Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 27

У відчинене вікно впливали лагідні повіви, наповнюючи кімнату рефлексом далеких краєвидів. Якусь хвилинку утримувались у повітрі ті навіяні кольори ясних далечин і враз розпливалися, розвіювалися в блакитну тінь, у ніжність і зворушливість. Повідь образів дещо заспокоїлася, вилив візій злагіднів і втих.

Я сидів на землі. Довкола мене лежали на підлозі кредки і ґудзички фарб, божі кольори, лязури, що дихали свіжістю, зелені, що заблукали аж на край здивування. І коли брав я до руки червону кредку — в ясний світ ішли фанфари щасливої червіні, і всі балькони пливли хвилями червоних хоругов, і будинки уставлялися вздовж вулиці у тріюмфальний шпалір. Дефіляди міських пожежників у малинових уніформах парадували на ясних, щасливих дорогах, і панове кланялися мельониками кольору черешні. Черешнева солодкість, черешневий цвікот щиглів наповнював повітря, повне ляванди і лагідних сяйв.

А коли сягав я по блакитну барву — йшов вулицями через усі вікна відблиск кобальтової весни, відчинялись, дзенькаючи, шиби, одна за одною, повні блакиті і небесного вогню, фіранки вставали, як на сполох, і радісний і легкий протяг ішов тим шпалером серед гойдливих муслінів і олеандрів на порожніх бальконах, немов би на другому кінці цієї довгої і ясної алеї з'явився хтось дуже далекий і наближався — промінний, випереджуваний провістю, прочуттям, звістований летом ластівок, світлистим вербовим віттям, розсипуваним від милі до милі.

На самі Великодні свята, з кінцем березня або з початком квітня, виходив Шльома, син Товії, з ув'язнення, куди його замикали на зиму по авантурах і шаленствах літа й осені. Одного пополудня тієї весни я бачив його з вікна, як він виходив від перукаря, який був ув одній особі голярем, цируликом і хірургом міста, відчиняв з неповторністю, набутою під в'язничним режимом, скляні, блискучі двері перукарні і сходив з трьох дерев'яних сходинок, відсвіжений і відмолоджений, з докладно вистриженою головою, в куценькому сурдутику і високо підтягнутих, картатих споднях, щуплий і молодявий попри свої сорок років.

Площа Св. Трійці була о тім часі пуста і чиста. Після весняної розталі і боліт, сполосканих пізніше зливовими дощами, залишивсь тепер умитий брук, висушений у багатьох днях тихої, скромної погоди, у тих днях уже великих і може надто обширних, як на ту ранню пору, видовжених трохи надміру, особливо вечорами, коли смерк продовжувався без кінця, ще пустий у своїй глибині, даремний і безживний у своєму величезному очікуванні.

Коли Шльома закрив за собою скляні двері перукарні, у них негайно ж увійшло небо, як у всі малі вікна того одноповерхового будинку, відкритого до чистої глибини тінистого небосхилу.

Зійшовши із сходинок, він опинився зовсім самотній на березі великої, порожньої мушлі майдану, через яку пропливала блакить неба без сонця.

Той великий, чистий майдан лежав того пополудня, як скляна баня, як новий, непочатий рік. Шльома стояв на його березі зовсім сірий і згашений, завалений блакитями, і не смів ламати рішенням цю досконалу кулю незужитого дня.

Тільки раз на рік, у день виходу з ув'язнення, чувся Шльома таким чистим, необтяженим і новим. День приймав його тоді в себе омитого з гріхів, оновленого, примиреного зі світом, відкривав перед ним, зідхаючи, чисті кола своїх горизонтів, увінчані тихою красою.

Він не поспішав. Стояв на прузі дня і не смів переступити, перекреслити своїм дрібним, молодим, ледь накульгуючим кроком цю лагідно склеплену конху пополудня.

