1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки. Страница 48

Хоч-не-хоч Тенґо перестав думати й пробіг очима по сторінках газети, яку купив у станційному кіоску. Рональд Рейган, цієї осені переобраний на посаду президента, називав прем'єр-міністра Ясухаро Накасоне коротко Ясу, а прем'єр-міністр президента — Рон. Можливо, винна в цьому фотографія, але вони скидалися на підрядчиків-будівельників, що таємно домовляються, як замінити будівельні матеріали чимось дешевим і низькосортним. Усе ще тривали заворушення в Індії, спричинені підступним убивством Індіри Ганді, в різних місцевостях жорстокої помсти зазнали сікхи. Як ніколи раніше, в Японії вродили яблука. Однак жодна стаття не зацікавила особисто Тенґо.

Дочекавшись, коли стрілки годинника показали другу годину, він ще раз подзвонив Комацу на роботу.

Лише після дванадцяти дзвінків Комацу підняв слухавку. Як завжди. Хтозна-чому він так просто не бере її в руки.

— Тенґо-кун, я давно тебе не бачив, — сказав він. Його манера говорити стала зовсім такою, як колись. Плавною, трохи награною і невиразною.

— Протягом останніх двох тижнів я взяв відпустку на роботі й поїхав у префектуру Тіба. Тільки учора ввечері повернувся.

— Мабуть, батьків стан здоров'я поганий? Щось з ним сталося?

— Та ні. Нічого не сталося. Просто він перебуває в комі, а я гаяв час тим, що вдень сидів біля нього й поглядав на його сонне обличчя. А пізніше у готелі писав роман.

— Виходить, він не то живий, не то мертвий. Біда та й годі.

Тенґо змінив тему розмови.

— Здається, ви сказали, що начебто маєте щось мені розповісти. Сказали досить давно, під час останньої розмови.

— Це правда, — відповів Комацу. — Я хотів би з тобою зустрітися й неквапливо поговорити. Вільний час матимеш?

— Якщо справа важлива, то, може, якнайскоріше зустрінемося?

— Можливо, так було б найкраще.

— Сьогодні ввечері я вільний.

— Сьогоднішній вечір мені підходить. Я також не зайнятий. Як щодо сьомої години?

— Вона мене влаштовує, — відповів Тенґо.

Комацу назвав бар поблизу видавництва, в якому Тенґо неодноразово бував.

— Він працює і в неділю, коли майже немає відвідувачів. Там можна спокійно поговорити.

— Розмова буде довгою?

Комацу задумався.

— Та як тобі відповісти? Правду кажучи, я сам наперед не знаю, буде вона довгою чи короткою.

— Гаразд. Розкажете так, як вам сподобається. Поспілкуємося. Бо, що не кажіть, ми опинилися в одному човні, чи не так? Чи, може, ви вже пересіли в інший човен?

— Та ні, — як ніколи серйозно відповів Комацу. — Ми й зараз перебуваємо в тому самому човні. Отже, зустрінемося о сьомій. Тоді й розповім про все докладно.

Поклавши слухавку, Тенґо сів за стіл, увімкнув електронну друкарську машинку й почав переносити на її екран текст, який написав авторучкою на папері в готелі Тікури. Перечитуючи цей текст, він згадав краєвиди містечка. Оздоровницю, обличчя трьох медсестер. Морський вітер, що гойдав сосновим бором. І білих чайок, що над ним кружляли. Тенґо встав з-за стола, відслонив штори, відчинив скляні двері і вдихнув грудьми прохолодного повітря.

Тенґо-сан ви читаєте цей лист після того як повернулися з котячого міста це добре

Так написала в листі Фукаері. Але ж за цією квартирою, куди він повернувся, хтось стежить. Хто стежить і звідки — невідомо. Може, в ній встановлено приховану відеокамеру? Занепокоївшись цим, Тенґо оглянув всі закутки. Але, звісно, не виявив ані прихованої відеокамери, ані «жучка». Як-не-як, це стара тісна квартира, в якій такі речі мимоволі впали б в очі.

Тенґо друкував за столом свій роман, аж поки навколо не стемніло. Оскільки слова в тексті довелося не просто переписати справа наліво, але подекуди й змінювати, то ця робота забрала більше часу, ніж він сподівався. Перепочиваючи, він засвітив настільну лампу і подумав, що сьогодні не прилетіла ворона. Бо якби прилетіла, то він почув би шум. Бо вона зазвичай терлася великими крилами об скло. Внаслідок цього залишала на ньому легкі масні сліди, схожі на код, що вимагав розшифрування.

