Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 35

Чом тримає голову похилено? У що вдивляються її очі з увагою, з замисленням? Чи так бездонно сумне дно її долі? А однак, попри все, чи не несе вона цієї зречености з гідністю, з гордістю, як коли б так власне мало бути, як коли б те знання, позбавляючи її радости, обдаровувало її за це якоюсь недоторканістю, якоюсь вищою свободою, знайденою на дні добровільного послуху? Це надає її підлеглості велич тріюмфу і це її перемагає.

Сидить напроти мене на лавці обіч гувернантки, обі читають, її біла сукенка — ніколи не бачив її в іншому кольорі — лежить, мов розхилена квітка, на лавці. Виструнчені ноги смаглої карнанії перекладені з невимовною вдякою одна за одну. Доторк до її тіла мусить бути аж болісний від зосередженої святости контакту.

Потім обі встають, склавши книжки. В одному короткому погляді Б'янка бере й віддає моє жагуче привітання і, мов би не обтяжена, віддаляється меандричним переплітанцем своїх ніг, який мелодійно впадає в ритм великих, елястичних кроків гувернантки.

Я обстежив цілий обшар майорату доокола. Обкружляв кількаразово цілий той розлогий терен, обцаркований високим парканом. Білі стіни вілли з її терасами, розлогими верандами показувалися мені все в нових аспектах. За віллою простягається парк, переходячи потому в бездеревну рівнину. Стоять там дивні забудування, напів фабрики, напів фільваркові будинки. Я приклав очі до шпари в паркані, — те, що уздрів, мусіло полягати в ілюзії. В цій розрідженій від палу весняній аурі привиджуються нераз речі віддалені, дзеркалені почерез цілі милі тремтливого повітря. А однак, голова мені лускає від найсуперечливіших думок. Мушу порадитися в марківника.

Чи це можливо? Вілла Б'янки — екстериторіяльний терен? Її дім — під охороною міжнародніх трактатів? До яких зуміваючих відкриттів допроваджує мене студіювання марківника! Чи тільки сам-один володію я цією дивовижною істиною? А однак, не можна злегковажити всіх показів і арґументів, що їх громадить марківник довкола цього пункту.

Сьогодні я обстежив зблизька цілу віллу. Я тижнями кружляв довкола великої, кунштовно кованої брами з гербом. Я скористався із хвилини, коли два великі, пусті екіпажі виїхали з саду вілли. Крила брами стояли широко розкриті. Ніхто їх не замикав. Я недбалим кроком увійшов, добув з кишені ескізника, вдаючи, що рисую, спершися на філяр брами, якийсь архітектурний деталь. Я стояв на жорствяній стежці, якою стільки разів проходила легка ніжка Б'янки. Серце завмирало в мені безголосо від щасливого страху на думку, що з котрихось бальконних дверей вийде її струнка постать у легкій білій сукенці. Але всі вікна й двері затягнуті були зеленими шторами. Найменший шелест не зраджував життя, втаєного в тому будинку. Небо хмурніло на обрії, у далечині блискало. В теплому, розрідженому повітрі не було найлегшого повіву. В тиші того сірого дня тільки крейдяно-білі стіни вілли промовляли безголосою, але промовистою красномовністю багато розчленованої архітектури, її легка проречистість розходилася в плеоназмах, у тисячних варіянтах того самого мотиву. Вздовж яскраво-білого фризу бігли в ритмічних каденціях пласко різьблені гірлянди, наліво й направо, і затримувалися на рогах, нерішучі. З висоти середньої тераси збігали мармурові сходи — патетичні й церемоніяльні — серед балюстрад, що хутко розступалися, й архітектурних ваз і, широко сплинувши на землю, здавалося, збирали і згортали свою збурену шату в глибокому реверансі.

Я маю дивовижно загострене чуття стилю. Той стиль дражнив мене і непокоїв чимсь непоясненним. Поза його насилу опанованим, жагучим класицизмом, поза тою позірно холодною елеґанціею крилися невловні дрожики. Той стиль був загарячий, надто гостро пуантований, повний несподіваних перчиків. Якась крапля незнаної трутизни, впущена у жили того стилю, чинила його кров темною, експльозивною і небезпечною.

Внутрішньо дезорієнтований, тремтячи від суперечливих імпульсів, обходив я навшпиньки фронт вілли, полохаючи поснулих на сходах ящірок.

Довкола висхлого, округлого басейну земля була порепана від сонця і ще нага. Лише то тут, то там вистрілювало з шпари ґрунту трохи жагучої, фантастичної зелені. Я вирвав жмуток того зілиська і сховав до ескізника. Я весь тремтів від внутрішнього збурення. Над тим басейном повітря стояло сіре, надмірно прозористе і полискливе, хвилюючися від гарячі. Барометр на поблизькому стовпі показував катастрофальну знижку. Тиша залягала довкола. Жодна гілочка не ворухнулася од вітерця. Вілла спала з опущеними жалюзі, світячи крейдяною білістю в безмежній мертвоті сірої аури. Раптом, мов би той застій сягнув критичного пункту, повітря стругалося кольоровим ферментом, розпалося на барвисті пелюстки, на миготливі лопоти.

