Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 29

Ми бачили, як розпрягалось таборовище столів, побойовище покиданих серветок і обрусів, як ніч переступала їх у тріюмфі, світлиста й незчисленна. Підвелися й ми, в той час як думка наша, випереджаючи тіла, давно вже бігла за гомінким туркотом її возів, за далеким, широко розсипаним зоряним туркотом тих великих і ясних шляхів.

Так ішли ми під ракетами її зірок, антиципуючи в душі приплющеними очима щораз вищі й вищі її осяяння. Ах, той цинізм тріюмфуючої ночі! Захопивши у володіння ціле небо, вона грала тепер на його просторах у доміно, мляво і без рахуби, байдужно загрібаючи мільйонні виграші. Потім, знуджена, креслила на побойовищі перевернутих табличок прозористі кривулі, усміхнені обличчя, все один і той же усміх у тисячних повтореннях, що за хвилину переходив — уже вічний — до зірок, розсипався в зоряну байдужість.

По дорозі ми зайшли до цукерні на тістечка. Ледь-но ми ввійшли через дзвінкі скляні двері до того білого, солодкавого нутрища, повного лиснючих ласощів, — ніч відразу станула всіма зірками, сторожка раптом і уважна, цікава, чи ми від неї не вислизнемо. Терпеливо чекала на нас весь час, вартуючи під дверима, звисока світячи крізь шиби нерухомими зірками, в той час як ми з глибоким намислом вибирали тістечка. Отоді я вперше угледів Б'янку. Вона стояла профілем при ляді, з гувернанткою, в білій сукенці, струнка й каліграфічна, мов би вийшла з Зодіяку. Не оберталася, стоячи у зразковому контрапості молодих дівчат, і їла тістечко з кремом. Я не бачив її виразно, ще цілий поперекреслюваний зигзагами зоряних ліній. Так уперше схрестилися наші гороскопи, ще дуже заплутані. Зустрілися і байдуже розв'язалися. Ми ще не зрозуміли нашої долі в тому ранньому зоряному аспекті і байдуже вийшли, дзеленькнувши скляними дверима.

Верталися ми потім кружною дорогою через віддалене передмістя. Будинки ставали дедалі нижчі й рідші, врешті розступилися перед нами останні, і ми вступили в інший клімат. Раптом ми ввійшли у лагідну весну, у теплу ніч, що сріблилася по болоті молодим, щойно зійшлим, фіялковим місяцем. Та передвесняна ніч просувалася в поспішному темпі, гарячково упереджала свої пізні фази. Повітря, щойно ще заправлене звичною терпкістю тієї пори, стало раптом солодке і млосне, повне запаху дощівки, вологого мулу і перших пролісків, що люнатично зацвітали в білому магічному світлі. І аж диво, що під тим щедрим місяцем ніч не зароїлася жаб'ячою ґаляретою на срібних болотах, не виплодилася ікрою, не розбазікалася тисячею язикатих хвесьок на тих надрічкових рінищах, що всіма порами протікали лиснючою сіткою солодкої води. І треба було договорити, дорозумітися того скрекоту в тій ночі гомінкій і джерельній, і повній підшкірних дрожів, щоб вона — на хвилинку притримана — рушила далі, і місяць кульмінував, щораз біліший і біліший, так, мов би переливав свою білість із чари до чари, щораз вищий і щораз промінніший, щораз більш магічний і трансцендентальний.

Так ішли ми під прибуваючою ґравітацією місяця. Батько і пан фотограф узяли мене поміж себе, бо я падав з ніг від великої сонности. Наші кроки хрустіли в мокрому піску. Я давно вже спав ідучи і вже мав під повіками цілу фосфоресценцію неба, повну світлистих знаків, сигналів і зоряних феноменів, коли ми врешті станули в чистому полі. Батько уклав мене на плащі, розпростертому на землі. З заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць і одинадцять зірок уставилися в параді на небі, дефілюючи передо мною. — Браво, Йосифе! — закричав батько і схвально плеснув у долоні. То був очевидний плягіят, вчинений щодо іншого Йосифа, застосований до абсолютно інших обставин. Ніхто не робив мені з цього приводу закиду. Мій батько Яків кивав головою і цмокав язиком, а пан фотограф розставив свою триногу на піску, розсунув міх апарату, як гармонію, і ввесь занурився у зборки чорного сукна: він фотографував те особливе явище, той лискучий гороскоп на небі, в той час як я, з головою, що пливла у блиску, лежав, осяяний, на плащі і безвладно підтримував той сон до експозиції.

