Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 33
Тут зовсім не так темно, як можна було б припускати. Навпаки — нутро пульсує ціле від світла. То річ очевидна, внутрішнє світло коріння, блудна фосфоресценція, никлі жилки посвіти, якими мармуркована темрява, мандрівне світлисте маячіння субстанції. Так само, прецінь, коли спимо, відтяті від світу, далеко заблукані в глибокій інтроверсії, в поворотній мандрівці до себе, — ми також бачимо, виразно бачимо під заплющеними повіками, адже тоді думки запалюються в нас внутрішнім лучивом і маячливе тліють уздовж довгих ґнотів, займаючись од вузла до вузла. Так здійснюється в нас регресія по всій лінії, відступання у глиб, поворотна дорога до коренів. Так розгалужуємось ми в глибині анамнезою, здригаючися від підземних дрожів, які нами пробігають, підшкірне роїмо на цілій маячачій поверхні. Бо тільки угорі, у світлі — треба то раз ісказати — є ми тремтячою артикульованою в'язанкою мелодій, світлистим жайворевим вершечком, — у глибині розсипуємось ми назад у чорне бурмотіння, в гугнявлення, в безлік нескінченних історій.
Допіру тепер ми бачимо, на чому та весна росте, чому вона така невимовне смутна і тяжка від знання. Ах, ми б не вірили, якби не бачили на власні очі! Ось лябіринти нутра, магазини і шпихліри речей, ось іще теплі гроби, порохно і мерва. Прастарі історії. Сім верств, як у стародавній Трої, коридори, комори, скарбниці. Скільки золотих масок, маска при масці, сплющені усміхи, вижерті обличчя, мумії, пусті почварки… Тут ті колюмбарії, ті шухляди на померлих, у яких вони лежать засохлі, чорні, як корінні прянощі, і чекають на свій час. Тут ті великі дроґерії, де вони стоять на продаж у слізниках, тиглях, слоїках. Стоять роками у своїх реґалах, у довгих урочистих порядках, хоч ніхто їх не купує. Може вони вже ожили у перегородках своїх гнізд, уже цілком уздоровлені, чисті, як кадило, і духмяні — цвікочучі специфіки, пробуджені нетерпеливі ліки, бальзами і ранкові мазі, що важать свій ранній смак на кінці язика. Ті замуровані голубники повні дзьобиків, що ледь прокльовуються, і найпершого, пробного, світлистого цвірінькання. Як ранково і перед усяким часом робиться раптом у тих пустих і довгих лавах, де померлі будяться рядочком, глибоко спочилі — до зовсім нового світанку!..
Але кінець іще не тут, зступаємо глибше. Тільки без страху. Прошу подати мені руку, ще крок, і ми біля коренів, і негайно стає галузисто, мерхло і корінно, як у глибокому лісі. Пахне дерном і порохном, корені мандрують у темноті, плутаються, встають, соки вступають у них у надхненні, як у п'ючих помпах. Ми — по той бік, ми — біля підшивки речей, у темряві, фастриґованій плутаною фосфоресценцією. Що за кружляння, рух і тиснява! Що за муравлисько і м'язга, народи і покоління, тисячократне розмножені біблії й іліяди! Що за мандрівка й гармидер, плутанина і гамір історії! Далі вже ця дорога не провадить. Ми на самому дні, біля темних підвалин, ми — у Матері. Тут ті нескінченні інфернуси, ті безнадійні оссіянічні обшири, ті плачевні нібелюнґи. Тут ті великі інкубаторії історій, ті фабулістичні фабрики, млисті курильні фабул і байок. Тепер урешті розуміємо той великий і смутний механізм весни. Ах, вона росте на історіях! Скільки подій, скільки діянь, скільки доль! Все, що ми будь-коли читали, всі зачуті історії і всі ті, які маячаться нам від дитинства — ніколи не зачуті — тут, не деінде, їхній дім і батьківщина. Звідки ж брали б письменники свої концепції, звідки ж черпали б відвагу вигадувати, якби не відчували за собою тих резерв, тих капіталів, тих стократних розрахунків, якими вібрують Підземелля. Що за плутанина шептів, що за бурмочучий гомін землі! Об вухо твоє пульсує невичерпне умовляння. Ідеш із приплющеними очима