Над містом лежала прозора тінь. Мовчання цієї третьої години по полудні видобувало з будинків чисту білість крейди і розкладало її безголосо, як колоду карт, довкола майдану. Наділивши його одною турою, воно вже починало другу, черпаючи резерви білости з великої, бароккової фасади церкви Св. Трійці, яка, мов злітаюча з неба величезна сорочка Бога, пофалдована в пілястри, ризаліти і фрамуги, розхристана патосом волют і архівольт, порядкувала на собі в поспіху цю велику розбурхану шату.

Шльома підняв обличчя, вітрячи у повітрі. Лагідний повів ніс запах олеандрів, запах святкових жител і цинамону. Тоді він могутньо пчихнув своїм славним, могутнім пчихом, від якого голуби на вартівні поліції зірвалися перестрашені і злетіли. Шльома усміхнувся до себе: Бог струсом його ніздрів давав знати, що весна настала. То був знак певніший, ніж приліт бузьків, і відтепер дні мали бути змережені цими детонаціями, які, загублені в шумі міста, то ближче, то дальше глосували його події своїм дотепним коментарем.

— Шльома! — гукнув я, стоячи у вікні нашого низького поверху.

Шльома помітив мене, усміхнувся своїм милим усміхом і засалютував.

— Ми тепер самі в цілому Ринку, я і ти, — сказав я тихо, тому що видута баня неба резонувала, як бочка.

— Я і ти, — повторив він з сумовитим усміхом, — який порожній нині світ.

Ми могли б поділити його і назвати заново — такий він лежить відкритий, безборонний і нічий. У такий день підходить Месія аж на берег горизонту і дивиться звідти на землю. І коли він її отак бачить, білу, тиху, з її блакитями і замисленням, то може статися, що згубиться йому в очах границя, голубуваті пасма оболоків підстеляться місточком, і, сам не відаючи, що чинить, зійде він на землю. І земля навіть не зауважить у своїй задумі того, хто зійшов на її дороги, а люди прокинуться з пополудневої дрімки і нічого не пам'ятатимуть. Вся історія буде як викреслена, і буде як за правіків, до початку людських діянь.

— Аделя вдома? — запитав він з усміхом.

— Немає нікого, зайди до мене на хвилинку, покажу тобі мої рисунки.

— Якщо немає нікого, не відмовлю собі в такій приємності. Відчини мені.

І, розглядаючись у брамі на обидва боки рухом злодія, він увійшов досередини.

— То капітальні рисунки, — говорив він, віддаляючи їх від себе жестом знавця. Його обличчя роз'яснилося відсвітами кольорів і світел. Часами він згортав долоню руркою довкола ока і дивився в цю імпровізовану люнету, стягаючи риси в Гримасу повну поважности й знавецтва.

— Можна б сказати, — говорив він, — що світ пройшов через твої руки, щоб оновитися, щоб злиняти в них і злущитися, як чудесна ящірка. О, невже ти думаєш, що я крав би і чинив би тисячу шаленств, якби світ так дуже не зужився і не підупав, якби речі не втратили в ньому своєї позолоти — далекого відблиску рук божих? Що ж можна почати в такому світі? Як не зневіритися, як не впасти духом, коли все наглухо замкнуте, замуроване над своїм сенсом, і всюди тільки стукаєш у цеглу, як у стіну в'язниці? Ах, Йосифе, тобі б треба народитися раніше.

Ми стояли в тій напівтемній, глибокій кімнаті, яка видовжувалась перспективно до відчиненого вікна на Ринок. Звідтіля доходили аж до нас хвилі повітря в лагідних пульсах, розпростираючись тишею. Кожен приплив приносив новий її ладунок, заправлений кольорами далини, так, мов би попередній був уже зужитий і вичерпаний. Та темна кімната жила тільки рефлексами далеких будинків за вікном, відбивала їх кольори у своїй глибині, як камера-обскура. Через вікно видно було, ніби в тубусі люнети, голубів на вартівні поліції, які, напушившись, прогулювалися вздовж ґзимсу аттики. Часами вони всі разом зривалися і заточували півколо над Ринком. Тоді кімната на хвилинку роз'яснювалася від їхніх відкритих розкриль, розширювалася відблиском їх далекого тріпоту, а потому гасла, коли, спадаючи, вони змикали крила.