То були величезні, обважнілі мотилі, зайняті по парах любовною грою. Немічний, тремтливий тріпот утримувався якусь хвилю у мертвій аурі. Вони навперемін випереджалися на п'ядь і знов єдналися у леті, тасуючи у потемнілому повітрі цілу колоду барвистих розблисків. Чи то був тільки швидкий розклад вибуялої аури, фата морґана повітря, повного хашишу й фанаберії? Я вдарив шапкою, і важкий, плюшевий мотиль опав на землю, тріпочучи крильми. Я підняв його і сховав. Одним доказом більше.

Я відгадав таємницю того стилю. Лінії тієї архітектури у своїй настирливій проречистості так довго повторювали той самий незрозумілий кучерявий вислів, аж я збагнув той зрадливий шифр, те перське око, ту лоскотливу містифікацію. То була достоту надто прозора маскарада. В тих вишуканих і рухливих лініях із перебільшеною витворністю була якась занадто гостра паприка, якийсь надмір гарячої пікантерії, було щось жевжикувате, жагуче, надто яскраво жестикулююче — щось, одним словом, кольорове, колоніяльне і лупаюче очима… Таки так, стиль той мав на дні своєму щось нечувано відразливе — був розпусний, вимисливий, тропічний і нечувано цинічний.

Не потребую пояснювати, як потрясло мене те відкриття. Відлеглі лінії зближаються і з'єднуються, несподівано зістрілюються рапорти і паралелі. Повен хвилювання, я поділився з Рудольфом моїм відкриттям. Та він виявився мало зворушений. Навіть жахнувся спересердя закидаючи мені перебільшування і вигадництво. Він щораз частіше звинувачує мене в бредні, вмисній містифікації. Якщо я й мав до нього, як до власника альбома, ще певний сантимент, то його зависні, повні непогамованої гіркоти вибухи щораз більш відштовхують мене від нього. Однак, я не виказую йому урази — я ж, на жаль, від нього залежний. Що я робив би без марківника? Він знає про це і використовує цю перевагу.

Надто багато діється у цій весні. Надто багато аспірацій, безмежних претенсій, нахлинулих і не охоплених амбіцій розпирає ці темні глибини. Експансія її не знає меж. Адмініструвати цю величезну, розгалужену і розрослу імпрезу — понад мої сили. Хотячи перекинути частину тягара на Рудольфа, я заномінував його співреґентом. Звичайно ж, анонімно. Вкупі з його марківником ми утрьох становимо разом неофіційний тріюмвірат, на якому спочиває тягар відповідальности за всю ту незглиблену і неогорнуту аферу.

Я не мав відваги обійти віллу і дістатися на другий бік. Мене б нехибно достерегли. Чому, попри те, я маю почуття, як коли б я вже там колись був — дуже давно? Чи ми, по суті справи, не знаємо вже наперед усі краєвиди, які спіткаємо у нашому житті? Чи може взагалі статися щось іще зовсім нове, чого б ми в найглибших наших резервах віддавна не прочули? Знаю, що колись о якійсь пізній годині стану там на порозі садів, рука в руку з Б'янкою. Ми ввійдемо в ті забуті закутки, де між старими мурами замкнуто отруєні парки, ті штучні раї Едґара По, повні веху, маку і опіятичних повоїв, що пломеніють під бурим небом дуже старих фресок. Збудимо білий мармур статуї, що спить з порожніми очима в тому забережному світі, за рубежем зів'ялого пополудня. Сполохаємо її єдиного коханця, червоного вампіра, що заснув на її лоні із складеними крильми. Він відлетить безголосо, м'який, плинний і хвилюючий безсилим, безплотним, яскраво-червоним охляпом без скелета і субстанції, завирує, розлопочеться, розколотиться без сліду у змертвілому повітрі. Через маленьку хвіртку ми вступимо на зовсім пусту галявину. Рослинність буде там спалена, як тютюн, як прерія у пізнє індіянське літо. Може то буде біля міста Новий Орлеан у штаті Люїзіяна — втім, країни є лише претекстами. Ми сядемо на кам'яне оцямрування квадратової сажавки. Б'янка змочить білі пальці у теплій воді, повній жовтого листя, і не підніме очей. На другому боці сидітиме чорна, струнка постать, ціла завуальована наміткою. Я запитаю про неї пошепки, а Б'янка хитне головою і тихо скаже: — Не бійся, вона не слухає, то моя померла матір, яка тут мешкає. — Потім скаже мені речі найсолодші, найтихіші і найсумніші. Не буде вже ніякої потіхи. Буде западати присмерк…