в тому теплі шептів, усміхів і пропозицій, набалакуваний без кінця, наколюваний тисячократне питаннями, немов мільйонами комариних ссавок. Вони хотіли б, щоб ти щось від них узяв, щонебудь, хоча б щіпку тих безплотних, шепчучих діянь, і прийняв це в своє молоде життя, у кров свою, і зберіг, і жив з цим далі. Бо чим же є весна, якщо не воскресінням історій? Вона одна серед цих безплотних — жива, дійсна, холодна і нічого не відаюча. О, як же тягне цих видив до її молодої зеленої крови, до її рослинного невігластва, — всіх цих фантомів, цих личин, цих фарфарелів! А вона бере їх у свій сон, безборонна і наївна, і спить з ними, і будиться на світанку непритомна, і нічого не пам'ятає. Тому вона така тяжка тою цілою сумою забутого і така смутна, бо мусить сама-одна жити за стільки життів, за стільки відкинутих і понехаяних — бути гарною… А має на це тільки бездонний духмян черемхи, що плине одним, вічним, нескінченним струмуванням, у якому є все… Бо що ж то значить — забути? На старих історіях виросла через ніч нова зелень, м'який зелений наліт, ясне, густе пуп'янкування висипалося всіма порами рівномірною щетинкою, як чупринки хлопчиків назавтра по обстриженні. Як зазеленяється весна забуттям, як відживляють ті старі дерева солодке й невинне невігластво, як будяться вони галузками, не обтяжені пам'яттю, маючи коріння занурене в старих діяннях! Ця зелень буде ще раз їх читати, як нові, і слебезувати від початку, і від цієї зелені історії відмолодяться і почнуться ще раз, мов би вони ніколи й не відбувалися.
Стільки ненароджених діянь! О, ті жалібні хори серед коріння, ті перебалакуючі себе навзаєм балачки, ті невичерпні монологи серед нагло вибухаючих імпровізацій! Чи вистачить терплячости, аби їх вислухати? Перед найстаршою зачутою історією були інші, яких ви не чули, були безіменні попередниці, повісті без назви, величезні, бліді й монотонні епопеї, безмозкі билини, безголові тулуби, гіганти без обличчя, що залягають обрій, темні тексти під вечірні драми хмар, а ще далі — книжки-леґенди, книжки, ніколи не написані, книжки — вічні претенденти, хибні й втрачені книжки in patribus infidelim…
Між усіма історіями, які юрмляться, не виплутані, біля коренів весни, є одна, яка вже давно перейшла на власність ночі, назавжди осіла на дні фірмаментів — вічний акомпаньямент і тло зорянистих розтворів. Через кожну весняну ніч, що б у ній не діялося, проходить та історія великими кроками понад величезний скрекіт жаб і нескінченний біг млинів. Іде той муж під зорянистим мливом, що сиплеться з жорен ночі, іде великими кроками через небо, тулячи дитятко у зборках плаща, постійно в дорозі, в неустанній мандрівці через нескінченні простори ночі. О величезна жалосте самотности, о незміренне сирітство у просторах ночі, о блиски далеких зірок! У тій історії час нічого вже не змінює. У кожний момент проходить вона власне через зоряні горизонти, власне минає нас великими кроками, і так уже буде завше, знову і знову, адже, раз виколіївшись із рейок часу, вона стала вже незґрунтована, бездонна, невичерпана жодним повторянням. Іде той муж і тулить дитинку в обіймах, — зумисне повторюємо цей рефрен, це жалісне мотто ночі, щоб виразити цю переміжну постійність проходження, іноді застувану плутаниною зірок, іноді зовсім невидну протягом довгих, німих інтервалів, через які провіває вічність. Далекі світи підходять зовсім близько — страхітливо яскраві, пересилають через вічність палахкі сигнали у німих, невимовних рапортах, — а він іде і без кінця заспокоює дівчинку, монотонно і без надії, безсилий супроти тамтого шепоту, тих страхітливо солодких умовлянь ночі, того єдиного слова, в яке формуються уста тиші, коли ніхто її не слухає…
То історія про викрадену і підмінену князівну.