Дні стали довгі, ясні і розлогі, чи не зарозлогі, як на свій зміст, ще вбогий і ніякий. То були дні на виріст, дні, повні чекання, приблідлі від нудьги й нетерпеливости.

Ясний подих, лискучий вітер ішов через пустку тих днів, ще не скаламучений визівами нагих і повних сонця садів, видмухував вулиці дочиста, і вони стояли довгі і ясні, святково підметені, так, мов би чекали на чиєсь іще далеке й невідоме пришестя. Сонце поволі прямувало до небесного екватора, сповільнювало свій біг, доходило до зразкової позиції, в якій мало спинитись нерухомо в ідеальній рівновазі, випускаючи струмені вогню, порція за порцією, на пусту і ненахланну землю.

Ясний і нескінченний протяг віяв через усю широту горизонту, уставляв бульвари і алеї під чисті лінії перспективи, вигладжувався у великому й пустому віянні і врешті зупинявся, задхнений, величезний і дзеркальний, немов би хотів у своєму всеобіймаючому люстрі замкнути ідеальний образ міста, фата моргану, продовжену у глиб його світосяйної увігнутости. Тоді світ на хвилинку нерухомів, ставав без диху, осяяний, хотячи ввесь увійти в той злудний образ, в ту провізоричну вічність, яка йому отверзалася. Але щаслива нагода минала, вітер ламав своє свічадо, і час знову брав нас у своє володіння.

Надійшли великодні канікули, довгі і непроглядні. Вільні від школи, ми вешталися по місті без мети й потреби, не вміючи користатися із свободи. То була свобода зовсім порожня, невизначена і без застосування. Ми й самі ще без визначености очікували її від часу, який не вмів її знайти, гублячися серед тисячі вивертів.

Перед кав'ярнею столики вже поставили на брук. Панії сиділи за ними в ясних, кольорових сукенках і ковтали вітер маленькими ковточками, як морозиво. Спіднички фуркотіли, вітер кусав їх іздолу, як маленький розлючений песик, панії заливалися рум'янцями, паленіли їх обличчя від сухого вітру й шерхли губи. Ще тривав антракт і велика нудьга антракту, світ поволі й з трепетом наближався до якоїсь межі, зарано добивався до якоїсь мети і чекав.

В ті дні всі ми мали вовчий апетит. Бігли, висушені вітром, додому, щоб споживати в тупому замисленні здоровенні окрайці хліба з маслом, купували на вулиці великі, хрумкі від свіжости обарінки, сиділи всі рядком у розлогих сінях кам'яниці в Ринку — порожніх і склепінчастих — без одної думки в голові. Через низькі аркади видно було білу і чисту Ринкову площу. Бочки від вина стояли рядом під стіною і пахнули. Ми сиділи на довгій ляді, на котрій у торгові дні продавалися кольорові селянські хустки, і тарабанили ногами в дошки від безпорадности й нудьги.

Раптом Рудольф, напхавши рота обарінками, вийняв з-за пазухи марківник і розгорнув його передо мною.

Тоді я зрозумів, чому та весна була до того часу така пуста, увігнута і задхнута. Не відаючи про те вона втишувалася в собі, мовкла, відступала углиб, — робила місце, відкривалася ціла у чистий простір, пусту блакить без гадки і без визначености, — здивована нага форма для прийняття невідомого змісту. Звідси та блакитна, мов би зо сну збуджена невтральність, та велика і мов би байдужа готовність до всього. Та весна трималася ціла напоготові, — безлюдна і обширна, віддавалася ціла у розпорядження без диху і без пам'яті, — чекала, одним словом, на об'явлення. Хто ж міг передбачити, що вийде воно цілком готове, в повному риштунку й осяваюче — з Рудольфового марківника?

То були предивні скорочення і формули, рецепти на цивілізації, підручні амулети, в яких можна було вловити між два пальці есенцію кліматів і провінцій. То були перекази на імперії і республіки, на архіпелаги й континенти.

Що ж більше могли б посісти імператори і узурпатори, загарбники і диктатори? Раптом я пізнав солодкість влади над землями, кольку того недоситу, який тільки пануванням можна вгамувати. З Александром Македонським я запрагнув цілого світу. І ані на п'ядь землі менше, ніж світу.