О пів на шосту Тенґо приготував просту страву. Апетиту не відчував, але ж удень майже нічого не їв. Усе-таки, мабуть, варто щось закинути у шлунок. Зробив салат з помідорів та морської капусти і з'їв його разом з тостом. О шостій п'ятнадцять одягнув брунатно-зелений вельветовий піджак поверх чорного светра з високим коміром і вийшов з дому. На виході з будинку зупинився і ще раз поглянув навколо, але не помітив нічого, що могло привернути увагу. Жодного чоловіка, що заховався за телеграфним стовпом. Жодного припаркованого підозрілого автомобіля. Навіть ворона не прилетіла. Та — навпаки — це ще більше стривожило Тенґо. Здавалось, ніби всі незнайомі люди навколо насправді крадькома за ним стежать. І домогосподарки, що проходили мимо з кошиком, і мовчазний дідок, що вигулював собаку, й навіть учні середньої школи, що мчали повз на велосипеді з тенісною ракеткою на плечі — усі вони, мабуть, вміло закамуфльовані агенти «Сакіґаке».

«У страху великі очі, — подумав Тенґо. — Треба бути обережним, але не дуже нервувати». Він хутко попрямував до станції. Іноді на мить озирався, щоб перевірити, чи хтось його не переслідує. Якби хтось переслідував, то Тенґо, напевне, помітив би його. Бо від народження мав добрі очі з широким полем зору. Після того, як тричі оглянувся, пересвідчився, що ніхто його не переслідує.

До бару — місця домовленої зустрічі з Комацу — він прибув за п'ять хвилин до сьомої. Комацу ще не прийшов, і Тенґо виявився, очевидно, першим відвідувачем бару після його відкриття. У великому вазоні на шинквасі стирчали яскраві квіти, що своїми свіжозрізаними стеблами ширили навколо особливий запах. Тенґо сів у найдальший бокс і замовив пляшку свіжого пива. Вийняв з кишені піджака книжку малого формату й почав читати.

О п'ятнадцятій на восьму з'явився Комацу. На ньому поверх тонкого кашмірового светра був твідовий піджак, кашмірове кашне, вовняні штани й замшеві туфлі. Звична зовнішність. Усе високоякісне, добране зі смаком, але вже досить приношене. Цей одяг здавався на ньому незмінною частиною його тіла. Тенґо ніколи не бачив на Комацу чогось абсолютно новенького. Можливо, він спав або валявся на підлозі у щойно купленому костюмі. Може, неодноразово сам прав руками й сушив у тіні. І хоча його одяг був досить приношений і збляклий, Комацу не соромився показуватись у ньому перед людьми з таким виразом обличчя, що, мовляв, зроду одягом не переймається. У всякому разі, так одягнений, він справляв враження досвідченого редактора-ветерана й нікого іншого. Комацу сів навпроти Тенґо й також замовив склянку свіжого пива.

— Здається, у тебе все гаразд, чи не так? — сказав Комацу. — Новий роман успішно пишеться?

— Потроху.

— Це — найголовніше. Письменник росте лише завдяки тому, що не перестає писати. Так само, як гусениця не перестає їсти листя. Як я вже казав, той факт, що ти взявся переробляти «Повітряну личинку», сприятливо вплинув на твою власну творчість. Хіба ні?

Тенґо кивнув.

— Це правда. Мені здається, що завдяки цій роботі я навчився дечого важливого стосовно художнього твору. Став бачити те, чого досі не помічав.

— Не хочу хвалитись, але я добре розумію, що тобі така нагода була потрібна.

— Але через це я мав не одну неприємність. Ви ж знаєте.

Скрививши губи так, що вони здавалися схожими на серпок місяця-молодика, Комацу загадково всміхнувся.

— За придбання чогось дорогоцінного людина зобов'язана платити. Такий закон у світі.

— Можливо. Однак не вдається розрізнити, що таке дорогоцінна річ, а що плата. Бо вони страшно переплутані між собою.

— Справді у світі все переплутане. Як у телефонній розмові, коли хтось сторонній випадково приєднується до лінії. Так, ти маєш рацію, — сказав Комацу й насупив брови. — До речі, ти знаєш, де зараз перебуває Фукаері?

— Де зараз — не знаю, — добираючи слова, відповів Тенґо.