому передати? Все це здавалося Тенґо не посланням, а скоріше складною загадкою. Якщо це так, то хто її загадує? Власне, хто не дозволяє?

Вітер з різким свистом пролітав між гіллям дзелькви. Як несамовите дихання, що вирвалося крізь зуби людини, яка спізнала відчай. Дивлячись на Місяці й мимоволі слухаючи свист вітру, Тенґо сидів так довго, що аж заціпенів від холоду. Сидів хвилин п'ятнадцять? Ні, мабуть, трохи довше. Відчуття часу десь зникло. Організм, зігрітий випитим віскі, задубів, наче самотній кам'яний кругляк на морському дні. Хмари, одна за одною, неслися на південь. І не було їм кінця-краю. Напевне, на далекій півночі було невичерпне джерело, яке їх постачало. Вперті люди у грубих сірих уніформах там з ранку до вечора мовчки виробляли хмари. Як бджоли — мед, павуки — павутиння, а війни — вдів.

Тенґо зиркнув на годинник. Була майже восьма. У парку — ні душі. Інколи близькою вулицею спішили люди. Скінчивши роботу, по дорозі додому вони всі йшли однаково. У половині вікон нового шестиповерхового багатоквартирного будинку по той бік вулиці вже світилося світло. Холодного зимового вечора освітлені вікна зігрівали душу особливо приємним теплом. Тенґо по черзі пройшовся по них очима. Так, наче з маленького рибальського човна поглядав на розкішний пасажирський лайнер, що плив у нічному морі. Ніби змовившись, мешканці заслонили всі вікна шторами. З дитячої гірки холодного вечірнього парку цей будинок здавався іншим світом. Світом, побудованим на інших принципах і керованим іншими законами. За тими шторами люди жили звичайнісіньким, можливо, навіть спокійним і щасливим життям.

Звичайнісіньким життям?

Образ «звичайнісінького життя» в уяві Тенґо був стереотипним, позбавленим глибини і яскравих барв. Батько й мати, скажімо, з двома дітьми. На матері фартух. Розмова за вечірнім столом, на якому парує гаряча страва в каструлі… В цей момент фантазія Тенґо натикалася на тверду стіну. Про що, власне, розмовляли члени звичайної родини за столом? Що стосується його самого, то він не пригадував, щоб коли-небудь розмовляв про щось з батьком за столом. Кожен з них у зручний для нього час просто мовчки напихав у себе їжу. Тож таку процедуру важко було назвати вечерею.

Скінчивши огляд освітлених вікон багатоквартирного будинку, Тенґо ще раз звів очі на Місяці. Та хоч скільки чекав, жоден з Місяців не збирався йому щось розповідати. Звернувши до нього свої байдужі обличчя, вони висіли нерозлучно в небі, як паралельні рядки вірша, що потребували виправлення. Вони повідомляли йому тільки те, що сьогодні ніякого послання не буде.

Стадо хмар перетинало небо, невтомно прямуючи на південь. Різноманітної форми й розмірів, вони приходили й відходили. Серед них траплялися й такі, що мали цікавий вигляд. Здавалось, ніби вони мають свої думки. Маленькі, тверді, з чіткими обрисами. Однак Тенґо хотів знати, про що думають Місяці, а не хмари.

Врешті-решт він підвівся, випростав руки, ноги й хоч-не-хоч спустився з дитячої гірки. Вирішив задовольнитися принаймні тим, що кількість Місяців не змінилася. Не виймаючи рук з кишень шкіряної куртки, покинув парк і повільно, широкими кроками, подався додому. По дорозі згадав про Комацу. Треба з ним незабаром поговорити. Хоч трохи залагодити те, що сталося між ними. Та й Комацу мав про що найближчим часом порозмовляти з Тенґо. Той залишив йому телефонний номер оздоровниці в Тікурі. Але Комацу не подзвонив. Тенґо вирішив, що спробує зателефонувати йому завтра. Але перед тим треба піти до підготовчої школи й прочитати листа, якого Фукаері передала товаришеві.